Валер‘ян Підмогильний – «Військовий літун»

Почав читання:23.03.2013р. Закінчив читання:24.03.2013р.

Мене на протязі читання цього невеликого оповідання не полишала одна думка. Дивно, як можна писати про часи громадянської війни, але не писати про саму громадянську війну. Я проводжав очима у далечінь пам‘яті літери і речення, гортав сторінки, але думка ця пекла мене зсередини і не давала покою. Це видавалося мені якоюсь зрадою-  писати про кохання до жінки, якщо можна було б написати про кохання до неї, неспівставно більш глибоке почуття - про кохання до Революції.

Тут можна навіть не сумніватися, я заховав десь глибоко образу на автора, я надув губки і всі його слова пропускав через призму цієї ненависті. Глибоко-філософські пасажі які я знаходив в оповіданні, і які за іншим разом збудили б у мені хвилю переосмислення життєвих цінностей, цього разу тільки несміливо виділялися і занотовувалися без права на реабілітацію… Але все змінилося після крапки, після тієї останньої крапки у тексті, коли вже все, кінець, далі тільки примітки від редактора і обгортка, далі вже ніхто не читає, книга скінчилася, автор вмер, доста, треба вставати і йти по своїх справах, дивитися на сумне місто, повертатися на грішну землю… Але ні. Щось таки змусило мене опустити очі на рядок нижче… «1923» І тоді все стало на свої місця. Ненависть випарувалася і мені стало соромно за те що я колись її відчував. Я усе зрозумів.

Вони втомилися, а хто б не втомився на їхньому місці. В час, коли я тільки мріяв, щоб щодня потроху вмирати серцем заради неї, віддавати їй себе по шматках, щоранку відпилюючи від себе шмат душі і плоті і кидаючи в те, що потім «пролетарські письменники» привласнять собі і назвуть горнилом революції, так от я тільки мріяв, а вони в цьому світі жили. А коли, у 1923, Вона пішла, коли її не стало, а її ім‘ям почали прикриватися дешеві повії у військових чоботях з зірками на голові, а не у серці… тоді вони і стомилися, вони захотіли простої любові, такої аби можна було відчути теплоту її грудей, вологу її подиху, холод її ніг. Проста любов до жінки, але чи проста? Чи можуть вони, письменники, військовики, чи й прості селяни тепер просто любити жінку, без намагання стати поперед неї і отримати кулю в груди?

Ми не вміємо любити тихо і спокійно, так само як не вміли робити це чоловіки у 23-му. Нам треба злітати високо у хмари, як тим військовим літунам, падати вниз, гепатися в розкриті обійми землі, а потім вічно подорожувати у темних хвилях землі у наших домовинах чи то живим чи мертвим, з серцями наповненими любов’ю.

Оксана Забужко – «Музей покинутих секретів»

Почав читання: 17.02.2013р. Закінчив читання: 16.03.2013р.

Більшість чоловіків у світі заражені хворобою фалометрії, вони постійно міряються розмірами, треба це чи ні. До недавнього часу я думав що жінки мають імунітет до цієї хвороби, але Оксана Забужко переконала мене у протилежному. Очевидно фалометрія близька їй як ніколи, бо як інакше можна пояснити це нездорове бажання писати гігантські книги так паршиво? Але про все по порядку.

Про чоловіків. Ще читаючи кілька років, Забужчині «Польові дослідження з українського сексу», мені впало в око те, що образи чоловіків геть якісь неживі, так наче це якісь сталеві палички, ходячі фалоімітатори, геть позбавлені емоцій, розуму і почуття гумору. Тоді я списав це на феміністичний недотрах авторки і стилістику роману. Але біда в тому що оці ідіотські образи чоловіків я бачу і в «Музеї покинутих секретів», вони геть дерев‘яні, такі собі лялькові персонажі які смикають за ниточки. Кожна сторінка сипле на мене купою пестливих звернень різних чоловіків до головної героїні роману (однозначно що авторка проектує себе на героїню). Ну блін не говоримо ми так і не думаємо, навіть коли сильніше за все на світі кохаємо жінку, ніколи, НІКОЛИ, в думках не називаємо її прогресією з пестливих прізвиськ, на кшталт «сонечно, ластівочка моя, малесенька моя ніжна дівчинка, моє чудо невимовне, моя Лялюська». Кохана жінка в нашій голові це образ, згусток тепла і любові, але блять аж ніяк не ота словесна мішура яка створена аби встеляли вуха випадковим малознайомим вагінам між нашими порогами і ліжками. Забужко ж своїх персонажів змушує вживати ці вирази на кожному кроці, цим вони обезцінюються і десь починаючи з другого розділу просто починають дратувати. Починаєш думати, господи яка ж ця героїня набита пухом дурепа, якщо їй подобаються ці 5-ти сторінкові соплі і періодичні подрочування на неї на кшталт:

«Я зрозумів одну штуку, Лялюська: ти сильна, дуже сильна жінка, - значно сильніша, ніж здаєшся і ніж сама про себе думаєш»

Скидається на те що у Забужко давно не було нормального мужчини і всі ті гормони, всі ті заплакані подушки вона виставила на сторінках роману про себе, ретельно витерши об них слиз з свого вібратора.

Про стилістику письма. Скажу відверто, під час читання мені дуже не вистачало шматка металевої труби. Дуже хотілося заїхати цією трубою пані Оксані по голові, аби до неї дійшло, стиль письма «10 сторінок хуйні про те що думає жінка про свою подругу з флеш беками у дитинство, спогадами про секс, ниттям і описами внутрішнього стану» це блін не література, відверта лажа. І такої лажі в романі, я вам скажу, процентів 70%. Доходило до того що деякі роздили я не міг дочитати до кінця, і їх доводилось просто пролистувати, бо інакше в мене б реально дашок поїхав. Я такої муті не зустрічав навіть в Достоєвсько-Толстих-І-Інших-Дибілів. «Оксаночко!» - хочу я звернутися до авторки - «Геніальність це не нафігачити багато тексту, просто фігачити треба якісно»

Про історичний фон. Власне єдиний сильний момент в книзі. Гарна історія про жінку в підпіллі, про любов і зраду на фоні кривавої боротьби. Тільки заради цього і варто читати увесь роман, хоча в такому випадку стає незрозумілим навіщо до цієї сторі така негарна обкладинка з сотень тисяч зайвих слів.

Взагалі. Насправді, якщо відкинути весь сарказм і песимізм я в принципі розумію про що хотіла написати авторка. Їй дуже хотілося створити епічний твір, висловити всю свою душу, розказати про країну яка не турбується про людей які воювали на її свободу, розказати про спадковість поколінь, про те що любов не зникає так просто як могло би здатися, Забужко  точно хотіла на своїй книзі виховати дітей, показати нею де хороші, а де погані вчинки, навчити обирати правильний шлях… Але все це зроблено дуже неякісно. Так це можуть бути гарні особисті спогади ( а особистого тут дуже багато, куди більше ніж художнього чи історичного), але їх не варто виносити на люди, це так ніби показувати власну білизну, публікувати її тиражем в 100 000 примірників і влаштовувати їй презентацію. Це роман для одного читача – для самої авторки, аби їй було від чого кінчати довгими самотніми ночами.