Еріх Марія Ремарк -"На західному фронті без змін", "Повернення","Три товариші",«Чорний обеліск»

Почав читання: 11.07.2020 -Закінчив читання: 31.12.2020 

Уявіть собі, що ви їдете в далеку мандрівку на кілька десятиліть і можете взяти з собою не більше 3-4 книг, а інших розваг окрім читання не передбачається. Знаєте, що це будуть за книги? Довго будете їх обирати? Я от в своєму виборі впевнений, це будуть книги Ремарка, бо це один з небагатьох авторів якого можна перечитувати десятки разів. Якщо чесно то відколи я вперше його прочитав років в 16, цей автор так запав мені в душу, що з тих пір я уже разів 6 чи 8 перечитував мої улюблені "На західному фронті без змін", "Три товариші", "Повернення", "Чорний обеліск"Для мене ці чотири книги завжди вибудовувалися в певний ланцюжок, вони всі розказували одну і ту ж життєву історію, починаючи з розповіді про дорослішання на фронті ("На західному фронті без змін") де я разом з головними героями слухав ревіння снарядів, місив окопну багнюку, радів коли комусь вдавалося спіймати на вечерю справжнісіньку гуску. Я відступав разом з солдатами, наступав разом з ними, але в більшості просто сидів в окопах, мріючи про повернення додому. Історія повернення до мирного життя, чи правильніше було б сказати історія про неможливість цього повернення, доповнює фронтові історії першої книги. Читаючи "Повернення" я ще глибше пірнав в те непросте поняття як "фронтова дружба" тоді 16-річним, сидячи вдома я пробував збагнути, що це таке, коли ти чотири роки ходиш на межі життя і смерті, коли біля тебе гинуть друзі, а потім, коли ти врешті повертаєшся до старого життя, розумієш, що старого життя уже немає. Немає куди повертатися, місця звідки солдат пішов на війну уже давно не існує. Це книга про розчарування в своїх юнацьких ідеалах, кращої на цю тему, я не зустрічав. А потім "Три товариші" історія давніх друзів, які пережили не одну біду разом. Людей в яких можливо небагато в кишені, але точно дуже багато в серці. Історія про те, що надія є, якщо поруч вірні друзі, якщо ти сам не сидиш склавши руки, якщо навіть з найгіршої ситуації ти можеш викрутитися. Оця "надія на краще" життя червоною ниточкою проходить через всю книгу і жорстоко і брутально обривається вкінці. Бо є обставини, є те, що він нас не залежить, які б ми не були хороші, правильні і добрі, як би ми не намагалися відбиватися від цього жорстокого, несправедливого світу, він все рівно є, все рівно давить. І так я приходжу до останньої книги, до "Чорного обеліску" напевно найбільш філософської книги, яка підсумовує всі попередні, я не дуже зрозумів її в 16, тоді вона створила тільки дуже болючий флер невимовного болю і жаху. При наступних перечитуваннях я розумів все більше, але до кінця її зможе зрозуміти напевно тільки той, хто прожив на власній шкурі три попередні книги.А мені ж залишається тільки знову і знову відкривати книги Ремарка і відшукувати в них нові деталі і

Марія «Ірина» Лабунька – «Коли ліс був наш батько»

Почав читання: 22.05.2020 - Закінчив читання: 05.07.2020 

Як же ж все таки ми здрібніли. Здрібніли як люди, як особистості. Нами легко маніпулювати, бо втратили мету, орієнтир. Нам легко завдати болю, бо ми розніжені і думаємо лише про власне задоволення. І це ще краще стає помітно, коли читаєш такі спомини як "Коли ліс був наш батько" Марії Лабуньки чи "Тисяча доріг" Марії Савчин. Ці жінки жили в часи, набагато важчі ніж наші, але поводили себе набагато достойніше. Ще і гімназійні часи вступивши в ОУН, після випуску з гімназії авторка цих спогадів одразу поринула в підпільну боротьбу. Не думаючи про себе, не намагаючись знайти кращу роботу чи "тепліше" місце, вона робила те, що підказувало їй серце. І таких як вона були тисячі. Важкі часи вимагають відчайдушних кроків, хтось робить їх без вагання, а хтось не може навіть взяти на себе відповідальність за своє ж власне життя.
Читаючи "Коли ліс був наш батько" я знову і знову задумувався над тим, що спонукало ціле покоління молодих українців йти в підпілля. Чому, наприклад, такої масовості не було в 20-х роках на наших теренах, але стало можливим в 40-х в Галичині. Яка подія призвела до таких зсувів у свідомості? Звісно частково на ці питання є історична відповідь, власне хороший історик якраз і повинен пояснювати таку поведінку. Проте самих лише історичних пояснень мало. Кажуть, що дві світових війни витворило ціле покоління "сталевих людей" можливо. Проте чому саме українською ця сталевість стала лише в одному регіоні? Кажуть, що доля батьків, які воювали за незалежність УНР і ЗУНР повпливала на їхніх дітей. Але чому такої ж одностайності не було у наддніпрянських землях? Кажуть, що імперія витравила українських дух за сотні років між Переяславською радою і Першою Світовою. Але імперія завжди залишається імперією і Австро-Угорська не набагато краща за російську. То чому ж тоді Марія Ровенчук (Лабунька) народилася в Печеніжині, а не десь наприклад в Білій Церкві?
Хтось може зауважити, що я занадто ідеалізую авторку споминів, що наприклад та ж Марія Савчин мала куди більш трагічну і непросту долю (і це дійсно правда) проте я вважаю, що тут не можна узагальнювати і робити такі порівняння. Так "Ірина" не знищила особисто сотні окупантів, не вбила якогось радянського генерала, не здобула самотужки незалежність для України. Мене приємно дивує її стійкість і відданість ідеї. Молода дівчина, якій здавалося б тільки думати про справи сердечні, виконує небезпечну підпільну роботу, живе взимку в вогких сирих криївках, ризикуючи власним життям, виконує накази Проводу. Багатьох ви знаєте теперішніх 23-х річних дівчат здатних на таке? Чи може знаєте когось, здатного нелегально перейти кордон, пройти пішки пів Європи аби дістатися Західної Німеччині, та і там у еміграції не покинути української справи, не жити у власне задоволення в ситій, щасливій Європі, а працювати на благо своєї ідеї? На жаль, таких людей зараз не роблять. Тому і треба читати такі спомини, тому і треба досліджувати їхні життя, розбиратися в першопричинах їхніх вчинків. Аби зрозуміти чому такі як Марія Лабунька, Василь Галаса, Мирослав Симчич, Марія Савчин і багато, багато інших сміливо виконували. Що було в них такого, чого немає у нас? Інколи мені здається, що я знаю відповідь… Сталі в серцях, от чого нам усім зараз не вистачає.

Олена Білозерська - "Щоденник нелегального солдата"

Почав читання: 28.03.2020 - Закінчив читання: 15.05.2020

Я завжди з великим задоволенням читаю спогади про війну. Як на мене, військова мемуаристика це особливий вид літератури, що дозволяє побачити війну максимально справжньою. Особливо цікава мені в цьому контексті Україно-російська війна, що триває з 2014-го року. Тож коли я побачив, що Олена Білозерська, снайпер ДУК ПС, УДА, а тепер офіцер ЗСУ написала книгу про свою участь у війні що триває, я не міг її не прочитати.
Насамперед скажу, що ця книга майже у всіх викличе розрив шаблону. В тих, для кого Правий Сектор - це пугало, яким лякають перед сном маленьких, неслухняних, ватних пенсіонерів буде здивований мотивованістю цих бійців. Бо вони часто воюють на голому ентузіазмі, не маючи зброї, не маючи підтримки від держави, зіштовхуючись з нерозумінням з боку багатьох людей. Але вони продовжують виконувати свою щоденну важку роботу - воювати. Для тих, хто вважає добровольців паладинами в сяючих латах, безстрашними і ідеальними лицарями духу, теж від цієї книги протікатиме надірваний щаблон. Бо раптом виявиться, що командири підрозділів мусять шукати фінансування для своїх людей і платити їм "зарплату", бо лицарі духу чомусь не можуть харчуватися виключно святістю, і (о диво!) у них теж є сім'ї які треба утримувати, а коли ти воюєш на фронті це трохи важко робити. Виявляється, що мотивований доброволець, знавець мінної справи, який не раз виводив групу цілою і неушкодженою з важких виходів, любить прибухнути аж до втрати пульсу. Що абсолютно тверезі, які "ні краплі" бійці можуть прихопити важке озброєння і втекти з бази, бо їм не заплатити за попередній місяць. Що український доброволець може не знати української і воювати інколи лише з "любові до мистецтва"
Тож тепер, коли ми розірвали всі шаблони, можна і справді розказати про книгу "Щоденник нелегального солдата". Це чудова книга про війну, про те що там відбувається і як воюють люди, яких офіційно на фронті немає. Це розповідь про українців які відмовилися від мирного життя і опинилися на фронтирі. Які щодня, з зброєю в руках зменшують популяцію гібриду свиней і собак, що бігають по українській землі під російським триколором. Це правдива історія, Білозерська не намагається приховати невигідні для себе факти, не намагається виставити добровольчий рух мало не ідеальними людьми. Вона правдиво і відверто розказує про причини чому добровольці там знаходяться, про те що серед них є багато патріотів, людей обов'язку і одночасно авантюристів, людей випадку. Автор чесно розповідає про циркулювання в середовищі Правого Сектору ідей про "треба йти на Київ, ворог сидить там", про те що частина вояків готова була так і зробити, а інша частина пропонувала чекати закінчення війни. Це той сценарій, якого особисто я дуже боявся в 14-15 роках, і думаю саме це і є причина, по якій ПС не легалізували в ЗСУ як єдиний підрозділ. І я звісно можу помилятися, не володіючи всією інформацією, але думаю це було правильне рішення. Олена Білозерська також розказує історію жінки на війні, це окрема дуже цікава тема. Це боротьба за виїзди на "бойові", це особливості побуту, боротьба за своє визнання рівноправним бійцем підрозділу. А найбільше мене вразила сталевість нервів цієї жінки. Навіть в критичних ситуаціях, вона приймає правильні рішення, не ображається де не треба, і тисне там де треба. Не ниє про "рівність прав" в бере собі ці права і діями доводить, що вона може не гірше. І окрему мою повагу заслуговує її ставлення до тварин. Здавалося б на війні, де твоє життя постійно в небезпеці, де ти вбиваєш і можеш бути вбитим, єдино можливим варіантом вижити є набуття певної "товстошкірості" Але Білозерська рятує котів і собак, турбується про них часто більше ніж про себе. Навіть в такий непростий час, вона може зберегти людяність і повагу до життя тварини.
Тому як можна не захоплюватися людиною, яка робить за добу стільки добрих справ, вдень піклується про кота і двох собак, а ввечері знищує трьох російських бойовиків. Єдине що тут можна сказати - Героям Слава.

Іво Андрич – «Міст на Дрині»

Почав читання: 06.03.2020 - Закінчив читання: 27.03.2020

Є в світі країни-мости. Їхнє завдання - з'єднувати в одне ціле різні береги. Схід і Захід. Північ і Південь. В таку країну неможливо приїхати, вона не може бути кінцевою точкою твоєї подорожі, твоєї мети. Вона завжди "проїздом", на неї ніколи не можеш надивитися, бо постійно кудись спішиш, мусиш залишати її за спиною і йти все далі і далі. Навіть ті хто народжуюся в цій країні не мають спокою. Вони постійно роздерті між двома берегами. Кидаюся з однієї крайності в іншу, блукають між ідентичностями лівого і правого берега. Не можуть обрати хто вони такі. Українці? Чи може росіяни? Європейці? Чи турки? Боснійці? А може серби? Або чорногорці? Або хорвати…
Я точно знаю дві такі країни, що ніяк не можуть знайти себе. В одній з них я народився. Іншу - полюбив усім серцем, коли вперше там побував. Я розумію людей які там живуть. Я знаю що вони думають, як міркують, бо я думаю схожим чином і дихаю так само як вони. Але розуміючи, все рівно не можу вирватися з цього замкненого кола. Бо він себе не втечеш, свою сутність не зміниш. "Міст на Дрині" книга про Боснію, а може про Сербію, а може про Україну. Вона про країну, що розмістилася над річкою, біля природного явища, яке ти не можеш контролювати. Річка бурхлива, зла, її води несуть багатство від торгівлі, але вони ж несуть зайд і чужинців, які хочуть це багатство відібрати. По Дрині з півдня насуваються орди турок, які під зеленими стягами ісламу несуть у великій скрині уособлення Сходу. Тією з Дриною з півночі спускаються австрійці. Їхня бюрократична імперська машина з німецькою педантичністю і угорською люттю перемелює кістки усім народам. А з кінчика пера імперського чиновника-канцеляриста скрапує уособлення Заходу. Приходить одна імперія і встановлює тут свої порядки, лиш трохи звикнуться з ними люди, а вже насувається інша імперія, міряє все під себе, перевішує прапори на будинках і в головах людей. А країна-міст живе. Живе як уміє, пробує заробити, побудувати кращий будинок, вивчити своїх дітей, не пустити їх служити чужинцям. Чи навпаки, дати вислужитися, аби собі щось урвати з багатого хазяйського столу. І вже важко сказати, хто жив тут споконвіку, а хто прийшлий.
Я думаю саме тому Іво Андрич вибрав в якості головного персонажу книги саме міст. Не людей, кого можна здивувати долею якихось людей? Про це вже написано занадто багато романів. Інша справа міст, справжнє уособлення цієї країни, за ним справді цікаво спостерігати крізь віки. Тож не дивно, що за "Міст на Дрині" автору присудили Нобелівську премію в галузі літератури. Це справді якісний роман, який крім історії в рядках тексту має ще ж підтекст між цими рядками. Проте його важко зрозуміти лише почитавши книгу. Варто поїхати в ту країну, подивитися на тих людей, про яких пише Андрич. Варто побувати на обох берегах Дрини, і в Сербії і в Боснії. Я зробив всі ці речі, я впритул наблизився до розуміння роману "Міст на Дрині", але все ж ніколи не зможу сприйняти його до кінця. Бо для повного розуміння цього тексту мені потрібно було б народитися хорватом.

Андрій Любка – «У пошуках варварів. Подорож до країв, де починаються й не закінчуються Балкани»

Почав читання: 26.02.2020 - Закінчив читання: 06.03.2020

Neko eko ima penziju,
a neko eko, bogami, i platu
Šta to, zato, ima Mujo naš,
Mujo i dalje ima svoju Fatu

Письменник мусить рости. Він не може залишатися на одному і тому ж рівні, писати про одні ті ж речі, якщо і надалі хоче залишатися цікавим читачам. Як герой книги розвивається і міняється з плинністю сюжету, так і автор має мінятися в різних своїх книгах. В цьому сенсі ідеальним прикладом може слугувати Андрій Любка. Колись було соромно сказати, що ти читав щось з текстів Любки, бо тебе одразу ж записували в когорту 16-річних дівчаток, які люблять любов і соплі. Але наскільки ж зараз цікаво було читати "В пошуках варварів"! Це вже зовсім інший автор, не той що був раніше. Більше ніж впевнений, що його колишня аудиторія не сприйме цю книгу, проте саме вона показує рівень письменника.
Андрій Любка любить Балкани. Це видно з тексту, з того як він про цей регіон пише. Якщо є фільми категорії "road movies", то "В пошуках варварів" належить до "road books". Це книга-подорож, книга-кордон, книга-перетинач-кордонів, книга-путівник. Автор розказує про свої подорожі Балканами, але це не описи переїздів з однієї локації на іншу. В книзі багато кордонів, багато людей з якими стикається мандрівник, але книга не про них. В тексті, в рядках літер і між ними багато роздумів, пошуків отих міфічних варварів, про яких в кожній країні кажуть, що вони десь там, за кордоном, але точно не у нас, але книга не про роздуми. Ця книга і є дорога. Її не треба читати щоб прочитати, а лише заради самого процесу читання. Вона написана аби дарувати естетику мандрів тим, хто сидить вдома.
В частині країн, про які пише Любка я бував, тож коли він розказує про нічні вогні на пагорбах Сараєва, я розумію про що Андрій каже. Я бачив це ж саме, у мене теж це зображення назавжди закарбувалося в пам'яті. Вирізане в свідомості, наче в камені, його не забути і не стерти легким рухом. Я також сидів на фортечному мурі в Белґраді, знаю його прекрасну потворність, бачив Мостар, ходив по ринку Маркале, блукав по Земуну, дивився як сідає сонце за гори, звісивши ноги з Биjела табиjа. На всі ці місця, на Боснію і Сербію, я дивився з Любкою одними очима. Але навіть інші балканські країни, в які я ще не мав змоги потрапити поставали в моїй уяві. Можете вважати що я перебільшую, але читаючи книгу, я на власні очі бачив десятки пам'ятників на центральній площі Скоп'є, бетонні албанські бункери, був на острові Крк, підіймався на Снежнік. Хоча в реальності цього ніколи не було, я ще ніколи не був в цих країнах. Минулі і майбутні подорожі сплелися в одну, довгу, безкінечну мандрівку. Все що я бачив стало тим, що я маю побачити і навпаки, усе чого ще не бачили мої очі уже знав мозок, це вже стало частиною мене. Я сам став Андрієм Любкою, я теж їхав у тому автомобілі, пронизуючи собою кордони. Наче голка, що проникає між шматками тканини, ми з Андрієм пробиралися крізь волокна прикордонних переходів і зшивали своїми враженнями ці країни разом.
Любка каже, що любить подорожувати сам. Але це неправда, бо він завжди подорожує з великим почтом з своїх читачів. Він проїхав Балкани, аби знайти варварів, якими всі народи вважають своїх сусідів, заперечуючи власну варварськість. Не знайшовши їх в жодній з відвіданих країн, можна зробити висновок, що відчуття варвара ми завжди возимо з собою, що воно живе в нас. Але я думаю це теж помилка. Автор не міг знайти варварів, вирушивши в мандрівку, бо варвар це той, хто залишається вдома. Хто відкидає красу інших країн, хто не хоче знати що там за кордоном, хто ховається в своєму болоті і обмастившись ним, каже що йому так найкраще. Варваром неможливо бути в дорозі. Бо подорож це і є цивілізація, це єдина цінність яку ми справді маємо.

Neko eko ima parlament,
a neko cara i carevu krunu
šta to, zato, ima Mujo naš,
Mujo i dalje ima dobru ćunu

Джордан Пітерсон - "12 правил життя"

Почав читання: 27.02.2020 - Закінчив читання: 05.03.2020

Сьогодні замість звичайного огляду на книгу, я, надихнувшись величним генієм Джордана Пітерсона вирішив, що краще буде написати свої 12 правил життя.
Правило 1 - Читайте. Читання справді чудовий процес, він приносить задоволення, покращує потенцію і кровообіг в органах малого тазу, за статистикою ВООЗ самки лобстерів набагато частіше спарюються з самцями якщо ті читають книжки. А ви ж хочете бути схожими на лобстерів і спарюватися частіше, правда?
Правило 2 - Чистіть зуби вранці. Так звісно цей факт уже давно відомий усім людям, про нього нам постійно говорять батьки, стоматологи, про це пишуть в дитячих книгах, показують про це мультфільми привчаючи дітей до чищення зубів. Але я все таки вирішив додати цей пункт в свій список. Ну а що, чому Джордану Пітерсону можна в своїй книзі очевидні речі видавати наче неймовірні одкровення, а мені ні!? Я теж хочу робити вигляд, що я розумний і крутий письменник. Саме банальна істина в моїй книзі дозволить частині наївних читачів сказати "ну але тут же ж автор правду каже, значить і в інших "правилах" він не помиляється"
Правило 3 - В будь-якій незрозумілій ситуації цитуйте Біблію. Якщо ви не можете чогось пояснити, або не можете відповісти на запитання сміливо цитуйте біблію. Будь-який уривок, навіть якщо він просто не має ніякого значення, кажіть першу цитату, що спаде вам на думку. Пітерсон так робить, з цього ми розуміємо, що він порядний християнин (біблія ж!) і вміє читати (прочитав якось же ж він ту біблію!), а це уже заслуговує на повагу. Якщо ж хтось заперечить вам, що цитата ніяк не стосується питання, то скажіть йому так: "Отож, як твій ворог голодний, нагодуй його; як він прагне, напій його, бо, роблячи це, ти згортаєш розпалене вугілля йому на голову." (Римлянам 12:20)
Правило 4 - Якщо не знаєте про що писати в своїй книзі - розказуйте історії з життя. Люди люблять історії з життя, адже всім давно відомо, що потрібно узагальнювати особистий досвід до рівня законів Всесвіту, як робить це шановний автор Джордан Пітерсон. Розказуючи нам про свою юність автор застерігає нас від необачності у виборі друзів, від неправильних вчинків, вчить нас мудрості. Ну бо як ще можна пояснити що він чомусь приділяє таким особистим історіям стільки уваги в своїй книзі.
Правило 5 - Будьте занудним. Якщо колись ви надумаєте написати книгу, то чим нудніше ви будете писати, тим більше шансів, що читач засне з нею в руках. А потім коли його запитають "як тобі ця книжка?" читачу буде незручно що він нічого не пам'ятає з нудної тягомотіни, яку він щойно прочитав і він просто похвалить ваше творіння сказавши "Крута книга, але не кожен може зрозуміти істини, що там написані"
Правило 6 - Інколи старайтеся видавати якісь відносно розумні фрази. Якщо весь час будете нести повну єресь усім навколо швидко це набридне. Тому хочете чи ні, але доведеться хоч зрідка показувати адекватність. От наприклад пан Пітерсон, інколи навіть він в своїй книзі наводив цікаві думки. Наприклад мені багато в чому сподобалися його думки щодо стосунків між статями і стосунків в сім'ї. Далеко не всі звісно, але основний посил про "робити свою роботу" яка б відповідала ролі, яку ти на себе береш" мені сподобався. Люди різні, але якщо людина робить щось добре, якщо приносить користь собі і оточуючим, підтримує себе на плаву і підтримує тих, хто поруч - це заслуговує на повагу.
Правило 7 - Не дуже старайтеся видавати розумні фрази. Якщо вам здається що цей пункт протирічить попередньому, то вам тільки здається. В "12 правилах життя" це цілком нормальне явище. Інколи мені здається, що автор цим примітивним прийомом хотів показати незбагненність світу, але в нього не вийшло вийти за рамки порівняльної дихотомії "життя просте і складне одночасно", "людина хороша і погана". Тому продовжуючи його літературну традицію можу сказати, Джордан Пітерсон одночасно дурень і поганий автор… (так я теж не вмію в порівняння ;) )
Правило 8 - Узагальнюйте все що тільки можете. Це давно відомий факт, що якщо не зробити узагальнення - то ніхто з читачів нічого не зрозуміє. Тому як тільки у вас видається нагода - сідайте і узагальнюйте. Це допомагає вирішувати проблеми і покращує травлення.
Правило 66 - Порушуйте правила. Хто сказав що правил має бути саме 12? Чому після 8-го правила має йти саме 9-те, а не наприклад 66-те? Правила треба дотримуватися тоді, коли в цьому є якийсь сенс, коли в короткостроковій чи довгостроковій перспективі від цього дотримання стане комусь краще. Бездумне ж слідування правилам, ознака обмеженості.
Правило 12 - Думайте своєю головою. Справді думайте своєю головою, не слухайте нічиїх порад, а тим більше не слухайте порад такого дурня як Джордан Пітерсон чи якогось іншого ідіота, єдиним досягненням якого є блог "Книжкове порно". Робіть власні висновки, досліджуйте як працює світ, вивчайте взаємозв'язки між явищами, але я прошу вас не сприймайте близько до серця ідіотських порад, навіть якщо вони видані у вигляді книжки.

Террі Пратчетт – «Віщі сестрички»

Почав читання: 16.02.2020 - Закінчив читання: 27.02.2020 

Буває від серйозних книг починає просто нудити. Не сприймаєш розумних думок автора, не маєш ніяких сих розбиратися в хитросплетіннях сюжету. Інколи навіть не хочеться виписувати з книги розумних цитат, аби потім дивувати друзів своїм несвоєчасним мудруванням. В такі моменти хочеться взяти якийсь простий текст і просто поринути в читання. Забутися, відключитися від реальності і пірнути з головою в якийсь вигаданий світ, щоб як в дитинстві вболівати за героїв, подорожувати разом з ними незвіданими країнами і перемагати поганців.
"Віщі сестрички" як раз така книга. Але при тому, що вона досить проста і сюжет в ній тече плавно і спокійно, без постмодерністських стрибків по часовій лінії, це не примітивна книга. Це історія про трьох відьом, які на мою думку в цій книзі уособлюють мудрість, що часто є неосмисленою, алогічною, але від того не стає менш мудрою. Інколи поводячись імпульсивно, дозволяючи собі багато вад і неідеальностей, все ж ця мудрість зберігає свою орієнтованість на добро. Мені дуже подобається, що Пратчетт, не використовує притаманний західній літературі образ відьми як злої чарівниці. Якщо відкинути всі стереотипи про продаж душі дияволу, поїдання дітей чи виготовлення еліксирів безсмертя, то залишається лише образ "тієї, що знає" і "тієї, що допомагає". Знати більше, допомагати іншим. Ось той девіз, що мав би бути притаманним усім відьмам. Образи відьом в "Віщих сестричках" просто ідеальні. Вони фактурні, вони цікаві. Читаючи книгу бачиш як вони міняються, як розвиваються в рамках заданих сюжетом. Це саме те, чого не вистачає більшості письменників. Пратчетту з легкістю вдається вигадувати людей, вони постають перед читачем справді живими.
Хоча сюжет цієї книги є досить таки класичним для фантастики і якоюсь мірою навіть передбачуваним, але через беззаперечну цікавість усіх персонажів читати її не набридає. Знаєш як зараз повернеться сюжет, розумієш що син скинутого з трону короля просто мусить повернутися і опинитися на троні, але ти все рівно заінтригований як саме він це зробить, що буде відчувати в той момент, як це на нього вплине, як він зміниться. Зрозуміло що блазень, якого автор явно вводить для протистояння королю не простий персонаж, що він разом з своїми дзвіночками на рогатій шапці зіграє важливу роль в сюжеті, але так цікаво побачити яку саме і як ця роль на нього вплине.
Якщо чесно, то я постійно намагаюся за щось похейтити Пратчетта, адже його усі так хвалять, а не може бути щоб масам подобалося щось хороше (ой цей мій снобізм) але не можу знайти за що. Це справді хороша, якісна література. Його книги читати цікаво, закінчуєш одну і одразу ж берешся за іншу. Тому це точно не кінець…

Богдан Коломійчук - "Візит доктора Фройда"

Почав читання: 21.02.2020 - Закінчив читання: 26.02.2020 

Колись давно, в Українські Темні Часи (маю на увазі звісно ж 90-ті роки 20-го століття) коли я ще був зовсім маленький, не було нічого кращого в житті, аніж читати. Зараз змінилися Часи, століття, я виріс, але і досі краще аніж "читати" не має нічого під цим сонцем. Але лишається питання що саме читати. В ті благословенні дияволом і Леонідом Даниловичем Кучмою часи мого дитинства я читав усе відряд до чого дотягувалися мої рученята. Я ковтав всі книжки які мені дарували на свята, перечитав спочатку невеличку татову бібліотеку, яка лишилася в живих після років поневірянь по зйомним квартирам, а потім і ще менші бібліотеки всіх родичів. На якийсь час мене виручила тітка що працювала в книжковій крамниці і дозволяла читати книги не купуючи їх, але і книгарні не вистачило на довго. Проте навіть в ті часи я дозволяв собі снобістське перебирання контентом і принципово не читав дві категорії книг "любовні романи" (в ті часи вони були мега популярні, я ніколи не забуду обгортки книг Даніели Стіл, з напівголими глянцевими жіночками) і "детективи". Цю, останню категорію книг я щиро зневажав, на називаючи всі книги в такому стилі "гостросюжетне гівно" і я був правий. В ті часи в якості детективних історій нам намагалися підсунути дешеве російськомовне лайно в стилі Чінгізів Абдулаєвих. Тому навіть я, який в своїй любові до читання як процесу, дійшов колись аж до Лєрмонтова (досі гидко це згадувати) збірка творів якогось якимось чином опинилася вдома, вперто відмовлявся читати детективи.
Але часи міняються і мої погляди теж (сталими лишається тільки відраза до російської класичної літератури) і раз по раз в моєму списку прочитаних книг з'являвся той чи інший детектив. Не можу сказати що мені вони подобаються, так і книгу Богдана Коломійчука я прочитав без особливого захоплення. Взагалі вона нагадала мені чимось цикл "Адвокат із Личаківської" Андрія Кокотюхи. Той самий ретро-детектив, той самий сетінг: імперський Відень, австрійський Львів, та ж сама, притаманна кожному детективному роману, зав'язка і розв'язка роману. В якийсь момент я губився в тексті і повертався на першу сторінку подивитися що ж я все таки читаю книгу Коломійчука чи Кокотюхи.
Ні, ви не подумайте нічого поганого, книга непогана (як на детектив) її навіть цікаво читати і не дуже хочеться закрити і ніколи не відкривати більше. Як казав відомий персонаж "not good not terrible". У мене тільки одне велике зауваження до автора: навіщо сюди було приплітати професора Фройда? Як на мене, він занадто відома особа для того, щоб так вільно і, скажемо чесно, недолуго використовувати його образ в книзі. В цьому романі Фройд виступає якимось хлопчиком на побігеньках в комісара поліції Вістовича. А я нагадаю, що в 1904-му році він уже був досить відомим і визнаним професором і видається малоймовірним, що він би собі дозволив як цуцик волочитися по Галичині за поліцейським який ловить якогось там маніяка. До особи маніяка до речі маю окрему претензію. В романах такого штибу він має бути фактурним, пропрацьованим, він має виділятися, домінувати над текстом, має викликати в читача жах і трепет. Проте в Коломійчука він відверто ніяких. Маніяк який вбиває просто щоб погратися з поліцією - це уже сотні разів було в історії детективного жанру! Невже не можна було вигадати щось цікавіше? Втім і поліцейський, який намагається зловити маніяка, який нібито є головним персонажем книги не розкривається в повній мірі. Він нагадує шаблон, заготовку поліцейського, а не реальну людину. Єдиний хто показаний гарно в цій книзі це Львів. Відчувається любов автора до цього міста, ось тут він справді чесний в своїх описах, видно, що коли в тексті мова заходить за Львів - Коломійчуку одразу стає не байдуже, з'являється якась іскорка, вогник, бажання дійсно розкрити цього "персонажа" перед читачем. То може автору треба було б кинути писати романи-детективи, а почати писати романи-путівники?

Ремон Кено - "З жінками по-доброму не можна"

Почав читання: 19.02.2020 - Закінчив читання: 21.02.2020

Я надвечір побачив їх —
Життєрадісно йшли сюди
Від торгових рядів своїх
Між старих кам'яниць ряди.
Я, проходячи, їм кивав
І казав нікчемні слова,
Чи, сповільнивши крок, вітав
І казав нікчемні слова.

Це була дуже химерна книга, можливо найхимерніша з тих, що мені їх довелося читати недавнім часом. Я не знаю про що вона насправді, бо маю враження, що тут нашаровано забагато сенсів, аби мати можливість отак просто по-дилетантськи стверджувати, що ти розумієш про що йде мова. Але я принаймні можу сказати які запитання ця книга переді мною поставила. Ремон Кено розказує історію ірландських добровольців, що долучилися до Великоднього Повстання 1916-го року в Дубліні і отримали наказ захопити і утримувати пошту. Вигнавши з приміщення пошти усіх працівниць і працівників і застреливши директора, який занадто завзято викрикував "god save the king" вони укріпили будівлю і приготувалися або перемогти, або померти за свободу Ірландії.

Всі серця з'єднала мета,
Та за літо і зиму ці
Кожне каменем оброста
І стримить у часу ріці.
Кінь звертає в той бік, де дім,
Вершник — з ним; птах політ свій в'є
З хмари в хмарку — змінні, мов дим,
Щохвилини іншими є
Всі;

Англійці чомусь не відповідали, напевно вражені нахабністю повстанців, які майже без бою зайняли частину міста. Проте скоро вони мали б оговтатися і тоді б для ірландських волонтерів почалися б справжні проблеми. Безперечно ці молоді дублінці знали на що вони йдуть, усвідомлювали всі ризики. Попри свій молодий вік, попри відсутність хоч якогось бойового досвіду, вони знали, що єдиний шанс на отримання незалежності - це боротьба. І вони були до цього готові. Кулемет було встановлено так, щоб контролювати площу перед поштамтом, повстанці мали ящик набоїв, трохи їжі, кілька ящиків віскі і пива Guinness, тобто усе що потрібно аби померти за свободу Ірландії.
Але в їхні плати раптово втрутилася англійка, молода дівчина, працівниця пошти, яка зачинилася в туалеті коли повстанці захопили будівлю. Тепер ж, коли британські солдати оточили поштамт і уже вбили одну працівницю пошти біля дверей, відпускати знайдену в туалеті даму означало б віддати її на вірну смерть. Тож доля зіграла злий жарт, разом з молодими хлопцями за Ірландію повинна була померти і англійська розбалувана дівчина.

Тільки камінь тут назавжди.
Надто довго жертовність ця
Нам, у світі щоденних лих,
Одягала в камінь серця,
І — лиш небо полегшить їх.
Імена шепочу я —
Тільки шепіт лишився нам.

В очікуванні смерті була ця юнь. Знали за що віддадуть життя волонтери, лиш остерігалися зробити це якось неправильно, боялася попрощатися із своїм англійка. Але їхній страх мав одну природу, бо будь-який страх однаковий. Кожен з них ще не бачив життя, кожен не спізнав ще любові, якої вони усі так прагнули. А очікування смерті зблизило їх, з'єднало і оголило душі. Бо перед лицем невідворотності зникають усі умовності. Цнотлива панянка, що за останнім писком моди, наважилася ходити без корсету і прості ірландські хлопці, сковані католицьким вихованням однаково відкидають свою моральність, бо перед смертю хочуть, дуже гостро хочуть відчути смак життя, його теплий доторк, щоб відігнати холод смерті. Чоловіки не знають що робити з англійкою, що так недоречно опинилася тут. Вона заважає достойно віддати свої життя, всім своїм виглядом вона повертає в їхні серця бажання жити. А це дуже небезпечно для повстанця. Один з них, студент-медик навіть закохався в цю дівчину, інші ж перебуваючи поруч з нею не знали що робити і як себе поводити. Натомість англійка напевно змирившись з смертю і відчувши збудження одного з повстанців, сама кладе руку йому на ширінку і віддається йому. Навіщо вона це робить я не знаю. Можливо щоб таким способом "купити" собі життя, а можливо аби не помирати не дізнавшись що це таке. Її мотивація для мене незрозуміла, особливо якщо врахувати що її наречений, солдат британського флоту зараз обстрілює Дублін з гармат намагаючись вибити повстанців з укриттів. За першим разом вона просить того ж таки добровольця зробити це ще раз "але на цей раз довго" так щоб їй сподобалося, що він і виконує, забувши навіть про свою гвинтівку. А далі починається ота химерність про які я казав на початку. Британці все тугіше стискають кільце оточення навколо поштамту, а англійка віддається на другому поверсі уже іншому повстанцю, аж доки йому снарядом, що був випущений з корабля під командою нареченого цієї англійки не відриває голову. Що ж робить леді? Вона спихає з себе обезголовлене тіло і знімає закривавлену сукню, залишаючись лише в спідньому. Перевірити що відбувається заходить третій повстанець, колишній кравець, в якого ця ж англійка замовляла сукню на своє весілля. Вона намагається звабити і його показуючи свої принади, але той виявляється геєм і замість того аби і собі взяти цю дівчину таємно вислизає з поштамту аби знайти одяг для дами. Від всього цього їде дах у повстанця, що був закоханий в англійку і він приходить аби освідчитися їх, але замість цього намагається її згвалтувати. Англійці наступають, це поштове відділення останній прихисток повстання. Вони самі, в оточенні, вони точно помруть. Британський корабель обстрілює будівлю, гинуть майже всі повстанці окрім двох, кравця-гея, який повернувся з весільною сукнею англійки і ще одного бійця, який і собі хоче перед смертю спробувати цю дівчину. І прямо там, серед битої цегли і руїн в пилюці і крові відбувається останній акт драми.

Що — знову ніч розгорнула сни?
О ні, ні, — то вже смерть гряде.
Може, марно вмерли вони?
Слово Англії — ще тверде?
Чи в засліпленості своїй
Ви забули їх мрія — в нас;
Навіть в мертвих — доволі мрій.
Що — коли їм любов не раз
Заважала на цій землі,
Як долали чужинську лжу?
Пірс, МакДонах, та Коннолі,
І МакБрайд — я про вас кажу.

Кров і смерть, а ще любов до життя, мрія стати героєм і жадання жіночого тіла, високі почуття і підлі бажання все це змішалося разом. Чи можна когось тут засуджувати? Чи міг хтось повестися краще ніж повівся? Чи варто було помирати так? І чи варто було б жити, якби все сталося інакше? Я не знаю.
Я знаю лише що велике часто йде поруч з ницим. Що найбільший герой часто не контролює своїх почуттів, але від того не перестає бути героєм. Важливо не тільки те що ти думаєш і як говориш, але і що ти робиш. Важливо чи готовий ти на жертву заради когось іншого чи заради спільної мети. Ось про що насправді ця книга…

Поки колір зелений в нас
Перед поглядами зрина,
З нами цей і майбутній час:
Народилась краса страшна.

… вона про страшну красу Революцій.

Павал Касцюкевіч - "План Бабарозы"

Почав читання: 04.02.2020 - Закінчив читання: 19.02.2020

Вважається, що після епохи великих географічних відкриттів на Землі майже не залишилося білих плям. А після того, як на орбіту були запущені картографічні супутники, що сфотографували всю планету, вважається що білих плям точно не залишилося. Але це не є правдою. Все ще є дуже багато "terra incognita" на наших картах. Навіть якщо ми знаємо як туди доїхати, знаємо розташування річок, гір, боліт, доріг чи будинків на цій території, це ще не значить що ми це місце розуміємо. Ще залишається багато місць, про які кажуть "in the middle of nowhere", про які невідомо нічого окрім назви. От що ви наприклад знаєте про Кропивницький? Що там відбувається? Чи живуть там люди? Або чи знаєте ви щось про село Сигнал Козятинського району Вінницької області? Чи розумієте ви людей які живуть в Таращі чи в Здолбунові? Але це окремі локації з ними ще можна якось розібратися. А що коли я скажу, що є поруч з нами ціла невідкрита і недосліджена країна. Білорусь. Ми живемо поруч, а зовсім нічого не знаємо про тубільців які її населяють. Чим вони керуються, чим живуть, як люблять, як вмирають? Тож я вирішив виправити цю проблему і взявся читати книгу Павала Касцюкевіча - "План Бабарозы". Книгу я читав в оригіналі, білоруською і хоча це була перша книга цією мовою, але ніяких проблем з розумінням прочитаного я не мав. Скажу більше, я навіть не перекладав прочитане. Коли читаєш англійською процес виглядає так: прочитати англійською - подумки перекласти на українську - усвідомити прочитане, а у випадку з білоруською переклад не потрібен, я просто розумів усе що написано, очі бачать літери - мозок розуміє сенс. За всю книгу мені трапилося хіба з десяток незрозумілих слів, проте навіть їхній сенс був зрозумілий з контексту.
Але найцікавіше в книзі інше. Вона, як на мене чудово показує причину того, що Білорусь залишається такою зацикленою на власному нещодавньому минулому країною, яка опирається будь-яким змінам. Павал Касцюкевіч розповідає сімейну історію, розповідає про стосунки між хлопчиком Ігорем Качунею і його бабусями і дідусями, що займають дуже і дуже велике значення в житті героя. Коли хлопчик виростає і стає психоаналітиком, він пробує застосувати в лікуванні пацієнтів свій винахід "внукотерапію" адже, опонуючи Фройду, вважає що психологічні травми в людях в першопричині мають не конфлікт з батьками, а вплив бабусь і дідусів.

"Усё дзяцінства мяне атачалі бабулі і дзяды. Ix было так шмат, ажно кожнага разу належала
ўдакладніць, якую канкрэтна бабулю або дзеда ты маеш на ўвазе. "Званіла баба Роза", ці
"прыходзіў дзед Барыс". Нашыя з бацькамі гутаркі заўжды круціліся вакол бабуль і дзядоў, мы жылі іхнімі біяграфіямі і цікавасцямі" 

Жити не своїм життям, а життям своїх бабусь і дідусів, ось психологічна проблема білорусів, яку вони ніяк не можуть побороти. Для них колись (зазвичай років 40 тому) завжди краще ніж тут і зараз. З плином часу нічого не міняється, якбі б не були часи, але все рівно раніше було краще. Білоруси йдуть в фарватері бабусиних історій все своє життя. Вони стараються самі швидше стати бабусями і дідусями, аби і собі мати можливість прожити життя ще раз, впливаючи на своїх внуків. Але якщо з бабцями все ясно, то в чому ж причина того, що білоруські внуки так і не починають бунтувати проти впливу старших? Автор і на це має своє пояснення:

"Нядзіва, што пасля такіх царскіх умоваў, якім шчыра здзіўляюцца нават бацькі, ужо дарослым чалавекам унук любым коштам хоча вярнуцца ў гэты дзядоўскі парады. Ірвануць у бабульчын дом, зноў і зноў. Каб яшчэ хоць разок пачуць гаману гэтага казачнага сераля. Дзе ні абавязкаў, ні рэжыму, дзе гадзіна як хвіліна, дзе поўная безадказнасць... Дарослы ўнук ці ўнучка прагне вярнуцца туды, дзе яго чакаюць не пакуты і не дзіцячыя жахі, не кара і не пагроза. А асалода, чыстая, незамутнёная насалода…" 

В минулому, яке уособлюють бабусі, тепло і комфортно, там заправляють штанці в шкарпеточки і годують картопляним пюре з домашньою котлетою. А головне - там тебе люблять безумовно, не за те який ти хороший, добрий, чуйний, а просто так. Інколи навіть батьки хочуть зробити тебе кращим, а бабусям ти найкращий вже тому, що ти є. І це було б непогано, аби за це не вимагалося стовідсоткової вірності і покірності, не вимагалося відмовитися від себе, законсервувати себе для минулого:

"Нашто табе, Ігарочачак, тыя бацькі, калі маеш прабабулечачку? — трубіць мне наўздагон Бабароза. — Нашто табе, Ігарочак, тыя сябры, калі маеш сям’ю? — мурлыкае мне ў твар Бабагруня. — Нашто табе, Ігар, тая палюбоўніца, калі маеш нашу любоў? — на вушка шэпча мне мама. — Нашто мне тая невядомая будучыня, калі маю вядомую мінуўшчыну? — думаю я і ваджу пальцамі па еўрапейскай мапе, закутай у ільды ламінацыі."

Навіщо нам те невідоме майбутнє, якщо ми маємо відоме минуле. Минуле яким так зручно і приємно жити, бо в ньому вже точно нічого не зміниться. Минуле в якому стабільність, широкі проспекти, немає реклами, молочні продукти без ГМО, а по телевізору вже більше 20 років показують одного і того ж самого президента. Гарне, тепле, затишне минуле, просто з легеньким запахом нафталіну і старості. Але нічого, запах можна і перетерпіти, зачекати доки помре і вивітриться… Можна ж?

Террі Пратчетт – «Варта! Варта!»

Почав читання: 04.02.2020 - Закінчив читання: 14.02.2020

Мушу визнати, що я був досить упередженим щодо книг Пратчетта. Всі так активно їх обговорювали, так активно читали, що я подумав "певно це чергова переоцінена масмаркетна фігня". Але ні, я помилився. Террі Пратчетт - це такий собі британський Андрій Кокотюха в світі фантастики. Ба більше, Кокотюха і Пратчетт наче рідні брати, що були розлучені при народженні. Одного брата залишили жити в багатій, ситій країні, де його письменницький талант зміг розкритися в повній мірі, де його творчість підтримували і плекали викохані на високопородистій літературі читачі. А іншого брата недоля закинула на задвірки цивілізації, в якесь забуте людьми і богом графство десь на околицях Лондона, де йому довелося боротися за виживання і за визнання свого літературного дару. Впевнений, якщо придивитися на дупи Кокотюхи і Пратчетта (якщо б вам колись захотілося в таке вглядатися) то ви б там точно розгледіли однакові родимі плями, які б точно натякали на їхню спорідненість. Якщо ж приглядатися ви не хочете - можете поглянути на кількість книго-контенту, яку вони продукують за одиницю часу. Що в одного що в іншого письменника кількість книг, що "вилітають з-під пера" просто зашкалює, лише один орієнтується більше на детективний жанр, а інший на фентезійний. Проте на цьому схожість між двома письменниками закінчується.
Колись давно я почув від якогось фаната Пратчетта, що його книги це таке собі "високоінтелектуальне фентезі". Дозволю собі з цією думкою не погодитися. Фентезі не може бути високо- чи низькоінтелектуальним, воно може лише мати різні ступені пафосності, які власне ж і показують його якість. Як на мене, книги Террі Пратчетта (я поки прочитав тільки одну, але вже роблю висновки, от я мудак) це таке собі фентезі для дорослих. Скажу чесно, я сам зростав на фантастиці. Я належу саме до того покоління, яке за приклад брали собі не історичних персонажів, а героїв-драконоборців, дослідників космосу не з НАСА, а з книг Айзека Азімова. В дитинстві я зачитував до дірок цикли фантастичних романів Енн Маккефрі, Роджера Желязни, Урсули ле Гуїн. Їхні персонажі були для мене натхненниками, героями, прикладами для наслідуваннями. Я ріс на їх книгах… але я виріс. Виріс і почав читати Кафку, К'єркегора, Еріха Фромма. Ні, я не перестав любити фантастику, але лише її ставало замало для мене. Цикл "Дискосвіту", до якого належить і прочитана щойно мною "Варта! Варта!", це гарний спосіб повернутися в минуле, почитати те, чим колись так захоплювався і самому з себе посміятися. Колись давно мені так подобалися безстрашні герої, які проходять через випробування, борються зі злом і перемагають його, проте зараз це здається смішним і наївним. Саме тому, читаючи "Варта! Варта!", де герої зображуються випадковими людьми, що роблять свої геройські вчинки не від бажання покращити світ, а з страху за своє життя, випадково, чи просто по дурості, я розумію, що саме так це і працює в реальному житті. Якби я читав цю книгу в 15-річному віці вона б мені не сподобалася, я б її не зрозумів. Тільки подорослішавши і трошки пізнавши життя, можна оцінити всі її переваги і щиро посміятися з себе колишнього. Але це не інтелектуальна фантастика, бо дорослішаючи ми не обов'язково стаємо розумнішими ;)
Книги Пратчетта це спроба нагадати серйозним дядькам і тіткам, що біжать на роботу з шкіряними портфелями, а на вихідних гойдають на колінах власних дітей, що вони і самі, ще зовсім нещодавно, були підлітками, цікавилися казками, драконами, королями і скарбами. Це спосіб не забувати те, на чому ми виросли, аби передати те найкраще, що ми вичитали в книгах нашої юності нашим дітям.

Брати Капранови – «Справа Сивого»

Почав читання: 29.01.2020 - Закінчив читання: 04.02.2020

Намагання хоч якось класифікувати літературу - справа невдячна. Тут як не старайся, які епітети не придумуй, як не порівнюй одного автора з іншим, а все рівно ідеальної картинки не вийде. Ось ти довго припасовував і приміряв кого б з сучасних письменників поставити як проміжну ланку мій Люко Дашвар і Любко Дерешем чи між Андрієм Кокотюхою чи Сергієм Жаданом, ось ніби знайшов достойну фігуру, а тут раптом в цього автора виходить нова книжка яка аж ніяк не вміщується в нішу, що ти для нього підготував. Особливо важко коли книга хороша, бо з поганими розбиратися простіше - просто відправляєш їх в чорне непролазне болото люкодашварщини і забуваєш про ті книги, як про жахливий сон. А що робити з книгами непоганими? Не геніальними, ні просто хорошими. Куди віднести їх? Як класифікувати, та чи треба їм взагалі ця класифікація.
Книги Братів Капранових саме такі. Я не можу назвати їх геніальними, нічого аж такого особливого, в світовому масштабі, в них немає. Вони просто хороші. Читати їх цікаво і ненапряжно і приємно, читаючи відпочиваєш, але є щось що не дає спокою, такий собі дрібний камінчик в черевику. Мені як людині з певним досвідом читання, їхні книги видаються трохи примітивними, бо вони побудовані з класичним підходом на дихотомії: герой (герої) - поганці. де позитивний персонаж дуже сміливий і хороший, а поганці дуже поганські. Не те щоби я вважав цю літературу якимось нижчим сортом письма (я звісно сноб, але до книг я все ж лояльний), навпаки добре, що і такі книги є. Просто я сприймаю їх як такий собі проміжний щабель між "Букварем" і К'єркегоровим "Страхом і трепетом". Якщо переводити це на рівень абстракцій: не страшно якщо ти читаєш літературу рівня Капранових, страшно якщо ти читаєш тільки літературу рівня Капранових.
Книга "Справа Сивого" це також книга для тих, хто шукає "українськості". Вона розповідає про товариство українських митців, літераторів, художників, істориків, меценатів, що проживали в Дніпрі (тоді Катеринославі, потім Дніпропетровську) серед яких особливо виділяється Дмитро Яворницький. Та про те як їх намагається "посадити" практикант ГПУ, якого вигнали з університету але він швидко знайшовся і пішов працювати слідчим в "органи". Виходить така собі історія протистояння добра і зла, українського і російського імперського (а потім комуністичного) менталітету. І на фоні цього автори ніби то непомітно (ще й як помітно насправді) розказують про те яким багатим було українське культурне життя в ті часи, попри заборони. Правда виходить якось так, що в описах про злого (а насправді просто тупого і неосвіченого) слідчого плин тексту якийсь рівний і навіть місцями захопливий, а от в розділах про Яворницького і українську інтелігенції не полишає думка, що ти читаєш якийсь не дуже якісно написаний підручник в якому автори намагаються напхати в один абзац побільше різних прізвищ. Типове речення з такого розділу виглядає так:

· Дозвольте вам відрекомендувати, це Мирон\Андрій\Олександр\Дмитро\Олексій Іванович\Гаврилович\Петрович\Семенович, відомий в наших катеринославських краях історик\письменник\кобзар\меценат\археолог\видавець\художник. Саме ця людина написала\фондувала\видала\побудувала\віднайшла\записала\намалювала відому вам будівлю\картину\книгу\поему\працю.
· О! Це справді ви?
· Так це я.

А в кінці цього тексту стоїть примітка в тексті, за якою, внизу сторінки написано: такий-то-сякий-то видатний український хтось-там. Від цих "видатних" в очах просто рябить, таке відчуття, що там кожен другий геній сучасності, а ти читачу, дурілка ти така картонна не знаєш про нього нічого. Хоча на перевірку виявляється що цей "визначний" нікому нафіг не впав, і нічим крім одної посередньої якості праці невідомий.
І грішать такими перебільшеннями Капранови постійно. Хоча в цілому це дуже навіть хороша книга, яку легко і приємно читати навіть попри ці зарослі заслужених і визначних ноунеймів, які гронами звисають з кожної сторінки.
Насправді я хотів похвалити цю книгу, бо вона мені справді сподобалася. Але вийшло так, що я знову захейтив черговий текст. Тому давайте ви цю книгу прочитаєте самі і аргументовано доведете мені, чому я неправий. Ок?

Ден Сіммонс – «Терор»

Почав читання: 14.01.2020 - Закінчив читання: 04.02.2020 

Коли я засинаю, я люблю щось уявляти. Лягаєш в ліжко, закриваєш очі і уявляєш собі якусь картинку. В уяві постають певні образи, але навколо них пустота, темрява. Не знаю, можливо ваша уява працює якось інакше, але у мене це нагадує ніби темної ночі увімкнули на вулиці один ліхтар і я бачу невеличку зону під цим ліхтарем, а далі все губиться в темряві. Скільки не вглядайся не побачиш нічого, доки не перемкнешся на інший ліхтар, вимкнувши цей. І тоді освітиться інша сцена, а ця порине в темряву.
От десь такі ж враження були в мене від книги "Терор" Дена Сімонса. Ось це враження камерності, враження, що в даний момент освітлена тільки одна сцена, тільки одне місце під ліхтарем, а нічого іншого більше не існує. Можливо це пояснюється тим, що ця книга розказує історію британських моряків, які в середині 19-го століття намагаються знайти північно-західний прохід з Англії в Китай і застрягають в льодах Арктики. Весь їхній світ обмежується двома військовими кораблями, а навколо тільки льодова пустеля. Це і створює ефект камерності. Весь світ стискається до розмірів двох кораблів і невеликого простору навколо них.
Історія кораблів "Терор" і "Еребус" сама по собі досить загадкова і трагічна яка мені чимось перекликається з схожою історією зникнення групи Дятлова. А тут вона ще й розказана з вражаючою, інколи аж навіть надмірною, як на мене, деталізацією. Хоча я не дуже люблю стиль письма Дена Сімонса, але маю визнати, що в цій книзі він досить майстерно зміг передати атмосферу приреченості. З перших сторінок книги було зрозуміло, що геппі-енду не буде, що всі моряки загинуть, що ніхто не залишиться цілим і неушкодженим.
Відчуття страху не відпускало мене протягом всього читання. Я постійно так чи інакше намагався приміряти себе до подій, що описані в книзі, так наче прикладав власну паперову фігурку до намальованої художником картини і вглядався наскільки безглуздо і недоречно я б там виглядав. Я дивуюся силі духу і відвазі тих чоловіків, які погодилися на таку подорож. Постійний холод, голод, страх, які переслідують тебе в Арктиці особисто я б точно не зміг би витримати. Проте які б страшні не були негаразди, в які потрапили британські моряки, але "Террор" постійно нагадує, що найстрашніше - це людина. Холод, хвороби, навіть люта потвора, яку місцеві інуїти називають Туунбак все це лише прелюдія до того, що творять один з одним люди. Заради того щоб вижити, заради того щоб мати можливість керувати іншими, заради своїх хворобливих фантазій одні люди здатні жорстоко розправлятися з іншими людьми.
І ще є в книжці один момент, який, можливо не дуже помітний, але є досить важливим. На початку історії, коли моряки ще мають надію дістатися до мети своєї подорожі, коли всі матроси все ще виконують розпорядження команди і не бунтують - кількість жертв серед команд обох кораблів є не такою великою. Звісно певна вузьколобість командування присутня, чого вартує тільки купа мотлоху, срібного посуду, особистих крісел, делікатесів для командування та інших непотрібних речей, які везуть англійці. Проте саме чітка субординація, виконання наказів і дисципліна втримує людей від масової загибелі. І на противагу цьому, наприкінці книги, коли більшість офіцерів загинула, а частина матросів підняла бунт - моряки гинуть набагато частіше. Хтось від хвороб, хтось він нападу Туунбака, а хтось від рук своїх же ж, або просто так, або для того, щоб потім бути з'їденими. Порядок, яким би несправедливим він був все ж зберігав життя. Бунт, які б причини він не мав, роз'єднує людей, знищує спільну ідею, яка дозволяє людям зберігати хоч іскру надії і перетворює колись цивілізованих людей в звірів, які думають лише як вижити, навіть ціною життя своїх товаришів.
Справжні монстри це не ті, що живуть в темряві Арктики, а ті, яких люди привозять з собою.

Макс Гастінгс – «Друга світова війна. Пекло на землі»

Почав читання: 26.12.2019 - Закінчив читання: 28.01.2020 

Це вже друга книга англійського історика, журналіста і письменника сера Макса Гастінгса, яку я читаю за досить короткий проміжок часу. Я був дуже захоплений його попередньою книгою "Перша світова війна. Катастрофа 1914 року", де автор з британською педантичністю розібрав перший рік бойових дій, розказав про причини війни і її початок. Це було настільки захопливо, що я не вагаючись одразу ж почав читати іншу його книгу "Друга світова війна. Пекло на землі" Було дуже цікаво прочитати погляд на війну саме британця, щоб порівняти його оцінки з оцінками інших авторів, з роботами яких мені доводилося знайомитися.
І що я можу сказати: британці такі британці. Що не кажіть, а імперський спадок нікуди не подівся. Не можу сказати що Гастінгс якось особливо вихваляє Велику Британію і її вклад у війну. Ні, він досить чесно і відверто вказує на провали британського командування і політичного керівництва. Проте в деталях, в описах долі малих народів, або в описах підкорених країн відчувається, що автор не розбирається в темі. Він майже не зачіпає аншлюзу Автрії чи окупації Сутедів, для нього то все німці, то нащо детально розбиратися в тому, що там у них відбувалося. Війну на Балканах Гастінгс примітивізує до банального серби-четники вирізали усташів-мусульман (!? Я тут навіть здивувався чого усташі раптом стали мусульманами) а серби-комуністи вирізали сербів-четників і усташів. Німці прийшли, наваляли всім, поставили хорватів керувати регіоном, прості люди - страждали. Ніякого тобі аналізу регіону, причин чому сталося так що народи Югославії що опинилися в одній державі часто ненавиділи одне одного. При цьому в його попередній книзі про Першу Світову, він навпаки дуже круто і детально описав аналогічні речі які відбувалися під час бойових дій. Там справді був дуже класний аналіз.
Також мені дуже "сподобався" наступний уривок:

«Белое пятно» в Атлантике удалось бы существенно сократить, чем спасти многие жизни и значительную часть кораблей и груза, если бы ирландский премьер-министр Имон де Валера не питал фанатическую ненависть к своим соседям-англичанам. Экипажи боевых и торговых кораблей, проплывавших мимо ирландских берегов в пору войны, преисполнялись горечи по отношению к этой стране, которая получала из Англии большую часть продуктов и все горючее, но пальцем не желала шевельнуть, когда для Англии настал час нужды.

Тобто британці століттями володіли Ірландією, влаштовували там голод, насаджували свою релігію, дискримінували ірландців-католиків, дали Ірландії незалежність (і то не всій країні) тільки під сильним тиском і після збройної боротьби, а тепер вони дивуються чому ж це ірландці так сильно їх ненавидять і не хочуть не те що допомагати англійцям, в війні, а й взагалі не бажають мати з ними нічого спільного?! І дійсно, чого це вони…?
Також горіння в області тазу виникало у мене кожного разу, коли замість "солдат армії срср" чи "житель срср" автор використовував "рускіє". Я ще готовий змиритися з тим коли рускімі називають солдат радянської армії. Якщо твою державу захопили, а ти пішов служити загарбникам - то, з певною натяжкою, тебе можна віднести до цих самих загарбників (хоча насправді це дуже-дуже велика умовність). Але коли весь тягар війни приписують росіянам, не виділяючи серед них інших народів, що цими росіянами були підкорені, то це каже про небажання автора глибоко копати, як і у випадку з Балканами. Про українців він трохи фрагментально згадує, але геть мало явно не відділяючи від "рускіх", а Україну сприймає просто як ще один регіон срср. Може я б ще зрозумів це коли б книга писалася в 80-х, але "Друга світова війна. Пекло на землі" була опублікована в 2011-му році. Частково причина таких неточностей полягає в тому, що сер Макс Гастінгс пишучи свою книгу часто спирається на спогади учасників тих подій. І це абсолютно правильно, ніхто не опише краще події аніж їхній безпосередній учасник. Проте, якщо таким мемуарам англійців, американців, французів і навіть німців (частково) можна довіряти, то в радянському союзі видати книгу спогадів про війну в якій би не прославлявся геніальний стратегічний задум товариша Сталіна було не те що важко, а просто неможливо. Гастінгс спробував змити ідеологічний наліт з цих спогадів, але я думаю йому не до кінця це вдалося. Для того щоб розказати справжню історію війни на Східному фронті потрібно було б опрацювати на багато більше спогадів українців, білорусів, литовців які боролися і проти радянського режиму так і проти Третього Райху. Думаю це вартувало б цілої окремої книги.
Проте є один момент в якому автор, на мою думку, справді зумів написати істину не піддавшись впливу сучасних тенденцій. Я маю на увазі опис Голокосту і ролі єврейського народу в Другій Світовій. Сьогодні держава Ізраїль, а за нею і багато європейців намагаються монополізувати страждання євреїв і зробити вигляд, що тільки вони мають право називатися істиними жертвами в цій війні. Гастінгс, не заперечуючи велетенських страждань, що випали на цей народ, не дозволяє приписувати ці страждання виключно євреям. Як на мене наступна цитата яскраво ілюструє істину:

"Одним из самых трогательных и просвещенных защитников подобного контекста была Руфь Майер. Двадцатидвухлетняя беженка в Осло, всего за месяц до своей собственной депортации и убийства в Освенциме, написала в дневнике: «Если замкнуться в себе и смотреть на эти гонения и муки евреев только с точки зрения еврея, развивается некий вид комплекса, который медленно, но непременно приведет к психологическому кризису. Единственное решение – увидеть еврейский вопрос в более широком контексте… с точки зрения угнетаемых чехов и норвежцев, угнетаемых рабочих… Мы станем богаче, лишь когда поймем, что не только мы – раса мучеников. Что кроме нас страдает еще бессчетное множество, которое будет страдать таким образом до конца времен… если мы… если мы не будем бороться за лучшую…»"

Трагедія Голокосту не применшується від того, що Ізраїль визнає страждання інших народів. Тож думаю настав час переглянути цю монополію на біль.
Тож хоча в книзі Макса Гастінгса є багато позитивних моментів, але в загальному якість цієї книги дещо нижча аніж книги про Першу Світову. Намагання вмістити велику кількість інформації лише в одну книгу негативно вплинула на її якість. Висновки зроблені автором в останньому розділі виглядають дещо поспішними, обрубаними і такими, "щоб нікого не образити", а ще дещо псує в цілому позитивне враження від книги.

Сванте Паабо - "Неандерталець. В пошуках втрачених геномів"

Почав читання: 26.12.2019 - Закінчив читання: 13.01.2020

Ми всі мавпи (гомініди якщо бути принциповим занудою, яким я звісно ж і є), хтось в більшій мірі, а хтось в меншій. Ми тварини і керують нами саме тваринні інстинкти. Кілька тисяч років відносної розумності аж ніяк не перекривають мільйоннорічну історію вбивств, війн за їжу, і вимахуванням перед самками, аби саме на твою червону дупу самка звернула увагу. Коли я думаю про наш вид, мені хочеться сміятися. "Людина розумна" це занадто самовпевнена назва для нас, скоріше нас потрібно було б назвати "Людина розумна?" Ми стільки часу займаємося еволюцією, а досі не можемо відійти від примітивного: шукай їжу, спарюйся, домінуй. Де тут розум не зрозуміло.
Але є дещо, що вселяє хоч якусь надію. Це загальний напрямок куди ми рухаємося. Попри всі наші ниці інстинкти ми ставимо перед собою два запитання, які вселяють надію в те, що розум таки десь там глибоко жевріє. Ці питання звучать так: "Хто ми і звідки прийшли?" та "Куди ми йдемо". Саме першим питанням, пошуком коренів сучасної людини, займається шведський біолог Сванте Паабо. Його книга "Неандерталець. В пошуках втрачених геномів" розповідає про роботу групи науковців під керівництвом Паабо які намагалися виділити залишки ДНК з викопних кісток давніх видів гомінідів. Ви тільки уявіть собі з кістки, що пролежала в землі близько 50 000 років змогли виділити частини ДНК і на основі цих частин синтезувати повний геном неандертальця. Я сподіваюся серед вас, мої любі, немає упоротих креаціоністів, які відкидають теорію Дарвіна і століття наукових відкриттів на тему антропології.
То навіщо ж Паабо написав цю книгу? Для серйозних дослідників є наукові публікації в Nature чи Science, а простим смертним хіба буде це цікаво? Буде! Ми, живучи в нашому "нецивілізованому гетто", де наука перебуває в зоні маргінесу, важко уявляємо собі щоб серйозний науковець писав зрозумілу книгу для звичайних людей, де б в доступній формі пояснював сенс свого відкриття. Адже мало здійснити науковий прорив, про нього ще й потрібно розповісти. Власне книга саме про це. Це розповідь про наукові пошуки, про те як група однодумців може працюючи разом здійснити щось велике. Хоча деяким розумним мавпам важко собі це усвідомити, але в світі є щось окрім пошуків їжі і домінування над іншими. Є в цьому світі певна кількість гомінідів, яким мало просто заробити побільше, щоб їсти побільше, є такі яким не цікаво волочитися за самками щоб засіяти своїми нащадками побільше територій чи натягнути на своє тільце побільше модних звіриних шкур. Вони хочуть знайти відповіді на концептуальні запитання, хочуть зрозуміти хто ми такі, звідки взялися на цьому світі, хто тут жив до нас. Можливо це єдині, про яких можна сказати "людина розумна"!