Чарльз Буковскі – «Жінки»

Почав читання: 14.12.2010р. Закінчив читання:19.01.2011р.

Рідко таке буває, що стиль автора мені подобається не з першої його книги. Але саме так сталося з «Жінками» Буковські. Як на мене, в цій книзі весь автор. Але варто пояснити моє несприйняття «Поштамту» і моє захоплення «Жінками». Читаючи книгу, я відчував той зв‘язок між автором і його книгою, ті містичні ниточки - коли на сторінках твого роману правда про тебе самого, а в твоєму житті відбуваються події, що ти їх сам колись описав в книзі. Я впевнений, що з Буковскі саме так і було, це текст наповнений жінками, але не про жінок. Ідіоти критики пишуть, що головний герой книг Чарльза Буковскі це його альтер-его. Хочу з усією відповідальністю заявити, що альтер-его критиків – ідіотизм! Генрі Чінаскі це і є Чарльз Буковскі, тут не може бути іншої думки. Всі події описані в книзі відбувалися насправді: можливо це було в реальному житті, можливо це було в голові у Буковскі, можливо в голові в його жінок. Але головне тут слово «було». «Жінки» наповнені святою правдою життя (як в прямому так і в переносному сенсі), вони описані саме такими якими вони є: гарні, теплі і ревниві, з постійним бажанням зрадити і одночасно бути єдиною. Власне скажу більше, тут описаний ідеальний світ для творчості, така собі «письменницька American dream» – доступні жінки, доступний алкоголь і невпинні можливості пройобувати власне життя, міняючи його на списані сторінки. Чорт забирай, це життя справжнього письменника, з його театральними ефектами, запоями, ексцентричними витівками і постійним відчуттям пустоти. Інколи мені здається я хочу так себе поводити, інколи мені здається, що якісь частинки з цього потрібні мені, аби не втратити відчуття відірваності від сірої маси.
Але мова не про те, я хочу сказати, що Буковскі вразив мене своєю чесністю, він чесний з собою і з своїми жінками. Він завжди каже їм правду і робить тільки так як каже йому його внутрішнє світовідчуття. Це найбільш правильний спосіб жити і одночасно найбільш складний. В творах Чарльза Буковскі стільки багато всього, що я думаю, він не розумів сам що писав, він просто виливався на папір не переживаючи що з цього вийде, власне це і є секрет успіху.
«Жінки» Буковскі – це лакмусовий папірець на розумних жінок, бо тільки така справді зрозуміє що автор хотів сказати. А та яка «не дуже» - просто побачить в тексті купу бруду, сексу і неповаги до слабкої статі. Цей роман треба насильно змушувати читати всіх жінок, як тест на готовність до стосунків, так колись змушували цілувати біблію і кропили свяченою водою, для виявлення відьомських нахилів. Звісно я тут трохи перегинаю палицю, але головне схопити ідею. Прекрасно розумію автора, в якого немає друзів-чоловіків. Я сам такий, я краще розумію своїх друзів жіночої статі, з ними цікавіше розмовляти і вони не намагаються перед тобою хизуватися новою машиною чи більшою зарплатнею. Але відмінність між нами з Буковскі велика - я друзів-жінок стараюся не розглядати через призму сексуальності і бажання з кожною переспати, для Чарльза це ж сенс всього. Біда тільки в одному, я не знаю чи це моя чеснота чи недолік. *в цьому місці я посміхаюся*
Ще одна річ за що мені сподобалася книга – це велика кількість фраз які мені б хотілося додати до свого цитатника:

- Лидия, нога у меня до сих пор в ужастной форме. Я даже не знаю, получится ли у меня что-то с такой ногой.
- Что?
- Правда-правда. Мне кажется, я не смогу ебаться с такой ногой.
- Тогда какой от тебя, к чертовой матери толк?
- Ну я могу жарить яичницу и показывать фокусы.

Вчора я смажив яєчню, здається непогано вийшло.

Анатолій Дністровий – «Письмо з околиці»

Почав читання: 07.12.2010р.  Закінчив читання: 11.01.2011 р. 

Враження від «Письма з околиці» позитивні з перших сторінок. І нехай якусь ролю тут грає моя любов до творчості Дністрового, але навіть враховуючи це книгу хочеться читати. Проте треба визнати що читати її важко. Це не художній роман де існує повне занурення в книгу, це скоріше щоденники, блог Дністрового виданий у форматі книги.  Автору тут не треба вести сюжетну лінію чи піклуватися аби однотипно писати в різних розділах, тут уривчастість тексту – стилістична необхідність. Для мене це не книга Анатолія Дністрового, це книга про Анатолія Дністрового. І хоча всі його прозові твори у тій чи іншій мірі автобіографічні, в «Письмі з околиці» він постає не в відображеннях своїх персонажів, а у занотованих думках. Ці думки наче жучки-павучки в бурштині, застигли у вічності. Звісно читати «чисті думки», не обгорнуті в гарну упаковку у вигляді персонажів і сюжетів складно. Читати за один підхід більше ніж кілька десятків сторінок практично неможливо, та напевно це і не потрібно. Читання цієї книги схоже на п‘янку з автором, аби зрозуміти цю людину треба повторити деякі моменти кілька разів, а деякі, до яких ти не готовий, пропустити. В книзі багато різних Дністрових. Дністровий-філософ, Дністровий-буддист, Дністровий-читач, і думаю це не повний список, я продовжуватиму відкривати для себе нові грані автора коли заглиблюватимусь в книгу.  На обгортці книги написано що вона «… одна з найдовільніших книг Дністрового», я думаю вона скоріш найбільш чесна. Просто пан Анатолій втомився, що його сприймають через призму «Пациків» чи «Патетичного блуду» (його найкращого роману як на мене), думаю він хотів бути відвертим зі мною, своїм читачем тому зібрав свої старі записи з різних місць і хронологічно їх опублікував. За такі книги не дають премій, такі книги не перемагають в конкурсах, але такі книги для тих хто знайомився з Анатолієм Дністровим у  «Патетичному блуді», для тих хто пройшов «Пацики» і «Місто уповільненої дії», для тих хто гарячково шукав «Невідомий за вікном» і прочитував його за два вечори. Ця книга особисто для мене, після неї я зможу сказати я особисто знаю автора.

09.12.2010р. 22:20

Дочитав книгу. Переконався що я люблю речі які змушують мене переконуватися у власній плебейській сутності. Це змушує думати, змушує прагнути, читати і пити, мішаючи свою гнилу кров з блакиттю вина і чорнотою слів між рядками книг. Читаючи «Письмо з околиці» я вкотре переконуюся як багато треба знати письменнику аби писати. І, напевно, це таки книга про процес писання, про те що лишається після творення книги, творення яке нагадує ліплення горщиків. Ти береш купу болота-глини-лайна зі своєї голови і кидаєш це все на гончарний круг, розкручуєш і починаєш щось ліпити. Якщо тобі пощастить вийде глек, який всім сподобається, який надрукують в відомому видавництві і будуть продавати за 30 гривень в книгарнях. Але після того як ти обпалиш свій «виріб», на гончарному крузі лишиться шматки «глини думок», вони не потрапили в текст-глек вони лишилися засихати і їх можна викинути, якщо зможеш, якщо вони не нагадуватимуть тобі про зроблену справу. «Письмо з околиці» це якраз такі залишки «глини думок» розкидані по околиці гончарного кругу.

11.01.2011р. 23:10