Колись давно, в Українські Темні Часи (маю на увазі звісно ж 90-ті роки 20-го століття) коли я ще був зовсім маленький, не було нічого кращого в житті, аніж читати. Зараз змінилися Часи, століття, я виріс, але і досі краще аніж "читати" не має нічого під цим сонцем. Але лишається питання що саме читати. В ті благословенні дияволом і Леонідом Даниловичем Кучмою часи мого дитинства я читав усе відряд до чого дотягувалися мої рученята. Я ковтав всі книжки які мені дарували на свята, перечитав спочатку невеличку татову бібліотеку, яка лишилася в живих після років поневірянь по зйомним квартирам, а потім і ще менші бібліотеки всіх родичів. На якийсь час мене виручила тітка що працювала в книжковій крамниці і дозволяла читати книги не купуючи їх, але і книгарні не вистачило на довго. Проте навіть в ті часи я дозволяв собі снобістське перебирання контентом і принципово не читав дві категорії книг "любовні романи" (в ті часи вони були мега популярні, я ніколи не забуду обгортки книг Даніели Стіл, з напівголими глянцевими жіночками) і "детективи". Цю, останню категорію книг я щиро зневажав, на називаючи всі книги в такому стилі "гостросюжетне гівно" і я був правий. В ті часи в якості детективних історій нам намагалися підсунути дешеве російськомовне лайно в стилі Чінгізів Абдулаєвих. Тому навіть я, який в своїй любові до читання як процесу, дійшов колись аж до Лєрмонтова (досі гидко це згадувати) збірка творів якогось якимось чином опинилася вдома, вперто відмовлявся читати детективи.
Але часи міняються і мої погляди теж (сталими лишається тільки відраза до російської класичної літератури) і раз по раз в моєму списку прочитаних книг з'являвся той чи інший детектив. Не можу сказати що мені вони подобаються, так і книгу Богдана Коломійчука я прочитав без особливого захоплення. Взагалі вона нагадала мені чимось цикл "Адвокат із Личаківської" Андрія Кокотюхи. Той самий ретро-детектив, той самий сетінг: імперський Відень, австрійський Львів, та ж сама, притаманна кожному детективному роману, зав'язка і розв'язка роману. В якийсь момент я губився в тексті і повертався на першу сторінку подивитися що ж я все таки читаю книгу Коломійчука чи Кокотюхи.
Ні, ви не подумайте нічого поганого, книга непогана (як на детектив) її навіть цікаво читати і не дуже хочеться закрити і ніколи не відкривати більше. Як казав відомий персонаж "not good not terrible". У мене тільки одне велике зауваження до автора: навіщо сюди було приплітати професора Фройда? Як на мене, він занадто відома особа для того, щоб так вільно і, скажемо чесно, недолуго використовувати його образ в книзі. В цьому романі Фройд виступає якимось хлопчиком на побігеньках в комісара поліції Вістовича. А я нагадаю, що в 1904-му році він уже був досить відомим і визнаним професором і видається малоймовірним, що він би собі дозволив як цуцик волочитися по Галичині за поліцейським який ловить якогось там маніяка. До особи маніяка до речі маю окрему претензію. В романах такого штибу він має бути фактурним, пропрацьованим, він має виділятися, домінувати над текстом, має викликати в читача жах і трепет. Проте в Коломійчука він відверто ніяких. Маніяк який вбиває просто щоб погратися з поліцією - це уже сотні разів було в історії детективного жанру! Невже не можна було вигадати щось цікавіше? Втім і поліцейський, який намагається зловити маніяка, який нібито є головним персонажем книги не розкривається в повній мірі. Він нагадує шаблон, заготовку поліцейського, а не реальну людину. Єдиний хто показаний гарно в цій книзі це Львів. Відчувається любов автора до цього міста, ось тут він справді чесний в своїх описах, видно, що коли в тексті мова заходить за Львів - Коломійчуку одразу стає не байдуже, з'являється якась іскорка, вогник, бажання дійсно розкрити цього "персонажа" перед читачем. То може автору треба було б кинути писати романи-детективи, а почати писати романи-путівники?
Немає коментарів:
Дописати коментар