Поліна Жеребцова - "Тонка срібна нить"

Почав читання: 04.01.2019 Закінчив читання: 12.02.2019 

Кілька років тому я читав іншу, автобіографічну книгу Поліни Жеребцової, засновану на її дитячих щоденниках, які вона їх писала живучи в місті Джохар, столиці Ічкерії (інша назва міста - Грозний). Поліні випало рости під час двох чеченських воєн, бачити їх на власні очі, пережити такі речі, про які нам навіть страшно подумати. Читати її щоденники було дуже болюче, найперше від того, що важко було усвідомлювати - всі ті жахи, що описані в книзі могли творитися насправді, могли випасти на долю маленької дівчинки. Книга "Тонка срібна нить" складається з коротких історій, теж пов'язаних тематикою чеченських воєн. Але ці історії вже не можна назвати автобіографічними, хоча вони і засновані на реальних фактах. Скоріше це історії про людей, які оточували Поліну в ті часи. Щось вона бачила на свої очі, щось почула, а щось уявила. Проте від цього менш моторошно не стає. Дівчині дуже не пощастило народитися росіянкою в Чечні. Вона не потрібна була росії (їм взагалі байдуже на своїх людей), та і для чеченців вона була чужою, постійним нагадуванням що їх землі заселені чужинцями. Я читав і дивувався дикостям, які чинили обидві сторони конфлікту, намагався зрозуміти навіщо люди були такими жорстокими. Ну з росіянами все ясно. Патологічні вбивці і ґвалтівники через свій імперський шовінізм, вони просто не уявляють війну іншою. Для них це можливість підкорити слабшого, принизити вільного, забрати, вкрасти, нажитися на чужому горі. І не тільки я так думаю, сама Поліна вустами героїні однієї з історій каже:

"Є люди й Нелюди, - не замислюючись, відповіла Фатіма, - серед усіх віросповідань і національностей. Та росіяни - особливе зло. Раніше я думала, що всі росіяни - зло, а тепер думаю, що поганці трапляються в кожному народі, просто серед росіян їх дуже багато!"

Навіщо ж жорстокими були чеченці? Окрім звичайного озлоблення від війни, окрім бажання вигнати окупанта з своєї землі, чи були у них ще інші мотиви, що змушували чинити дії, які виходять за рамки звичайних. Де взагалі закінчується межа необхідної на війні жорстокості?
В часи мого дитинства, коли я жив в мирній Україні, а Поліна Жеребцова ховалася від обстрілів в підвалах будинків, по телевізору нам розповідали про жахливих і страшних чеченців, які різали ножами бідних і нещасних російських 18-річних солдатів. В уяві поставав образ бездушного кавказця, вбивці, ґвалтівника, злочинця. Та з часом, читаючи про ту війну, дізнаючись більше я зрозумів, що "нещасні російські солдати" бомбардували мирні міста і села, без суду і слідства розстрілювали військових і мирне населення, мародерствували, ґвалтували і вбивали. Жорстокість військових Ічкерії, була викликана діями самих росіян. Але в тисячі разів підсилена війною ця жорстокість перетнула всі можливі межі. Отруєні безкарністю і можливістю чинити зло, чеченці пустилися берега і вже самі почали давати росіянам причину мститися. Поліна Жеребцова дуже реалістично змальовує до чого призводить таке взаємне насилля. Своїми історіями вона ніби застерігає нас від втрати моральних орієнтирів під час захисту своєї землі від окупанта. Поліна на прикладі Чечні нагадує і нам, українцям, навіщо ми боремося з росіянами. Але кожен герой її історій застерігає щоб ми пам'ятали про мету цієї боротьби. Мета не знищити, а побудувати Україну, зробити те, що не вдалося більшості чеченців, виграти війну не ціною своєї душі, пам'ятати своїх героїв і не дозволяти їм зникати:

"Люди прагнули незалежності - і не знали, що з нею вдіяти: до влади знову прийшли охочі поживитися. У Чечні всім правлять клани, і важливо на якій горі ти народився та хто твої предки. Мало лишилося героїв."

Поліна Жеребцова – «Мураха в Скляній банці. Чеченські щоденники 1994-2004рр»

Почав читання: 27.03.2015р. Закінчив читання:04.05.2015р.

Варто зізнатися, що це була одна із найважчих книг, які мені довелося читати останнім часом. Читалася вона довго і важко, було неможливо її комбінувати з іншими книгами, читаючи паралельно, як я роблю це зазвичай. Але безсумнівно це варто було прочитати. Але найголовніше, я зрозумів, без знання які дає ця книга важко жити в сучасній Україні .

Я не відношуся до «хочбинебуловійни»-людей, я сприймаю війну як необхідне і корисне явище. Для мене війна це наче підвищена температура тіла під час боротьби з хворобою. Так це неприємно і боляче, так потрібно пити гіркі ліки, але десь в глибині душі відчуваєш, що саме в цей момент твій організм виробляє потрібні антитіла. Війна це наслідок слабкого державницького імунітету, не більше і не менше. Так, я не бачив це зблизька, люди яких я особисто знав не гинули від ворожих куль, мої рідні не переживали жахіття окупації, так само як і я. Якщо чесно я взагалі не знаю як би я поводився на війні. Я точно знаю, що здатен на короткостроковий героїчний зрив, але навряд чи зміг би продукувати в собі це постійно. Саме тому, з мене вийшов би хороший терорист, але поганий солдат. Проте я вважаю що кожен, хто навіть теоретично допускає можливість своєї участі в бойових діях, повинен читати такі книги як «Чеченські щоденники» Поліни Жеребцової. Ні, не для того щоб, прочитавши книгу відкласти автомат і не йти воювати, а лиш для того, аби робити це з честю.

Спогади маленької дівчинки, яка пережила дві чеченські війни, дійсно страшні для усвідомлення, а ще важче розуміти, що вона лиш на рік старша за мене. Себто коли я ганяв м‘яча з друзями у дворі, ця дівчинка бігала під кулями по воду чи в магазин. Коли в моє вікно стукали тільки друзі, які питали чи вийду я гуляти, то стук у її вікно міг означати що завгодно, від простого прохання позичити солі сусідам до смерті. Коли Поліна Жеребцова говорить про свою книгу, вона постійно повторює «я нікого не звинувачую, ні російських солдатів, ні бойовиків», але насправді це не так. День на інтуїтивному рівні відчувається страх і неприязнь бо рос.військових, хоча сама  Поліна росіянка. Але найбільше їй незрозуміло не те, чому ці чоловіки прийшли і вбивають чеченців, її дивує поведінка цих військових, постійно п‘яні і брудні, жорстокі садисти які просто так можуть напитися і стріляти з автоматів чи вбити людину. Можна зрозуміти солдата, неможливо зрозуміти мародера. Можна уявити, що відчуває до ворога людина, друзів якої нещодавно вбили, але неможливо виправдати ґвалтівника і садиста.

Чеченці з 94-го року роблять те, що ми робимо лише рік. Чи маємо в них вчитися. Але мусимо перемогти, аби наша країна не перетворилася на те, чим є сьогодні Чечня, аби в нашій країні дівчатка не писали такі щоденники.