От десь такі ж враження були в мене від книги "Терор" Дена Сімонса. Ось це враження камерності, враження, що в даний момент освітлена тільки одна сцена, тільки одне місце під ліхтарем, а нічого іншого більше не існує. Можливо це пояснюється тим, що ця книга розказує історію британських моряків, які в середині 19-го століття намагаються знайти північно-західний прохід з Англії в Китай і застрягають в льодах Арктики. Весь їхній світ обмежується двома військовими кораблями, а навколо тільки льодова пустеля. Це і створює ефект камерності. Весь світ стискається до розмірів двох кораблів і невеликого простору навколо них.
Історія кораблів "Терор" і "Еребус" сама по собі досить загадкова і трагічна яка мені чимось перекликається з схожою історією зникнення групи Дятлова. А тут вона ще й розказана з вражаючою, інколи аж навіть надмірною, як на мене, деталізацією. Хоча я не дуже люблю стиль письма Дена Сімонса, але маю визнати, що в цій книзі він досить майстерно зміг передати атмосферу приреченості. З перших сторінок книги було зрозуміло, що геппі-енду не буде, що всі моряки загинуть, що ніхто не залишиться цілим і неушкодженим.
Відчуття страху не відпускало мене протягом всього читання. Я постійно так чи інакше намагався приміряти себе до подій, що описані в книзі, так наче прикладав власну паперову фігурку до намальованої художником картини і вглядався наскільки безглуздо і недоречно я б там виглядав. Я дивуюся силі духу і відвазі тих чоловіків, які погодилися на таку подорож. Постійний холод, голод, страх, які переслідують тебе в Арктиці особисто я б точно не зміг би витримати. Проте які б страшні не були негаразди, в які потрапили британські моряки, але "Террор" постійно нагадує, що найстрашніше - це людина. Холод, хвороби, навіть люта потвора, яку місцеві інуїти називають Туунбак все це лише прелюдія до того, що творять один з одним люди. Заради того щоб вижити, заради того щоб мати можливість керувати іншими, заради своїх хворобливих фантазій одні люди здатні жорстоко розправлятися з іншими людьми.
І ще є в книжці один момент, який, можливо не дуже помітний, але є досить важливим. На початку історії, коли моряки ще мають надію дістатися до мети своєї подорожі, коли всі матроси все ще виконують розпорядження команди і не бунтують - кількість жертв серед команд обох кораблів є не такою великою. Звісно певна вузьколобість командування присутня, чого вартує тільки купа мотлоху, срібного посуду, особистих крісел, делікатесів для командування та інших непотрібних речей, які везуть англійці. Проте саме чітка субординація, виконання наказів і дисципліна втримує людей від масової загибелі. І на противагу цьому, наприкінці книги, коли більшість офіцерів загинула, а частина матросів підняла бунт - моряки гинуть набагато частіше. Хтось від хвороб, хтось він нападу Туунбака, а хтось від рук своїх же ж, або просто так, або для того, щоб потім бути з'їденими. Порядок, яким би несправедливим він був все ж зберігав життя. Бунт, які б причини він не мав, роз'єднує людей, знищує спільну ідею, яка дозволяє людям зберігати хоч іскру надії і перетворює колись цивілізованих людей в звірів, які думають лише як вижити, навіть ціною життя своїх товаришів.
Справжні монстри це не ті, що живуть в темряві Арктики, а ті, яких люди привозять з собою.
Немає коментарів:
Дописати коментар