Борис Віан – «Піна днів»

«Он очень меня любил. Он думал, что сможет разделить себя

между книгами и мной, но книги этого не захотели»

Ви колись думали, навіщо люди читають книги? Звісно ж вся ці ідіотична поїбєнь про «джерело знань» і найефективніший спосіб передачі інформації, якою нас намагаються нагодувати, розповідаючи про книги, не витримує жодної критики. Люди читають, аби подорожувати іншими світами, аби проектувати на себе чуже життя, прочитане в книгах, уявляти себе на місці головного героя. Саме цим пояснюється любов людей, до такої літератури типу Бориса Віана. Світ який він описує такий звично-незвичний, що ти провалюєшся в нього навіть не відчуваючи цього. Здається, що описані події розвиваються в реальній Франції, а за хвилину ти вже читаєш про те, як готуючись до обряду вінчання, священники стрибають з хоралів з парашутами, а колишні багатії йдуть працювати на завод, де робітники теплом своїх тіл вирощують із маленьких зерняток гвинтівки.
І хай мене чорти вхоплять, якщо те що описує Віан не може бути правдою. Хоч хтось із вас бачив як виготовляють гвинтівки? Думаєте якби їх виточували на бездушних станках, висвердлювали холодними сверлами і гартували в пекучому вогні, то вони б так настирливо тягнулися кулями до гарячих людських сердець? Ні, тут Віан правий, їх вирощують спеціально тренуючи реагувати на людське тепло. Чи от вам ще один приклад геніальності Бориса Віана, його опис Шика, хлопаки який втрачає розум від Жана-Соля Партра, збираючи всі його книги, особисті предмети і записуючи всі лекції. Я сподіваюся що Стіводжобсодрочери і ТедІксисти, які дочитали до цого місця вже синхронно пускають собі кулі в виски, впізнавши себе в цьому персонажі. Ну посудіть самі ви ж обкінчали бідного Стіві з ніг до голови, дрочали на нього, в найкращих порно-традиціях (забув як називається той жанр). Та ж фігня відбувається з письменниками і особливо поетами. Хоча це і деградація, бо в часи Віана дрочили на філософів-екзистенціалістів, проте непереборне бажання когось вихваляте певно закладене в наш генетичний код.
Віан же ж пише просто, так що читаєш і дивуєшся наскільки ідентичною може бути хуйня в життях людей навіть розділених десятиліттями часу і безкінечною прірвою різного особистого досвіду. Тому тим цікавіше стрибати в цю прірву. Стрибати і сподіватися, що потік прочитаного донесе тебе на інший беріг цього провалля, де біля обриву сидять Віан і Сартр в костюмі Партра, п’ють каву з портвейном чи портвейн з кавою (це до речі глобальна екзистенціалістська проблема) і говорять про блядєй і літературу, бо на іншому боці тільки і розмов, що про блядєй і літературу.

Ельфріда Єлінек – «Піаністка»

Почав читання: 28.10.2015р. Закінчив читання:24.11.2015р.

    «Кроме того, ценность женщины сильно понижается с возрастом и с растущей интеллигентностью.»
    «Женщине, умеющей играть на рояле, нечего бояться стыда!»

Можна написати будь-що і тобі нічого за це не буде. В цьому великий плюс і великий мінус літератури. Тебе може знудити на папір і якщо пощастить, то ти отримаєш за це нобелівську премію з літератури. Але тоді вже читачів буде нудити від твоїх текстів.

Весь час, доки я читав цей опус пані Єлінек, я задавався питанням чому я це роблю. Чому не кидаю його, якщо мені вже аж так не подобається ця писанина. Відповідь дуже проста, можна кинути дівчину яка тобі не подобається, перестати їй дзвонити, ігнорувати її у всіх соцмережах. Але не можна кидати книги, бо це остання свята річ в цьому жорстокому, жорстокому світі! Недочитання книга повернеться до тебе муками і стражданнями, поганими сновидіннями і остаточно загубленой кармою. Тому я дожив, дотягнув до заверщення цієї книги, хоча і витратив на це майже місяць свого часу. Подумую з нагоди моєї перемоги над цим феміністичним «висєром» піти і випити сьогодні.

Але якщо абстрагуватися від моїх потуг «їсти книжкове лайно ложкою» то роман Ельфіди Єлінек класичний приклад сублімування в літературу своєї власної недотраханості. Слиз цієї підстаркуватої вагіни так і капає з сторінок роману, змішуючись з лютою піною з рота усіх Єлінодрочерів. Фактично пані Ельфіда описуєж своє життя бо аналогії між головною героїнею роману і авторкою цілком очевидні навіть на біографічному рівні. Мені дуже шкода цю жінку, якщо в неї дійсно була така матір як вона описує в свому тексті але це не виправдання аби потім все життя писати хуйню. Бо текст дійсно відверта хуїта. Неструктурований і незрозумілий потік свідомості головної героїні перемішується з занудним переливанням з пустого в порожнє. Єлінек майтерно пище ні-про-що і умудряється розтягувати це на цілісінькі сторінки. Чого вартує тільки ось цей уривок:

    «То, что детская гордость водружала себе на голову, очутилось теперь там, где женский ствол тихо ждет, когда его коснется топор. Принцесса стала взрослой, и тут уже возникают противоречия: одному подавай неброскую мебель с изящной фурнитурой, другому — гарнитур из настоящего кавказского орехового дерева, а третьему достаточно высокой поленницы дров.»

Єдине, що хочеться зробити після того як прочитаєш цей уривок, вирвати собі мозок, бо блять, як можна усвідомити, сприйняти цю фразу я просто не уявляю! Який, блять, «топор»!? Який нахуй «женский ствол»!? Про що взагалі пише це стара, маразматична жінка? Єдині внятні моменти в цьому пам’ятнику жіночому недотраху це сцени опису всіляких збочень. Отут відчувається що авторка справді хотіла написати якісно і добре. Очевидно, не одним холодним, зимовим вечором вона обдумувала їх і приміряла на себе. В таких уривках тексту, все ніби прояснюється, зникає ця фірмова авторська манера писати невідомо про що і читання справді починає приносити задоволення.

    «При этом говори больше, чем делай на самом деле! Ты заранее мне скажешь,  что я вся изойду в блаженстве, если ты будешь обращаться со мной жестоко, но основательно». Жестокость и основательность — две трудновоспитуемые сестры, поднимающие громкий шум всякий раз, когда их пытаются разлучить.»

Проте як тільки мені починало подобатися прочитане, подобатися аж до гостроти, аж то втягування в процес з головою, так одразу авторка ніби відчувала це і поверталася до писання своєї улюбленої пісної хуйні. Це чимось нагадує описаний в сюжеті роману момент коли «піаністка» збуджувала свого учня, а потім відмовляла йому в будь якому сексуальному контакті. Здається цей прийом «беззмістовного дрочіння тектом» Ельфіда Єленек спеціально застосовує в романі аби викликати якісь почуття в читача, проте нічим хорошим це не могло закінчитися, так само як не закінчилося хорошим це і для головної героїні.

Джек Керуак – «На дорозі»

Почав читання: 20.09.2015р. Закінчив читання:27.10.2015р.

Мій перший досвід контакту з творчістю Джека Керуака був надзвичайно правильним і контркультурним. Було це років сім чи вісім тому, коли ми з другом разом винаймали кімнату в однієї їбанутої на всю голову київської «старушенції». Це був гарний і романтичний час, вино і розмови на пів ночі про літературу, мистецтво і музику. Ми розвішували на стінах наші улюблені цитати з пісень рок-гуртів, улюблених книг і просто гарні фрази, які на той момент видавалися нам важливими, ми приводили дівчат за графіком, пили пиво, варили макарони і розмовляли про все на світі, і все це під філософсько—решові вигуки маразматичної старої за стіною.

Одним словом, ще ті часи були. І десь саме в цей час ми заговорили про Керуака. Мій друг тоді прочитав якусь його книгу, захопився ідеями і історією бітників і ми присвятили кілька вечорів обговоренням цієї теми. Я дуже добре запам‘ятаю запах тих розмов (ви ж сподіваюся не будете заперечувати, що всі розмови мають свої запахи), пахло американським пилом, яблуками і бажанням подорожувати. Це був той найкращий вид розмов, які течуть не перестаючи між днями, не потребують вступних слів і обірвавшись вчора на пів слові легко продовжуються сьогодні. Про що б ми не починали говорити, ми все рівно приходили до розмови про сенс життя. Як казав про це сам Керуак:

«Ми лежали на спинах, дивилися на стелю і думали, що ж Господь натворив, зробивши життя таким сумним»

Тоді я відчував що не готовий до читання Керуака, не вистачає терпіння, вміння прощати близьких, не вистачає прожитих років, чи випитого алкоголю, чи просто банально я не осягнув ні краплинки дзену і тому я не можу поки читати цей текст. Але все змінилося і я прочитав. Про подорожі і про те як бути вільним, забувши про обов‘язки, суспільний осуд, гроші, стосунки і усіляку іншу непотрібну в житті хрінь. Я прочитав про те, що задовго до того як я використовував поїдки між західним  і східним кордоном моєї країни для врівноваження внутрішнього життєвого маятника, це ж робили і багато інших людей по інший бік океану. Текст Керуака про них, але і про нас. Про мене і мого друга, які довгими вечорами розмовляли про все і про ніщо, в тісній квартирці на другому поверсі. Це текст про дорогу в її глибинному розумінні, про те що ти на ній отримуєш і що віддаєш. Уся квінесенція роману «На дорозі», як на мене, в наступних словах, прочитайте їх і хай буде з вами дзен.

«Тому в Америці, коли заходить сонце, а я сиджу на старому, поламаному річковому пірсі та дивлюся на довгі, довгі небеса над НьюДжерсі, я відчуваю всю цю грубу землю, що котиться одним неймовірно величезним горбом до Західного Узбережжя, і всю ту дорогу, що відводить туди всіх людей, які бачать сни в її неймовірній величності, та знаю, що в Айові тепер, мабуть, плаче дітвора, у тій землі, де дітям дозволяють плакати, і сьогодні вночі на небі висиплять зорі, і хіба ви не знали, що Господь Бог це плюшеве ведмежа ВініПух? Вечірня зірка, напевно, вже хилиться донизу і ллє свій мерехтливий серпанок на прерії, які отот чекають приходу цілковитої ночі, що благословляє землю, затемняє всі річки, вінчає вершини і обгортає останній берег, і ніхто, ніхто не знає, що зі всіма трапиться, якщо не брати до уваги забутого ганчір'я старості.»

Роберт Персінг - "Дзен и искуство ухода за мотоциклом"

Почав читання: 09.09.2015р. Закінчив читання:20.09.2015р.

Суть дороги знаходиться десь дуже глибоко всередині мене. Десь звідти і проростає необхідність рухатися цєю дорогою, як спосіб підтвердженян, що ти все ще живий, що не просто так дихаєш повітрям, що в цьому всьому є якийсь хоч якийсь сенс. Уже давно стало зрозуміло, що без квитка хоч кудись живеться мені дуже некомфортно. Зате як тільки товстенькі продавці щастя з дивними, маніакальними зачісками (яких це називають касирами залізничних кас) продають мені квиток  - життя налагоджується, все стає на свої місця і я почуваю себе чудово.

Проте мені завжди було цікаво які бувають інші подорожі, автомобільні чи мотоцикленті. Я був впевнений, що в них є якась магія, якийсь особливий, таємний зміст який можна розгадати тільки десь посеред-дороги між одиним містом і іншим:

«Самые лучшие дороги всегда соединяют одно ничто с другим, а добраться туда всегда можно другой дорогой.»

Існує певна філософія руху, філософія дороги. Описати її мені ніколи не вдавалося, хіба висловити якимись напіввигуками, напівемоціями, та й то не впевнений що вийде правильно і точно. Але якщо комусь це і вдалося описати так це Роберту Персінгу. Насправді його «Дзен і мистецтво догляду за мотоциклом» це філософський трактат в повному розумінні цього слова. Ба навіть більше, він з тих ліпших філософських книг, які написані настільки правильно і багато шарово, що ти бачиш що одним прочитанням тут не обійтися, що треба буде повертатися до цього тексту ще і ще, переплітаючи прочитане з власним життєвим досвідом і проїденими кілометрами, але це тебе не відштовхує, а навпаки, приваблює все більше.

Персінгу вдалося словами описати те, що я лише відчував. Ставлення до світу, до руху, до техніки:

«Дело в каком-то несращении разума и чувства. С технологией не в порядке то, что она никак понастоящему не связана с делами духа и сердца. Поэтому она вполне случайно делает слепые, безобразные вещи, и ее за это ненавидят.»

Це ж саме відчуваю і я, велику прірву між нашим почуттям до речей до досягнень науки і тим що ці досягнення можуть робити, як можуть міняти все навколо. Якщо первісній людині дати комп‘ютер вона почне за допомогою нього збивати банани, бо не уявляє (читай не відчуває) як ще його можна використовувати. Так само і ми емоційно не готові до використання багатьох досягнень. Можливо це пояснюється «гуманітарним впливом», те що Персінг називає «романтичним підходом». Хоча в нашому світі зараз страшенно не вистачає людей з технічним (або «класичним» за Персінгом) підходом.
Але головне звісно ж не це. Головне що книгу Роберта Персінга я зовсім не зрозумів, точніше сприйняв її геть не повністю. А це означає, що мені потрібно буде до неї повернутися рано чи пізно.

Вітольд Ґомбрович – «Порнографія»

Почав читання: 28.08.2015 р. Закінчив читання: 04.09.2015р.

Книжки – це жінки, з ними треба поводитися абсолютно однаково, і любити їм можна тим самим різновидом любові. Ніжно-пристрастним з легким нальотом обману в тому, що вона в тебе єдина і найкраща. Скільком книгам ми казали сакральне «я люблю тебе» чи більш просте «ти найкраща, мені ніхто не потрібен крім тебе»? А скільки разів виявлялося, що це неправда? І ми йшли до іншої, гортали її сторінки, торкалися її палітурки. Ні, це не зрада, це просто порнографія.

Власне з нею ми познайомилися випадково. Всі мої найкращі знайомства з жінками дуже випадкові, такі ніби вона душею ковзнула по твоїм скроням і все, готово ти вляпався. Я звісно спробував ще для збереження пристойності зробити вигляд що не зацікавився нею, підморгнув кільком іншим, торкнувся їхніх тіл, сказав кілька слів… але ми з нею обоє знали, що я вже вибрав. Тому я, перестав корчити з себе цнотливого, ніби в мене це вперше, витягнув гроші і заплативши, ми вийшли з нею разом. Того ж вечора це сталося вперше, прямо у мене в квартирі на ліжку. Вона багато говорила і пила, розказувала мені історію свого життя слово за словом, сторінку за сторінкою, часто згадуючи одного чоловіка, вона називала його «Він», саме так з великої літери. З її слів я довідався, що він поляк і звуть його Вітольд і що він має практично магічний вплив на цю жінку. Власне, як вона сама зізналася, фактично він її створив і це не було просто легковажним жіночим перебільшенням. Він як привид стояв за нами коли ми займалися цим. Стояв і дивився, спостерігав, здавалося підштовхував нас обох до якихось дій, коли ми зупинялися, а інколи брав когось з нас за руку, наказуючи пригальмувати, коли ми аж занадто розпалювалися в нашій жазі. Це було брудно, дуже брудно, такого у мене раніше ніколи не було, з жодною іншою. При цьому в словах, які вона мені показувала, перегортаючи сторінку за сторінкою, наче розпусниця задирає спідницю все вище, не було нічого такого. Тобто в кожному окремому слові, окремому реченні не було нічого еротичного чи порнографічного. Але разом цей текст, перемішуючись із моїми відчуттями і думками створював страшенно збочений всесвіт. Але це було там приємно і захопливо, що я навіть не міг зупинитися, навіть якби хотів, але я навіть і не думав про таке. Ця розпуста, це словесний ексгібіціонізм так захопив мене, що відкинув геть усі залишки сорому і пуританства, залишивши лише чисті емоції і почуття. Все було на поверхні, свіже, пружне і п‘янке як білосніжні стегна цнотливих дівчат. Тільки візьми, тільки торкнися! Поринь в цей гріх з головою, в солодкий і ніжний гріх читання гарної книги.