Джеймс Боуен - "Вуличний кіт на ім'я Боб"

Почав читання: 23.09.2018 Закінчив читання: 25.09.2019

Дуже рідко трапляються дійсно добрі (не добрі в сенсі якісно написані, а добрі в сенсі не злі) книги. Зазвичай драматичність сюжету позбавляє текст певної легкості, зазвичай читаєш, співпереживаєш тим хто на твою думку позитивний персонаж, ненавидиш тих хто негативний. Звісно інколи трапляється так, що під кінець книги ці персонажі міняються місцями, ті хто були добрити стають поганими, а поганці виявляються просто живими людьми, які хотіли як краще. Але коли читаєш книги накшталт "Вуличний кіт на ім'я Боб" розумієш, що це просто добра книга. Добра тому, що тут в принципі немає злих, негативних персонажів. Автор, колишній наркоман, що намагається лікуватися від залежності, розповідає історію своєї зустрічі з вуличним, нещасним котом і те, як змінила ця зустріч життя обох. Кіт допомагає автору заробляти гроші грою на вулиці, а також не впасти в депресію, не скотитися знову до вживання наркотиків. Натомість кіт Боб отримує турботу, дах над головою і люблячого господаря. Здавалося б навіть в цій книзі про дружбу і взаємодопомогу теж мало б знайтися місце для негативних персонажів, але їх тут немає. Навіть ті, хто погано ставиться до Боба чи його хазяїна все рівно ніби відбілюються автором. Він тут таки після того як описав, що та чи інша людина поставилася погано до Боба, ніби виправдовує їх, підкреслює що розуміє таке ставлення і не злиться. Все це разом створює для книги надзвичайно добрий і позитивний фон. Я читав і не на секунду не сумнівався, що історія ця закінчиться добре, без будь-яких трагедій.
Ну і на додачу, хіба може бути поганою книга - головним персонажем якої є котик? :) Думаю саме образ кота Боба надає книзі такого позитивного змісту і шарму. Я не назвав би Джеймса Боуена якимось дуже майстерним письменником, та і письменником взагалі, свої книги він писав у співавторстві і думаю, саме літературна складова книги - заслуга не стільки Джеймса, як його співавтора. Проте йому пощастило зустріти Боба, саме це робить автора в чомусь унікальною людиною. Власне вже не має аж такої різниці хто саме зробив більший внесок в книгу. Головне що вона є і вона чудова. Книга розказує, що завжди є хтось, хто прийде на допомогу в складній ситуації, навіть якщо це буде кіт, що потрібно допомагати оточуючим, а потім, можливо, вони допоможуть і тобі, навіть якщо ці оточуючі мають чотири лапи і хвіст. Книга розказує, що з будь-якої ситуації є вихід, що не треба вішати носа і опускати руки, що можна робити хороші вчинки, прості і маленькі і вони повернуться тобі в стократному розмірі, що треба рятувати життя, навіть якщо це життя кота, тим більше якщо це життя кота!

Мілорад Павич – «Остання любов в Царгороді»

Почав читання: 18.09.2018 Закінчив читання: 23.09.2019

Мілорад Павич був письменником більше 200 років. Хоча жив всього 80. Так він сам казав в своїй автобіографії, натякаючи на літературну традицію в своїй родині. І я думаю в його словах є істина. За 80 років життя неможливо навчитися писати так як пише Павич, для цього потрібно приміряти хоча б 3-4 життів і подивитися що з цього вийде. Якщо комусь вдасться повторити письменницьке довголіття цього сербського автора, ми зможемо перевірити чи впливає літературний вік на якість творів, а поки що залишається лише відкривати наступну книгу і читати. "Остання любов в Царгороді" особлива книга. Проте сказати про що вона дуже складно. Можна тисячу разів відповідати на це запитання і так і не відповісти. Вона про переплетіння доль? Про серба в французькій наполеонівській армії і серба в австрійській армії що хочуть один одного вбити? Вона про сім'ю? Про батька який шле своєму пораненому сину через три лінії фронту знахарку, що буде зализувати тому рани і годувати його своїм молоком? Чи це книга про магію, адже вона побудована в форматі інструкції до карт таро? Всі відповіді правильні і не вірна жодна з них.
"Остання любов в Царгороді" - книга про Все. Саме так, з великої літери. Її можна читати багато разів і знаходити багато різних сенсів. Бо те, що ти прочитаєш в цій книзі, залежить не лише від того що в ній написано, а і від того яка зараз пора року, в якій позиції на небі знаходиться місяць, а ще від того чи маєш ти в жилах потрібну кров, чи дивився ти на нічне місто з гори, чи торкався рукою Сави і затоки Золотий Ріг, чи чув як сміються французькі жінки чи знаєш як дзвенить дзвін вилитий австрійським майстром. Одним словом, багато чого впливає на прочитання цієї книги. І відкриваючи її знову і знову, кожного разу знаходиш в книзі новий текст, який ти точно не читав до цього, хоча міг би заприсягнутися, що знаєш його досконально. Кажуть Мілорад Павич продав душу дияволу, за вміння так писати. Проте від одного старого в Белграді я чув, що диявол не взяв цю душу, бо вона не вміщалася в пеклі. Тож йому довелося відпустити Павича і він досі блукає між світами, час від часу вселяючись в якогось прозаїка, який раптом видає геніальний роман і думає, що то натхнення прийшло до нього так неочікувано. Так один серб обманув диявола і за це сатана пообіцяв помститися усій Сербії. З тих то пір ця країна така нещаслива. Бо за одного великого письменника тепер страждає весь народ. Але, хіба заради хорошої літератури не варто страждати?
Тож я закликаю усіх, кому не байдужий біль інших, читайте книги Мілорада Павича. В них зібрано стільки сенсів, що вам вистачить, аби на цих сенсах доїхати з Києва в Белград, а потім і в Царгород хоча його вже давно немає на карті. І якщо там, в Царгороді вас зустріне остання любов - стережіться, бо як каже Мілорад Павич:

"Кожна велика любов - свого роду покарання"

Зумієте вберегти себе, зумієте повернутися назад з цієї дивної, але захопливої подорожі сторінками книг Павича - що ж честь вам і хвала, значить ви дійсно вмієте читати.

Казимеж Мочарський - "Бесіди з катом"

Почав читання: 05.09.2018 Закінчив читання: 17.09.2019

Уявіть собі, що вас посадили у в'язницю. Звісно не за кримінальною статтею, а за політичною, я сподіваюся всі ви адекватні люди і якщо будете за щось сидіти, то тільки за ідеологію. Так от сидите ви в в'язниці, обмежені в правах, в свободі пересуватися. І усе що у вас залишається - це думати, читати (якщо пощастить) і розмовляти із співкамерниками. Відтепер і на довгі роки єдина ваша розвага це розмови. В такі моменти від співкамерників багато залежить, що зможуть вони розказати вам, що зможете розповісти їм ви оцим ви всі і будете жити довгими в'язничними днями.
Казимежу Мочарському, шефу бюро пропаганди армії крайової, пощастило в цьому плані. Адже в варшавській тюрмі він сидів в одній камері з цікавими персонажами, з якими точно було про що говорити. Співкамерником Мочарського був Юрген Штрооп, генерал СС, відповідальний за знищення в часи Другої війни варшавського гетто. Мочарський був одним з організаторів замаху на Штроопа коли ще обоє були на свободі, а підлеглі німецького генерала СС в часи війни вбили молодшого брата пана Мочарського. Причин для ненависті було більше ніж достатньо, але Казимеж зміг їх перебороти і неодноразово підкреслював в книзі, що ставився до співкамерника в першу чергу як до людини, а не як до військового злочинця. Можливо саме тому книга "Бесіди з катом" вийшла такою цікавою. Це не історичка оповідка, не звинувачувальний вирок, не мемуари. Це книга з психології, причому одна з тих кращих книг, в яких немає сухої теорії, зате є дуже багато болючої практики.
Звідки в німецькій нації узявся цей вірус нацизму? Як сталося так, що він так швидко і легко прогресував. В "Бесідах з катом" між рядками читається відповідь на це питання. Німці завжди були прихильниками впорядкованості. Їхня основна національна риса - "порядок", яка означає не тільки вміння контролювати себе, працювати і бути організованим, але також і вміння коритися владі. Бо без чітко вибудованої ієрархії суспільства, що працює по одному злагодженому механізму порядку не буде. Проте якщо перегнути з цією впорядкованістю дуже просто скотитися в тоталітаризм. У німців не було (та і зараз немає) запобіжника, який вбереже націю від диктатури. Заради впорядкованості вони готові поступитися свободою.
Ну і звісно ж, читаючи цю книгу, я не міг не проектувати прочитане на українців. Мені видається у нас ситуація діаметрально протилежна. Наша основна національна риса - "прагнення волі" часто (та камон, майже завжди) заперечує саме поняття порядку. Ми руйнуємо, так чи інакше, імперії які нас поневолюють (річ посполита, російська імперія, срср) цією тягою до волі. Але одночасно цим самим волелюбством і небажанням впорядкувати свою діяльність ми руйнуємо і свою, українську державність. Виходячи з розповідей Юргена Штроопа в камері варшавської в'язниці, в нацистській Німечиині все будувалося на покорі. Від рядового есесівця і до генерала Штроопа і далі до рейсхфюрера Гімлера існувала чітка вертикаль, де зверху вниз слідували накази, а знизу вверх вияв лояльності. До речі вам це нічого не нагадує? Гляньте на східний наш кордон, за ним усе працює точно так само як у німців. Може тому Німеччина і росія так часто виступають союзниками, бо вони зрозумілі одне для одного. У нас покора неможлива. Українця можна змусити, він буде робити щось з примусу, але ненавидітиме і бунтуватиме. Набагато простіше українця обманути. Наобіцяти золоті гори, щасливе життя і багатство. За обіцянку волі українець зробить все. Саме тому нами так легко маніпулювати, саме тому ми так просто ведемося на популістичні обіцянки.
Проте повертаючись до книги "Бесіди з катом" скажу, що я справді не зустрічав кращої книги з практичної психології. Хоча ця книга розглядає досить специфічну психологічну область, до того ж написана поляком-пропагандистом (поляки то взагалі окрема історія) проте вона містить досить грунтовні пояснення причин які призвели до появи нацистської Німеччини. Адже це книга не про історію, це книга про людей і їхні психологічні проблеми.

Віктор Горобець - "Зірки та терени козацької революції. Історія звитяг і поразок"

Почав читання: 28.06.2018 Закінчив читання: 10.09.2019

Історія України - це історія боротьби за свої права, історія кривавої борні, повстань, жорстокостей і смертей. Це розповідь про те, як волелюбний український народ вириває з хижих ворожих лап омріяне право на свободу, як здобуває волю і… і як бездарно просирає її, потрапляючи у ще більшу залежність аніж та, яка була раніше. Часто згадую яким наївним я був колись, в дитинстві, коли читав книги про нашу минувшину. Мені видавалося дивним і незрозумілим, як народ, що стільки проливає своєї і чужої крові, аби лише звільнитися від чужого ярма, що так відчайдушно бореться навіть у найбільш безнадійних ситуаціях, як цей народ може врешті решт програвати і цю волю не отримувати. Здавалося, що лише зла воля якихось вищих сил постійно віддаляла нас від омріяної незалежності в ту саму хвилину, коли до неї лишалося лише пів кроку. Інакше пояснити постійні невдачі українців в боротьбі за свободу я не міг. З віком і з збільшенням кількості прочитаних книг, мій погляд на цю ситуацію дещо змінився і книга Віктора Горобця "Зірки та терени козацької революції" ще раз підтвердила, що в наших поразках винуваті лише ми самі. Кожного разу, здобуваючи невелику перемогу, ми не могли вповну скористатися її наслідками, бо не мали внутрішньої згоди. За першої ж нагоди ми намагалися вчепитися одне одному в горлянки і гризти, гризти, гризти. Свободолюбство, риса така корисна для опору чужій державі, що хоче тебе поневолити, раз по раз оберталася анархізмом, коли поставала власна держава.
В своїй книзі Віктор Горобець описує події саме визвольної війни 1648-1657 рр., і саме ці події, які з повстання Хмельницького, трансформувалися у Визвольну Війну, найкращим чином демонструють і наше прагнення боротися за свободу і наше вміння її втрачати. Ціною неймовірних зусиль, ціною смертей тисяч українців, нам вдалося відірватися від Речі Посполитої, що не хотіла визнавати нас рівними собі. Та без можливості обпертися на той таки "нарід", який був такий мінливий, що хотів одразу всього і задарма, без єдності всередині козацької держави, ми втрапили в ще більшу халепу, в залежність від держави Московської. І так втрапили, що і досі (!) боремося і ніяк не можемо остаточно звільнитися. Після прочитання цієї книги мені дуже захотілося б мати змогу запитати дещо в учасників тих подій. Наприклад в поляків: "То що, може варто було б перетворити Річ Посполиту на союз трьох, а не двох народів?" чи в українських магнатів: "Може варто було таки підтримати свій народ, тоді може ви б не проїбали все?" І нарешті запорозьких козаків хотілося б запитати… хоча ні, їх питати ні про що не хотілося б, просто стати на попелищі Січі і дати запотиличника кожному.
"Зірки і терени козацької революції" не дає відповіді на питання "а як же ж треба було зробити", адже можна багато гадати як могла б потекти річка історії. Проте події трапилися саме такі і нам треба навчитися на цьому досвіді, зробити з нього свої висновки. Бо поки, як показує історія, висновків ми робити не вміємо.

Олесь Гончар – «Собор»

Почав читання: 21.08.2019 Закінчив читання: 04.09.2019

Одна з моїх найулюбленіших локацій, із тих, в які уже ніколи не потрапиш - це київський велотрек до реконструкції. Я любив приходити туди влітку, після якогось спекотного дня, увечері, коли нагрітий за день бетон починає вистигати. Мене знали охоронці парковки, що притулилася до треку і без проблем пропускали. В одній руці прохолодна долоня якоїсь дівчинки, в іншій пляшка вина. Ми лягали на роздовбаний бетон велотреку саме в місці повороту, де покриття треку до горизонту мало не під кутом 45 градусів. Лягали так, що будь-який необережний рух і ми б сповзли вниз, і говорили про таке, що будь-яке необережне слово і усе б закінчилося. Я розказував їй про будинок Роліту, про меморіальні таблички на ньому, що там жив Олесь Гончар, а в парку біля велотреку він любив сидіти на лавочці. Але більше так не буде. Велотрек реконструювали, тепер там ганяють велосипедисти, вночі в парку біля нього обіймаються парочки, хтось п'є пиво, хтось свариться. Те місце втратило свою загадковість, шарм забороненого і недосяжного. І тільки пам'ятник Гончару так само сидить на камені з капелюхом в руці. Він не втратив нічого. Чи все ж таки втратив?
Я не великий прихильний української літератури радянського періоду. Всі ці підстаркуваті "співці трудового народу" викликають у мене лише бажання видряпати собі очі. Жалюгідні пристосуванці, які проміняли свій талант на подачки від влади і в оплату за путівки в вошиві совєцькі санаторії писали свої "партієведичні" вірші чи отримували сталінські премії, на мою думку не заслуговують на таке високе місце в українській літературі, яке вони займають. Вся ця романтика доменних печей, металургічних заводів і хліборобської ниви, все це нафталінове лайно яке плахи нам в рота в школі в якості української літератури, це плід їхньої праці, усіх цих Тичин, Малишків, Сосюр і як виявилося Гончара.
Зазвичай коли хтось цитує щось із роману "Собор" то це загальновідома фраза: "Собори душ своїх бережіть, друзі... Собори душ!.." Власне цитата і справді хороша, біда лиш в тому, що окрім неї в романі більше нічого вартісного немає. Все інше в книзі це або радянська пропаганда: щасливе і багате життя трударів, розповіді про те які круті металурги і як вони своєю працею все здобули, або намагання переінакшити українську історію: намагання знеславити Махна і перетворити запорозьких козаків у кристалізовану шароварщину. Навіть персонажі в Гончара плоскі і однобокі. Якщо студент Баглай персонаж позитивний, то він і робітник і спортсмен і інтеграли вирішує і веслуванням займається і фільтри на заводи будує і дівчині вірші Лорки читає. Ну прямо супермен. Не чоловік, а кремінь! Скала! І справді, наче шматок скелі він, протягом роману він ніяк не міняється, не росте, не розвивається. Він просто стоїть в центрі книги, ця "нова радянська людина". Мертвий стоїть. Навіть "любов" його до дівчини Олени якась картонна, неправдоподібна. Та і сама дівчинка - уособлення відмороженості. Безголова, безтолкова, тицяється в цьому романі і тут і там, ніде їй не знаходиться місця. А все тому що несправжня вона. Не буває таких людей, тому і місця в книзі їй порядного не знаходиться.
Кажуть що "Собор" роман філософський. Якщо так, то вся філософія його вміщається он у тій цитаті про яку я вище писав. Я ж скажу що цей роман сповідь шизофреніка. Людини з роздвоєнням особистості, в якій одночасно живе українець і комуніст, людини, що намагається перебороти в своєму серці розкол, виправдати себе за служіння чужій владі, продовжуючи від цеї влади брати подачки. Але це не проблема одного лише Гончара, це проблема всого їхнього покоління письменників. І за це вони мені і не подобаються.