Почав читання: 19.01.2013р.
Закінчив читання: 10.02.2013р.
Що таке, по суті хороша книжка, це всього лиш вчасна книжка,
та яка прийшла в твоє життя якраз в потрібний момент, вилікувала тебе і потім
так само вчасно пішла. За такими критеріями «Готель Нью Гемпшир» Джона Ірвінга
це найкраща з усіх можливих книг. Історія про велику родину, велику не тільки
за кількістю, а скоріше за якістю, історія про розумних ведмедів і про готелі.
Але насправді це книга про людей, які є одні в одних, це книга про те, як то
буває, коли ти не самотній в цьому світі, а це до біса складні відчуття, я вам
скажу. А можливо, це історія про те, як треба жити; жити так щоб було правильно
і весело, трохи трагічно і краплинку дивно.
«Це важка праця і високе мистецтво – зробити життя не таким
серйозним. Повії це знають…»
Джон Ірвінг теж це знає, він вміє простими словами,
опосередкованими історіями, розказати щось дуже важливе, ба навіть більше,
катастрофічно важливе! Я починав читати «Готель Нью Гемпшир» як просто «історію
про щось», а вийшло що це «історія про все на світі». Як казала одна
героїня,одного мого улюбленого серіалу: «Я буду писати про секс, всіляку фігню
і сенс життя, про що ж ще мені писати!?», так от у Ірвінга саме про це, про
всіляку фігою, яка в кінці кінців виявляється сенсом життя.
Прочитаний текст, пахнув для мене, американським середнім
заходом, жовтим пилом старих автозаправок, гучними парфумами повій і
нью-йоркськими вулицями. І я вкотре зрозумів що я геть не розбираюся в тому що
відбувається навколо мене, я просто «страждаю романтизмом в смертельній формі».
«Безперечно, він подумав, що комплекс неповноцінності – це якась
зброя, хоча мені здається, інколи так воно і є»
Звісно я відчував комплекс неповноцінності коли читав цю
книгу, я відчуваю його з багатьма книжками, відчуваю коли ми з ними разом в
кафе чи в ліжку, в потязі їдемо кудись чи сидимо як старі інтелігенти на
лавочці в парку. Проте комплекс неповноцінності викликаний твором Джона Ірвінга
має особливий присмак недосказаності, про цю книгу дуже важко говорити коли
вона все ще в середині, десь в твоїй крові, десь поміж гіпофізом і
підшлунковою. Не знаю чи стане легше говорити про неї з часом, чи може про неї взагалі
неможна говорити? Скоріш за все її просто треба читати, читати як можна довше,
але достатньо швидко. Це ж дивна книга про дивних людей, тому тут важлива
швидкість і наявність в тебе мотоцикла або ведмедя.
Немає коментарів:
Дописати коментар