вівторок, 19 лютого 2013 р.

Юрій Винничук – «Танго смерті»



Почав читання: 12.02.2013р. Закінчив читання: 17.02.2013р.
Відверто кажучи, щодо Винничука в мене були певні упередження. Думаю причиною тому була його дивна любов до еротичності в літературі. От хоч ви мені кілка на голові тешіть, а для мене нема ні краплі сексуальності в тому, як підтоптаний чоловічок описує в деталях інтимні пригоди. Якось відчувалася в його текстах нездорова тяга до молодих дівчат, але прочитавши його «Танго сметрі», в якому до речі теж повно еротичних алюзій, я пробачив йому всі його вибрики. Ну мають же бути у геніїв свої таргани в головах. А в геніальності Винничука, після прочитання цього роману, я не сумніваюся. Бо як ще інакше, окрім як цим словом можна зхарактеризувати текст в якому переплетені містика і ОУН, Львів минулого століття і стародавні держави сходу. Та це не просто все скинуто у купу і полишено на читача, ніби як хочеш так з тим-то і розбирайся. Ні, в романні пана Юрія все дуже добре продумано і розставлено по своїх місцях. Спочатку читаючи я трохи нудився, проте  мене не полишало відчуття що це просто автор розігрівається перед текстом і далі я вже не зможу відірватися. Власне так і сталося, десь 70% книги я прочитав за один день, точніше годин за 8 безперервного читання і відверто кажучи, ще перша книга за дуже довгий час  яку я читаю таким темпом. Дещо здивував мене швидкий фінал, так ніби автор побачив що занадто багато написав і пора вже зупинятися, бо ще трохи і вийде не роман, а цілих три, тому кінцівка рвучка і точна, наче кінцівка у фільмі без продовження.
Можливо справа у тому що я занадто люблю Львів, а Винничук на ньому розуміється як ніхто інший, але коли він вживає якісь чудернацькі діалектичні словечки, мені одразу починає пахнути Лембергом, старою Австрією і першою світовою. І запах цей у мене стійко асоціюється з запахом старої латуні, витертої тисячами рук до поважно-багатого жовтого блиску. Він супроводжував мене протягом всього читання, він не давав відірватися від книги і постійно повертав мене в «той Львів», а коли я дочитав останню сторінку він швиденько вивітрився так ніби його тут ніколи й не було, і полишив мене одного. «Танго смерті», це ще один доказ того, що враження від книги залежать не тільки від якості написаного, але і від того чи готовий саме ти, як читач, до того аби відкрити цю книгу. Здається я виявився готовим, бо зміг прочитати у тексті щось таке, чого там не було написано.

вівторок, 12 лютого 2013 р.

Тарас Завітайло – «Зброя вогню»



Почав читання: 10.02.2013р. Закінчив читання: 11.02.2013р.
В дитинстві я читав фентезі цілими пачками, за два тижні міг проковтнути 6 томів Желязни чи МакКефрі. Я досі згадую ті часи як найкращі в моєму житті. Проте з часом необхідність читати «більш серйозну літературу» почала давити на мене сильним суспільним тиском і фентезі непомітно відійшло на другий план. Сьогодні фантастична книга для мене це можливість розслабитися і повернутися в минуле, знайти там щось давно втрачене, той дитячий інфантилізм який постійно прослизає поміж пальцями і кудись тікає. Єдине чого мені не вистачало в моєму дитинстві це саме українського фентезі, так я виріс ще в ті часи коли читати можна було або бібліотечно –совкові «Тереодори з Васюківки», або російськомовні видання класиків фантастики. А коли в книгарнях почали з‘являтися хороші українські фентезійні книги мене вже більше цікавили спідниці продавчинь в книгарнях ніж книги (хоча чи вірю я в те що я зараз кажу?)
Може тому книга Тараса Завітайла викликала в мене таку бурю емоцій? Бо козаки-характерники, опирі і вурдалаки це ж саме те чого мені в житті не вистачає, це саме ті історії  через яких хочеться терміново заводити дітей, щоб потім їм читати книги.
Я справді дуже жалкую, що в часи мого дитинства мені не траплялися такі твори, проте може це і на краще. Перемішуючи Кафку, Кортасара і українське фентезі, може вийти дуже цікавий коктейль в моїй голові.

Джон Ірвінг – «Готель Нью Гемпшир»



Почав читання: 19.01.2013р. Закінчив читання: 10.02.2013р.
Що таке, по суті хороша книжка, це всього лиш вчасна книжка, та яка прийшла в твоє життя якраз в потрібний момент, вилікувала тебе і потім так само вчасно пішла. За такими критеріями «Готель Нью Гемпшир» Джона Ірвінга це найкраща з усіх можливих книг. Історія про велику родину, велику не тільки за кількістю, а скоріше за якістю, історія про розумних ведмедів і про готелі. Але насправді це книга про людей, які є одні в одних, це книга про те, як то буває, коли ти не самотній в цьому світі, а це до біса складні відчуття, я вам скажу. А можливо, це історія про те, як треба жити; жити так щоб було правильно і весело, трохи трагічно і краплинку дивно.
«Це важка праця і високе мистецтво – зробити життя не таким серйозним. Повії це знають…»
Джон Ірвінг теж це знає, він вміє простими словами, опосередкованими історіями, розказати щось дуже важливе, ба навіть більше, катастрофічно важливе! Я починав читати «Готель Нью Гемпшир» як просто «історію про щось», а вийшло що це «історія про все на світі». Як казала одна героїня,одного мого улюбленого серіалу: «Я буду писати про секс, всіляку фігню і сенс життя, про що ж ще мені писати!?», так от у Ірвінга саме про це, про всіляку фігою, яка в кінці кінців виявляється сенсом життя.
Прочитаний текст, пахнув для мене, американським середнім заходом, жовтим пилом старих автозаправок, гучними парфумами повій і нью-йоркськими вулицями. І я вкотре зрозумів що я геть не розбираюся в тому що відбувається навколо мене, я просто «страждаю романтизмом в смертельній формі».
«Безперечно, він подумав, що комплекс неповноцінності – це якась зброя, хоча мені здається, інколи так воно і є»
Звісно я відчував комплекс неповноцінності коли читав цю книгу, я відчуваю його з багатьма книжками, відчуваю коли ми з ними разом в кафе чи в ліжку, в потязі їдемо кудись чи сидимо як старі інтелігенти на лавочці в парку. Проте комплекс неповноцінності викликаний твором Джона Ірвінга має особливий присмак недосказаності, про цю книгу дуже важко говорити коли вона все ще в середині, десь в твоїй крові, десь поміж гіпофізом і підшлунковою. Не знаю чи стане легше говорити про неї з часом, чи може про неї взагалі неможна говорити? Скоріш за все її просто треба читати, читати як можна довше, але достатньо швидко. Це ж дивна книга про дивних людей, тому тут важлива швидкість і наявність в тебе мотоцикла або ведмедя.