Почав читання: 09.09.2011р. Закінчив читання:15.09.2011р.
Було б неправильно сказати що в книзі Олексія Жупанського «Побутовий сатанізм» є щось таке особливе, що перевернуло мій світогляд з ніг на голову. Ні, за захоплюючою назвою криється доволі посередній текст з гострими і колючими геніальними вставками якихось неймовірних мудростей. Але читати цю книгу було приємно, і це приємно не лише від самого тексту, а і від обкладинки, запаху і реакції людей на цю книгу в моїх руках.
Я їхав в метро переді мною обіймалися хлопець з дівчиною, а в моїх руках був «Побутовий сатанізм». Він періодично лапав її за дупу, хтиво при цьому шкірячись в обличчя дівчини своїми жовтими зубами. Вона ж весело гиготіла, всім виглядом показуючи як їй від того приємно що такий крутий парніша гладить її по жирному волоссю. І от в момент найвищого задоволення коли інерція від гальмів вагону штовхала його руки на її груди, погляд дівчини впав на книгу, яку я тримав в руках. Вона миттєво пополотніла, вхопила хлопа за руку і щось швидко почала йому шепотіти киваючи в мій бік. Думаю саме в цей момент вони обоє зрозуміли що їх «кохання» зіштовхнулося з життєвим «сатанізмом», що його треба оберігати від таких покидьків в шкіряних куртках як я.
Але справа не тільки в реакції оточуючих на назву книги. Чимось мені близький стиль письма автора, який елементарні речі доводить до абсурду. Ця дика суміш Кафки і Дарії Донцової діє на мене наче пляшка портвейну «777», ніби і гидота, але ж п‘єш. Маленькі історії «Побутового сатанізму», на перший погляд між собою не пов‘язані. Але насправді вони це відображення нашого світу в дзеркалі зробленому з очей і сердець психопатів. Феєричні описи «із жизні шахтьоров» це не щось далеке чи вигадане, це те ж саме, що я бачив під час відвідин Кривого Рогу і Мелітополя(а це навіть не центри «шахрьорства»). Олексій Жупанський пише про феномен людей які «після 9-го класу йдуть на шахту бо нє хер нармальнаму пацану ті карлючки в технікумі царапать». Його герої абсурдні, вони зображені дуже однобоко (тут згадується «Одномірна людина» Маркузе), але при цьому механізм примітизування героя виглядає дуже своєчасним, бо саме цей механізм діє на вулицях провінційних українських міст. Це він, цей новітній Геббельс генерує нових героїв: в кєпках, штанах «абібас» і з сємками, цей механізм споює дядьків в камуфляжах по задрипаним генделикам, змушує дівчат фарбувати волосся набіло і віддаватися пацанчикам в під’їздах фарбованих син. Про це і пише Жупанський але розуміючи що «до такого мистецтва людство ще не готове» і ніхто не захоче видавати його опуси, він пішов найбільш оригінальним шляхом - створив власне видавництво і почав там видаватися. Тому і мають його тексти присмак «сам-для-себе», а читати їх шкідливо для психічного здоров‘я.
