Вважається, що після епохи великих географічних відкриттів на Землі майже не залишилося білих плям. А після того, як на орбіту були запущені картографічні супутники, що сфотографували всю планету, вважається що білих плям точно не залишилося. Але це не є правдою. Все ще є дуже багато "terra incognita" на наших картах. Навіть якщо ми знаємо як туди доїхати, знаємо розташування річок, гір, боліт, доріг чи будинків на цій території, це ще не значить що ми це місце розуміємо. Ще залишається багато місць, про які кажуть "in the middle of nowhere", про які невідомо нічого окрім назви. От що ви наприклад знаєте про Кропивницький? Що там відбувається? Чи живуть там люди? Або чи знаєте ви щось про село Сигнал Козятинського району Вінницької області? Чи розумієте ви людей які живуть в Таращі чи в Здолбунові? Але це окремі локації з ними ще можна якось розібратися. А що коли я скажу, що є поруч з нами ціла невідкрита і недосліджена країна. Білорусь. Ми живемо поруч, а зовсім нічого не знаємо про тубільців які її населяють. Чим вони керуються, чим живуть, як люблять, як вмирають? Тож я вирішив виправити цю проблему і взявся читати книгу Павала Касцюкевіча - "План Бабарозы". Книгу я читав в оригіналі, білоруською і хоча це була перша книга цією мовою, але ніяких проблем з розумінням прочитаного я не мав. Скажу більше, я навіть не перекладав прочитане. Коли читаєш англійською процес виглядає так: прочитати англійською - подумки перекласти на українську - усвідомити прочитане, а у випадку з білоруською переклад не потрібен, я просто розумів усе що написано, очі бачать літери - мозок розуміє сенс. За всю книгу мені трапилося хіба з десяток незрозумілих слів, проте навіть їхній сенс був зрозумілий з контексту.
Але найцікавіше в книзі інше. Вона, як на мене чудово показує причину того, що Білорусь залишається такою зацикленою на власному нещодавньому минулому країною, яка опирається будь-яким змінам. Павал Касцюкевіч розповідає сімейну історію, розповідає про стосунки між хлопчиком Ігорем Качунею і його бабусями і дідусями, що займають дуже і дуже велике значення в житті героя. Коли хлопчик виростає і стає психоаналітиком, він пробує застосувати в лікуванні пацієнтів свій винахід "внукотерапію" адже, опонуючи Фройду, вважає що психологічні травми в людях в першопричині мають не конфлікт з батьками, а вплив бабусь і дідусів.
"Усё дзяцінства мяне атачалі бабулі і дзяды. Ix было так шмат, ажно кожнага разу належалаЖити не своїм життям, а життям своїх бабусь і дідусів, ось психологічна проблема білорусів, яку вони ніяк не можуть побороти. Для них колись (зазвичай років 40 тому) завжди краще ніж тут і зараз. З плином часу нічого не міняється, якбі б не були часи, але все рівно раніше було краще. Білоруси йдуть в фарватері бабусиних історій все своє життя. Вони стараються самі швидше стати бабусями і дідусями, аби і собі мати можливість прожити життя ще раз, впливаючи на своїх внуків. Але якщо з бабцями все ясно, то в чому ж причина того, що білоруські внуки так і не починають бунтувати проти впливу старших? Автор і на це має своє пояснення:
ўдакладніць, якую канкрэтна бабулю або дзеда ты маеш на ўвазе. "Званіла баба Роза", ці
"прыходзіў дзед Барыс". Нашыя з бацькамі гутаркі заўжды круціліся вакол бабуль і дзядоў, мы жылі іхнімі біяграфіямі і цікавасцямі"
"Нядзіва, што пасля такіх царскіх умоваў, якім шчыра здзіўляюцца нават бацькі, ужо дарослым чалавекам унук любым коштам хоча вярнуцца ў гэты дзядоўскі парады. Ірвануць у бабульчын дом, зноў і зноў. Каб яшчэ хоць разок пачуць гаману гэтага казачнага сераля. Дзе ні абавязкаў, ні рэжыму, дзе гадзіна як хвіліна, дзе поўная безадказнасць... Дарослы ўнук ці ўнучка прагне вярнуцца туды, дзе яго чакаюць не пакуты і не дзіцячыя жахі, не кара і не пагроза. А асалода, чыстая, незамутнёная насалода…"В минулому, яке уособлюють бабусі, тепло і комфортно, там заправляють штанці в шкарпеточки і годують картопляним пюре з домашньою котлетою. А головне - там тебе люблять безумовно, не за те який ти хороший, добрий, чуйний, а просто так. Інколи навіть батьки хочуть зробити тебе кращим, а бабусям ти найкращий вже тому, що ти є. І це було б непогано, аби за це не вимагалося стовідсоткової вірності і покірності, не вимагалося відмовитися від себе, законсервувати себе для минулого:
"Нашто табе, Ігарочачак, тыя бацькі, калі маеш прабабулечачку? — трубіць мне наўздагон Бабароза. — Нашто табе, Ігарочак, тыя сябры, калі маеш сям’ю? — мурлыкае мне ў твар Бабагруня. — Нашто табе, Ігар, тая палюбоўніца, калі маеш нашу любоў? — на вушка шэпча мне мама. — Нашто мне тая невядомая будучыня, калі маю вядомую мінуўшчыну? — думаю я і ваджу пальцамі па еўрапейскай мапе, закутай у ільды ламінацыі."Навіщо нам те невідоме майбутнє, якщо ми маємо відоме минуле. Минуле яким так зручно і приємно жити, бо в ньому вже точно нічого не зміниться. Минуле в якому стабільність, широкі проспекти, немає реклами, молочні продукти без ГМО, а по телевізору вже більше 20 років показують одного і того ж самого президента. Гарне, тепле, затишне минуле, просто з легеньким запахом нафталіну і старості. Але нічого, запах можна і перетерпіти, зачекати доки помре і вивітриться… Можна ж?
Немає коментарів:
Дописати коментар