Френсіс Фукуяма - «Кінець Історії і остання людина»

Почав читання: 27.07.2012р. Закінчив читання:29.08.2012р.

Читаючи в Інтернеті якусь статтю, натрапив на посилання на Френсіса Фукуяму і його книгу «Кінець Історії і остання людина». Концепція видалася мені дуже цікавою бо вся та фігня яка відбувається навколо справді нагадує мені кінець чи то людства чи то історії. То ж яким було моє здивування, коли виявилося що кінець історії, за твердженням Фукуями настав не від того що ми нарешті скотилися нижче нікуди, а від того що ліберальна демократія збудувала суспільство без протиріч в якому людині максимально можливо задовольнити свої проблеми. Пан Френсіс вважає що тепер у нас не буде причин міняти політично-соціальний устрій, бо у нас і так все чотко. (мається на увазі людство в цілому). Він поділив світ на постісторичний (ті хто вже досягли ліберальної демократії) і історичний (які ще її намагаються досягнути), і як би не хотілося мушу визнати, що багато в чому він правий.

Але найбільше задоволення від цього філософського трактату, я отримав тоді, коли побачив як деякі з моїх власних роздумів пояснюються у відомих філософів на кшталт Гегеля, Канта чи Ніцше (Фукуяма часто посилається на них і робить це досить розлого). Це було плебейське задоволення від того що хтось, розумний і величний каже слова які ти в силу своєї тупості і обмеженості сказати не міг, але десь глибинно і підсвідомо відчував. Моє захоплення ідеями Ніцше довгий час було підсвідомим для мене самого, не вистачало якогось фрагменту, аби зрозуміти всю картину взагалі. Читання самого Ніцше, тут теж не допомагало, бо читати його дуже важко і розуміння скоріше приходить через серце, а не через розум.  Коли ж Фукуяма протиставив ідею «рівності в споживанні» Гоббса і Локка з ідеєю нерівності людей Ніцше, все в мене в голові склалося. Отак просто тепер можна пояснити мою нетерпимість і нетолерантність, мої радикальні праві погляди чи заперечення рабських релігій, таких як християнство. Ні я не просто темний і неосвічений гомофоб, шовініст чи радикал, я противник тотальної рівності, культури споживання, рабського існування і політкоректності. Я супротивник ідей ліберальної демократії і світу «людей-що-нічого-не-хочуть-крім-насичення» який ці ідеї несуть. Я заклятий ворог, Локка, Гоббса, Американських батьків-засновників, папи Римського, всіх митрополитів київських і московських разом узятих.

Звісно всього цього немає в книзі Френсіса Фукуями, там є лише опис того як добре живеться людям в Америці, Франції та Британії, і як це добро збудоване на ідеях ліберальної демократії несе світло і радість усім людям. Засуджувати Фукуями за це не можна, бо він писав про те що бачив і багато в чому був правий. Він передбачив розвал радянського союзу і в близькостроковій перспективі абсолютно точно описав розвиток світу. Проте він і задумався що ж далі. Чи можна безкінечно йти шляхом споживання яким хочуть провести більшість людства сучасні лідери? Чи може треба повернутися до початку історії з тодішніми «війнами за духовність», може треба повіти Ніцше який попереджав що ми перетворимося на товстопузі мішки без ідей і бажань якщо не перестанемо думати тільки про самозбереження і споживання? Для пана Френсіса відповідь була очевидна,  та і чи могла вона бути іншою, коли з вікна твого робочого кабінету чи бачиш Американську мрію і «будиночок з біленьким парканчиком». Інша справа зі мною і тут інші філософи стають мені друзями.

Ярослава Бакаланець , Ярослав Ящір -«Із сьомого дна»

Почав читання: 10.08.2012р. Закінчив читання:12.08.2012р.

Кажуть що історії України неможливо читати без брому, а автори книги «Із сьомого дна» вважають що зрозуміти українську історію неможливо без віри у нечисту силу. Бо як інакше пояснити ту трагічну відсутність талану з якою наша нація стикається вже сотні років? Не інак як чорти плутають нам усі пляни, ніби нечисті потвори збурюють голови наших співвітчизників, підбиваючи їх на зраду і злочин. Книга «Із сьомого дна» - проливає світло на чортівські підступи щодо України, які творив Люципер у час Руїни.

Відверто кажучи цю книгу в варто було б презентувати як «історично-фантастичний роман для старшого шкільного віку з прицілом на інтелектуальну адекватність з домішками історичної ретроспективи» Я з радістю порекомендую цю книгу своєму синові, коли він у мене станеться, бо часи Руїни самі по собі непрості для розуміння, та ще і заховані за купою псевдоісторичних плачів сучасних і колишніх істориків чи письменників. Так, книга подає історичні події дещо однобоко, гетьман Виговський постає там неймовірний лицарем, хоча, думаю це дещо далеке від реальності означення. Але найбільше що мені сподобалося це те як автори подають «козацький дух», як на мене, в них це вдалося дуже точно і близько до справжності. Попри всі підступи Диявола, і його посланців чортів, ті козаки які несуть в собі той невидимий «дух» роблять правильні, хоч інколи і не очевидні для них самих, вчинки. Дуже гарно змальований Іван Богун, справжній козак, аскет і розумна людина не полишена розбишакуватої відваги, а от Юрася Хмельницького показали з кращого боку ніж він того заслуговував. Тож в цілому, до фантастичної складової цього історично-фантастичного роману, я би відніс ідеалізацію деяких персоналій, а не наявність чортів-головних героїв.

Звісно, сюжетна лінія яка списує всі наші історичні недоліки на нечисту силу, виглядає дещо інфантильно, і часом недолуго. Але книга і не претендує на власне історичне бачення, чи підміну свідомості. Просто це гарний спосіб відсторонитися і поглянути під іншим кутом зору на непростий період в твоїй особистій історії.

Петро Дяченко – «Чорні Запорожці»

Почав читання: 25.07.2012р. Закінчив читання:08.08.2012р.

Естетика революції це саме те явище якого мені не вистачало, саме те відчуття яке б я обрав маючи змогу скористатися машиною часу. Все частіше події 1917-1921 рр. називають «першими визвольними змаганнями» і я цілком підтримую таку назву, проте забувається сам факт того що це була революція. Про діячів того часу говорять як про визначних діячів, політиків, військовиків, але забувають що в першу чергу вони були революціонерами. Саме з тим молодечим запорізьким запалом, з революційним духом у мене асоціюються Чорні Запорожці, найбоєздатніша одиниця армії УНР.

Давно я чую слова, що українська історії наповнена плачем і слізьми, на цьому акцентують увагу, а тому діти наші ростуть на трагічних прикладах історії, забуваючи про приклади славні. Вони нічого не знають окрім смерті в боях під Крутами, окрім розстрілів і заслань, вони не мають на кого рівнятися бо не бачать успішних історичних прикладів. Чи так це чи ні, але загальну концепції плаксивої-україни, вперто порушують Чорні Запорожці зі своїм отаманом Петром Дяченком. З ґелґотом і посвистом уриваються вони на своїй добірних конях в мою свідомість і збурюють її не даючи порости забуттям. Кров скрапує з їхніх шабель, та що там скрапує, тече широкою рікою, бо пощади в бою вони не чинили і самі її не шукали. Їх звинувачують в розбишакуватості, так було, чого ж таїти, але то були непрості часи і людина яка щодня ходила по лезу ножа мала право на деякі моральні преференції. Кажуть що Чорних Запорожців було занадто мало аби реально змінити ситуації, а я відповім що лише завдяки ним та ще може Січовим Стрільцям УНР трималася так довго.

У книзі Петра Дяченка, немає нічого незвичайного, це звичні вже мені мемуари вояка. Вони може б не мали того впливу, якби з ґелґотом і посвистом не вривалися вони на своїй добірних конях в мою свідомість…