субота, 16 березня 2013 р.

Оксана Забужко – «Музей покинутих секретів»



Почав читання: 17.02.2013р. Закінчив читання: 16.03.2013р.
Більшість чоловіків у світі заражені хворобою фалометрії, вони постійно міряються розмірами, треба це чи ні. До недавнього часу я думав що жінки мають імунітет до цієї хвороби, але Оксана Забужко переконала мене у протилежному. Очевидно фалометрія близька їй як ніколи, бо як інакше можна пояснити це нездорове бажання писати гігантські книги так паршиво? Але про все по порядку.
Про чоловіків. Ще читаючи кілька років, Забужчині «Польові дослідження з українського сексу», мені впало в око те, що образи чоловіків геть якісь неживі, так наче це якісь сталеві палички, ходячі фалоімітатори, геть позбавлені емоцій, розуму і почуття гумору. Тоді я списав це на феміністичний недотрах авторки і стилістику роману. Але біда в тому що оці ідіотські образи чоловіків я бачу і в «Музеї покинутих секретів», вони геть дерев‘яні, такі собі лялькові персонажі які смикають за ниточки. Кожна сторінка сипле на мене купою пестливих звернень різних чоловіків до головної героїні роману (однозначно що авторка проектує себе на героїню). Ну блін не говоримо ми так і не думаємо, навіть коли сильніше за все на світі кохаємо жінку, ніколи, НІКОЛИ, в думках не називаємо її прогресією з пестливих прізвиськ, на кшталт «сонечно, ластівочка моя, малесенька моя ніжна дівчинка, моє чудо невимовне, моя Лялюська». Кохана жінка в нашій голові це образ, згусток тепла і любові, але блять аж ніяк не ота словесна мішура яка створена аби встеляли вуха випадковим малознайомим вагінам між нашими порогами і ліжками. Забужко ж своїх персонажів змушує вживати ці вирази на кожному кроці, цим вони обезцінюються і десь починаючи з другого розділу просто починають дратувати. Починаєш думати, господи яка ж ця героїня набита пухом дурепа, якщо їй подобаються ці 5-ти сторінкові соплі і періодичні подрочування на неї на кшталт:
«Я зрозумів одну штуку, Лялюська: ти сильна, дуже сильна жінка, - значно сильніша, ніж здаєшся і ніж сама про себе думаєш»
Скидається на те що у Забужко давно не було нормального мужчини і всі ті гормони, всі ті заплакані подушки вона виставила на сторінках роману про себе, ретельно витерши об них слиз з свого вібратора.
Про стилістику письма. Скажу відверто, під час читання мені дуже не вистачало шматка металевої труби. Дуже хотілося заїхати цією трубою пані Оксані по голові, аби до неї дійшло, стиль письма «10 сторінок хуйні про те що думає жінка про свою подругу з флеш беками у дитинство, спогадами про секс, ниттям і описами внутрішнього стану» це блін не література, відверта лажа. І такої лажі в романі, я вам скажу, процентів 70%. Доходило до того що деякі роздили я не міг дочитати до кінця, і їх доводилось просто пролистувати, бо інакше в мене б реально дашок поїхав. Я такої муті не зустрічав навіть в Достоєвсько-Толстих-І-Інших-Дибілів. «Оксаночко!» - хочу я звернутися до авторки - «Геніальність це не нафігачити багато тексту, просто фігачити треба якісно»
Про історичний фон. Власне єдиний сильний момент в книзі. Гарна історія про жінку в підпіллі, про любов і зраду на фоні кривавої боротьби. Тільки заради цього і варто читати увесь роман, хоча в такому випадку стає незрозумілим навіщо до цієї сторі така негарна обкладинка з сотень тисяч зайвих слів.
Взагалі. Насправді, якщо відкинути весь сарказм і песимізм я в принципі розумію про що хотіла написати авторка. Їй дуже хотілося створити епічний твір, висловити всю свою душу, розказати про країну яка не турбується про людей які воювали на її свободу, розказати про спадковість поколінь, про те що любов не зникає так просто як могло би здатися, Забужко  точно хотіла на своїй книзі виховати дітей, показати нею де хороші, а де погані вчинки, навчити обирати правильний шлях… Але все це зроблено дуже неякісно. Так це можуть бути гарні особисті спогади ( а особистого тут дуже багато, куди більше ніж художнього чи історичного), але їх не варто виносити на люди, це так ніби показувати власну білизну, публікувати її тиражем в 100 000 примірників і влаштовувати їй презентацію. Це роман для одного читача – для самої авторки, аби їй було від чого кінчати довгими самотніми ночами.

4 коментарі:

  1. От я завжди не могла побачити чітку різницю між ЦЕ ГАЛІМО і Я ЩЕ ПРОСТО НЕ РОЗУМІЮ, БО МАЛА.
    Якось пішли ми всією групою в театр на "Трьох товаришів", в головній ролі був Ю.Хвостенко - якийсь супер відомий львівський актор. Опісля всі охали і ахали, а я коли написала рецензію, то взяла і обісрала його! Бо грав він так галімо, награно і ну вже з такиииим надлишком емоцій, що замість естетичного задоволення, я сиділа і тіпалась кожен раз, як він зривався. І я боялась, що не проканає та рецензія (здавала її на укр.мову). Викладачка при мені читала текст, і коли дійшла до частини про Хвостенка, кивнула головою і сказала: "він дійсно перегравав.." і я зрозуміла, що не завжди справа у віці і в тому, що я щось ще можу не розуміти. А у тому, що коли книга-вистава-картина гавно, то воно і є гавно

    ВідповістиВидалити
    Відповіді
    1. Так, інколи через багато років ти переосмислюєш книгу і розумієш що при першому читанні багато чого не зрозумів. Але погане мистецтво скільки не переосмислюй, воно все рівно лишиться поганим, ти абсолютно права.

      Видалити
  2. Можливо, мистецтво це не є таким поганим. Можливо, деякі люди не можуть його осягнути, через те, що коло його інтересів є вже занадто обмеженим? Роман справив на мене колосальне враження. Позитивно колосальне. Авторка, безперечно зробила великий крок у своїй творчості, розкривши нам підвалини нашої історії на все ж такому типовому для неї інтимному тлі. Книга варта того ,щоб бути прочитаною.

    ВідповістиВидалити