Ельфріда Єлінек – «Піаністка»

Почав читання: 28.10.2015р. Закінчив читання:24.11.2015р.

    «Кроме того, ценность женщины сильно понижается с возрастом и с растущей интеллигентностью.»
    «Женщине, умеющей играть на рояле, нечего бояться стыда!»

Можна написати будь-що і тобі нічого за це не буде. В цьому великий плюс і великий мінус літератури. Тебе може знудити на папір і якщо пощастить, то ти отримаєш за це нобелівську премію з літератури. Але тоді вже читачів буде нудити від твоїх текстів.

Весь час, доки я читав цей опус пані Єлінек, я задавався питанням чому я це роблю. Чому не кидаю його, якщо мені вже аж так не подобається ця писанина. Відповідь дуже проста, можна кинути дівчину яка тобі не подобається, перестати їй дзвонити, ігнорувати її у всіх соцмережах. Але не можна кидати книги, бо це остання свята річ в цьому жорстокому, жорстокому світі! Недочитання книга повернеться до тебе муками і стражданнями, поганими сновидіннями і остаточно загубленой кармою. Тому я дожив, дотягнув до заверщення цієї книги, хоча і витратив на це майже місяць свого часу. Подумую з нагоди моєї перемоги над цим феміністичним «висєром» піти і випити сьогодні.

Але якщо абстрагуватися від моїх потуг «їсти книжкове лайно ложкою» то роман Ельфіди Єлінек класичний приклад сублімування в літературу своєї власної недотраханості. Слиз цієї підстаркуватої вагіни так і капає з сторінок роману, змішуючись з лютою піною з рота усіх Єлінодрочерів. Фактично пані Ельфіда описуєж своє життя бо аналогії між головною героїнею роману і авторкою цілком очевидні навіть на біографічному рівні. Мені дуже шкода цю жінку, якщо в неї дійсно була така матір як вона описує в свому тексті але це не виправдання аби потім все життя писати хуйню. Бо текст дійсно відверта хуїта. Неструктурований і незрозумілий потік свідомості головної героїні перемішується з занудним переливанням з пустого в порожнє. Єлінек майтерно пище ні-про-що і умудряється розтягувати це на цілісінькі сторінки. Чого вартує тільки ось цей уривок:

    «То, что детская гордость водружала себе на голову, очутилось теперь там, где женский ствол тихо ждет, когда его коснется топор. Принцесса стала взрослой, и тут уже возникают противоречия: одному подавай неброскую мебель с изящной фурнитурой, другому — гарнитур из настоящего кавказского орехового дерева, а третьему достаточно высокой поленницы дров.»

Єдине, що хочеться зробити після того як прочитаєш цей уривок, вирвати собі мозок, бо блять, як можна усвідомити, сприйняти цю фразу я просто не уявляю! Який, блять, «топор»!? Який нахуй «женский ствол»!? Про що взагалі пише це стара, маразматична жінка? Єдині внятні моменти в цьому пам’ятнику жіночому недотраху це сцени опису всіляких збочень. Отут відчувається що авторка справді хотіла написати якісно і добре. Очевидно, не одним холодним, зимовим вечором вона обдумувала їх і приміряла на себе. В таких уривках тексту, все ніби прояснюється, зникає ця фірмова авторська манера писати невідомо про що і читання справді починає приносити задоволення.

    «При этом говори больше, чем делай на самом деле! Ты заранее мне скажешь,  что я вся изойду в блаженстве, если ты будешь обращаться со мной жестоко, но основательно». Жестокость и основательность — две трудновоспитуемые сестры, поднимающие громкий шум всякий раз, когда их пытаются разлучить.»

Проте як тільки мені починало подобатися прочитане, подобатися аж до гостроти, аж то втягування в процес з головою, так одразу авторка ніби відчувала це і поверталася до писання своєї улюбленої пісної хуйні. Це чимось нагадує описаний в сюжеті роману момент коли «піаністка» збуджувала свого учня, а потім відмовляла йому в будь якому сексуальному контакті. Здається цей прийом «беззмістовного дрочіння тектом» Ельфіда Єленек спеціально застосовує в романі аби викликати якісь почуття в читача, проте нічим хорошим це не могло закінчитися, так само як не закінчилося хорошим це і для головної героїні.