Почав читання: 25.07.2012р.
Закінчив читання:08.08.2012р.
Естетика революції це саме те явище якого мені не вистачало,
саме те відчуття яке б я обрав маючи змогу скористатися машиною часу. Все
частіше події 1917-1921 рр. називають «першими визвольними змаганнями» і я
цілком підтримую таку назву, проте забувається сам факт того що це була
революція. Про діячів того часу говорять як про визначних діячів, політиків,
військовиків, але забувають що в першу чергу вони були революціонерами. Саме з
тим молодечим запорізьким запалом, з революційним духом у мене асоціюються
Чорні Запорожці, найбоєздатніша одиниця армії УНР.
Давно я чую слова, що українська історії наповнена плачем і
слізьми, на цьому акцентують увагу, а тому діти наші ростуть на трагічних
прикладах історії, забуваючи про приклади славні. Вони нічого не знають окрім
смерті в боях під Крутами, окрім розстрілів і заслань, вони не мають на кого
рівнятися бо не бачать успішних історичних прикладів. Чи так це чи ні, але
загальну концепції плаксивої-україни, вперто порушують Чорні Запорожці зі своїм
отаманом Петром Дяченком. З ґелґотом і посвистом уриваються вони на своїй
добірних конях в мою свідомість і збурюють її не даючи порости забуттям. Кров
скрапує з їхніх шабель, та що там скрапує, тече широкою рікою, бо пощади в бою
вони не чинили і самі її не шукали. Їх звинувачують в розбишакуватості, так
було, чого ж таїти, але то були непрості часи і людина яка щодня ходила по лезу
ножа мала право на деякі моральні преференції. Кажуть що Чорних Запорожців було
занадто мало аби реально змінити ситуації, а я відповім що лише завдяки ним та
ще може Січовим Стрільцям УНР трималася так довго.
У книзі Петра Дяченка, немає нічого незвичайного, це звичні
вже мені мемуари вояка. Вони може б не мали того впливу, якби з ґелґотом і
посвистом не вривалися вони на своїй добірних конях в мою свідомість…
Немає коментарів:
Дописати коментар