Валер‘ян Підмогильний – «Військовий літун»

Почав читання:23.03.2013р. Закінчив читання:24.03.2013р.

Мене на протязі читання цього невеликого оповідання не полишала одна думка. Дивно, як можна писати про часи громадянської війни, але не писати про саму громадянську війну. Я проводжав очима у далечінь пам‘яті літери і речення, гортав сторінки, але думка ця пекла мене зсередини і не давала покою. Це видавалося мені якоюсь зрадою-  писати про кохання до жінки, якщо можна було б написати про кохання до неї, неспівставно більш глибоке почуття - про кохання до Революції.

Тут можна навіть не сумніватися, я заховав десь глибоко образу на автора, я надув губки і всі його слова пропускав через призму цієї ненависті. Глибоко-філософські пасажі які я знаходив в оповіданні, і які за іншим разом збудили б у мені хвилю переосмислення життєвих цінностей, цього разу тільки несміливо виділялися і занотовувалися без права на реабілітацію… Але все змінилося після крапки, після тієї останньої крапки у тексті, коли вже все, кінець, далі тільки примітки від редактора і обгортка, далі вже ніхто не читає, книга скінчилася, автор вмер, доста, треба вставати і йти по своїх справах, дивитися на сумне місто, повертатися на грішну землю… Але ні. Щось таки змусило мене опустити очі на рядок нижче… «1923» І тоді все стало на свої місця. Ненависть випарувалася і мені стало соромно за те що я колись її відчував. Я усе зрозумів.

Вони втомилися, а хто б не втомився на їхньому місці. В час, коли я тільки мріяв, щоб щодня потроху вмирати серцем заради неї, віддавати їй себе по шматках, щоранку відпилюючи від себе шмат душі і плоті і кидаючи в те, що потім «пролетарські письменники» привласнять собі і назвуть горнилом революції, так от я тільки мріяв, а вони в цьому світі жили. А коли, у 1923, Вона пішла, коли її не стало, а її ім‘ям почали прикриватися дешеві повії у військових чоботях з зірками на голові, а не у серці… тоді вони і стомилися, вони захотіли простої любові, такої аби можна було відчути теплоту її грудей, вологу її подиху, холод її ніг. Проста любов до жінки, але чи проста? Чи можуть вони, письменники, військовики, чи й прості селяни тепер просто любити жінку, без намагання стати поперед неї і отримати кулю в груди?

Ми не вміємо любити тихо і спокійно, так само як не вміли робити це чоловіки у 23-му. Нам треба злітати високо у хмари, як тим військовим літунам, падати вниз, гепатися в розкриті обійми землі, а потім вічно подорожувати у темних хвилях землі у наших домовинах чи то живим чи мертвим, з серцями наповненими любов’ю.