Яків Гальчевський – «Проти червоних окупантів»

Почав читання: 04.03.2015р. Закінчив читання:23.03.2015р.

Коли мені було 8 чи 9 років ми з батьками переїхали в нову квартиру, яку нам виділила міська рада. Будинок старої вечірньої школи збудованої ще в дореволюційні часи віддали під квартири для сімей викладачів. Чесно кажучи квартирою, це назвати було важко, в кімнатах гори будівельного сміття, обдерті стіни і прогнилі вікна… але найбільше мене здивував запах… запах сирості… чомусь тоді мені подумалося, що саме це і є запах Революції. З цього запаху почалася моя любов до 1917-го і кількох наступних років, коли по нашій землі ходило багато хоробрих чоловіків, які били окупантів як червоних, так і білих, як ляхів так і німців. А чи не найцікавішою сторінкою тієї історії – були часи 21-24 рр. коли українські партизани боролися просто більшовиків і не на одному стовпі висіло тіло комуніста чи чекіста. В уже свідомому віці я прочитав багато книг про українських повстанців і про холодноярських отаманів і про чернігівського отамана «Ангела» і київського «Зеленого», але мене завжди цікавило, чи був якийсь такий отаман у нас на Поділлі. Тому коли я натрапив на книгу спогадів отамана Якова «Орла» Гальчевського я просто не міг обійти її стороною.

Ви навіть уявити собі не можете з яким трепетом я читав деякі сторінки, сторінки на яких описувалися бої в селах  які я колись проїздив, штурми міст в яких я бував… Але найбільше мене вразив опис походу відділу отамана Орла в незвичайний для себе район в якому він раніше не оперував – на північ Поділля, до міста Бердичів. З завмиранням серця я читав про те, що повстанці зупинилися недалеко від містечка Козятина, на хуторі у надійного селянина. А цим селянином цілком міг бути мій прадід, який вірив в повернення військ УНР і не бажаючи здавати своє майно в колгосп, закопав свого власного трактора десь в лісі…. А може мій прадід просто бачив повстанців отамана Орла? Може говорив з ними? Може давав харчі чи розповідав які червоні відділи стоять в місті? Хіба більше! Чи міг Яків Гальчевський проїздити повз мій старий дореволюційний будинок!? Цілком імовірно! Оце і є жива історія, історія яка передається літерами в книзі, але відчувається дотиками до предметів, до яких торкалися герої минулого. Саме це додає цікавості і загадковості таким книгам як мемуари повстанських отаманів. Саме це відчуття дотику до старовини охопило мене, коли я вперше прийшов в свій, на той час, новий будинок. Так ніби сам отаман Подільської повстанчої групи Яків «Орел» Гальчевський підійшов до мене в своїх начищених до блиску військових чоботах і, поклавши руку на плече, а іншою простягаючи мені револьвер, запитав: «А, що синку, є червоні в місті?»

Олег Валецький - "Падение республики Сербская Краина"

Почав читання: 20.03.2015р. Закінчив читання: 21.03.2015 р.

У кожної людини має бути місце для втечі, недосяжна країна, прекрасна і небезпечна, місце куди можна поїхати, кинувши все за пригодами і враженнями. Для мене таким місцем є Балкани, знали б ви, як я хочу відвідати Сербію, Хорватію чи Албанію… Мене завжди тягнуло до країн з непростою історією і в цьому плані Сербія дуже добре мені підходила. Але в силу багатьох причин я перестав останнім часом ідеалізувати цю країну. Якщо раніше, в усіх балканських конфліктах, позиція сербів для мене була єдино-вірною, то зараз я змістив своє ставлення у більш прагматичний бік. Якщо раніше бомбардування Белграду видавалися мені варварством, то зараз я розумію причину таких дій. Якщо раніше я підтримував ідею «Великої Сербії» яку проголошували сербські націоналісти, то зараз на заміну націоналістичній солідарності прийшло розуміння того, що тільки сам народ може визначати свою долю і нікому ні за яких умов не можна нав’язувати ідею об‘єднання з ким би то не було. Може так здатися, що ти можеш підняти повстання на чужій території, можеш підтримувати повстанців військами, технікою, грошима, можеш закривати очі на етнічні чистки, на те, що калічаться життя і руйнуються будинки, що люди вмирають з обох боків. Але варто завжди пам‘ятати, що за жорстокість платять ще більшою жорстокістю, за смерті від рук твоїх повстанців платять бомбардуваннями і розстрілами.

Світ жорстокий і несправедливий, він посилає нам випробування за випробуваннями, перевіряє нас на міцність, кидає в саме пекло і дивиться чи зрадимо ми своїм ідеалам. І єдиний спосіб вийти з достоїнством з цього випробування – бути чесним і сміливим. І кому як не Сербам це знати…

Маргарита Сурженко – «АТО. Історії із Сходу на Захід»

Почав читання: 07.03.2015р. Закінчив читання: 08.03.2015 р.

Зазвичай я стараюся не читати таких книг – свіжоспечених, себто написаних по свіжих враженнях від важливих подій, що відбулися у автора на очах. Такі книги або ятрять незагоєні рани, або розказують про емоції які поки не вляглися, а тому поки не повинні описуватися. Проте ця книга стала виключенням. Психологія людей-зі-сходу цікавить мене не перший рік, то ж я не міг пройти повз книги яка описувала історії переселенців – втікачів чи то від війни чи то від самих себе. Скажу відверто я не маю ніяких ніжних почуттів до переселенців, я не вважаю їх бідними і нещасними людьми які через лиху долю змушені шукати кращого життя за межами рідних міст. Для мене це не історія знедолених, а історія сліпих. І найцікавіше, як на мене, це те, як авторці вдалося точно передати оту зміну характерів персонажів, цей злам, надрив свідомості… Тонкість у описах цього процесу просто неймовірна, відчуття авторкою тематики на рівні бога, а саме це і є запорукою гарного тексту. Кілька простих історій, не таких уже і незвичайних для наших теперішніх умов, але при цьому переданих так майстерно, що просто об край душ головних героїв можна різати папір.

Книга однозначно варта того, аби бути прочитано.