Почав читання: 27.03.2015р. Закінчив читання:04.05.2015р.
Варто зізнатися, що це була одна із найважчих книг, які мені
довелося читати останнім часом. Читалася
вона довго і важко, було неможливо її комбінувати з іншими книгами, читаючи
паралельно, як я роблю це зазвичай. Але безсумнівно це варто було прочитати. Але
найголовніше, я зрозумів, без знання які дає ця книга важко жити в сучасній
Україні .
Я не відношуся до «хочбинебуловійни»-людей, я сприймаю війну
як необхідне і корисне явище. Для мене війна це наче підвищена температура тіла
під час боротьби з хворобою. Так це неприємно і боляче, так потрібно пити гіркі
ліки, але десь в глибині душі відчуваєш, що саме в цей момент твій організм
виробляє потрібні антитіла. Війна це наслідок слабкого державницького імунітету,
не більше і не менше. Так, я не бачив це зблизька, люди яких я особисто знав не
гинули від ворожих куль, мої рідні не переживали жахіття окупації, так само як
і я. Якщо чесно я взагалі не знаю як би я поводився на війні. Я точно знаю, що
здатен на короткостроковий героїчний зрив, але навряд чи зміг би продукувати в
собі це постійно. Саме тому, з мене вийшов би хороший терорист, але поганий
солдат. Проте я вважаю що кожен, хто навіть теоретично допускає можливість
своєї участі в бойових діях, повинен читати такі книги як «Чеченські щоденники»
Поліни Жеребцової. Ні, не для того щоб, прочитавши книгу відкласти автомат і не
йти воювати, а лиш для того, аби робити це з честю.
Спогади маленької дівчинки, яка пережила дві чеченські
війни, дійсно страшні для усвідомлення, а ще важче розуміти, що вона лиш на рік
старша за мене. Себто коли я ганяв м‘яча з друзями у дворі, ця дівчинка бігала під кулями по воду чи в
магазин. Коли в моє вікно стукали тільки друзі, які питали чи вийду я гуляти,
то стук у її вікно міг означати що завгодно, від простого прохання позичити
солі сусідам до смерті. Коли Поліна Жеребцова говорить про свою книгу, вона
постійно повторює «я нікого не звинувачую, ні російських солдатів, ні бойовиків»,
але насправді це не так. День на інтуїтивному рівні відчувається страх і
неприязнь бо рос.військових, хоча сама
Поліна росіянка. Але найбільше їй незрозуміло не те, чому ці чоловіки
прийшли і вбивають чеченців, її дивує поведінка цих військових, постійно п‘яні
і брудні, жорстокі садисти які просто так можуть напитися і стріляти з
автоматів чи вбити людину. Можна зрозуміти солдата, неможливо зрозуміти
мародера. Можна уявити, що відчуває до ворога людина, друзів якої нещодавно
вбили, але неможливо виправдати ґвалтівника і садиста.
Чеченці з 94-го року роблять те, що ми робимо лише рік. Чи
маємо в них вчитися. Але мусимо перемогти, аби наша країна не перетворилася на
те, чим є сьогодні Чечня, аби в нашій країні дівчатка не писали такі щоденники.
Немає коментарів:
Дописати коментар