Курт Воннеґут – «Бійня №5 або Хрестовий похід дітей»

Почав читання: 24.07.2012р. Закінчив читання:27.07.2012р.

Невідомо звідки, останнім часом з‘явилася мода на Курта Воннеґута. В метро страшнуваті на вигляд дівчатка-інтелектуалки читають старі потріпані книжечки Воннеґута, явно узяті у бібліотеці, рейтинги скачування пана Курта на сайтах он-лайн бібліотек ростуть і я не зміг втриматися від спокуси і собі залізти в цей мішок зі зміями читачами і поціновувачами Курта Воннеґута.

Перша фраза яка спадає на думку, після того як книга читається: «Такоє». Є звісно кілька цікавих ідей і образів, є трохи влучного сарказму і самоіронії, але цього явно недостатнього для естетичного вибуху в голові. Як на мене, в книзі дуже гарно показана війна, втомлені і абсолютно негеройські вояки, обдерті і замурзані які думаю про поїсти більше ніж про перемогу. Є кілька гарних протиставлень, як от опис зустрічі англійських офіцерів що потрапили у полон одними із перших і американських рядових які потрапили у полон наприкінці війни. Взагалі вважаю що це найкращий момент книги який чітко показує що таке війна, показує що це в першу чергу сутність яка міняє світосприйняття людей. Англійські офіцери з їх театром і святковим столом були по один бік траншей, а американські солдати і німецькі які пройшли усю війну по іншу. Вони були скріплені війною сильніше ніж англійці з американцями. В цьому і є сенс і книги і війни.

Дещо незрозумілою для мене лишилася сюжетна лінія про інопланетян. Як не крутив я її, проте так і не зміг вписати в логічну структуру. Що хотів цим сказати автор? Що не треба сприймати час «як земляни» кінечним і безповоротним? Що не треба концентруватися на поганих моментах в житті і робити як інопланетяни – дивитися тільки на хороші? Він пропонував цим літературних ходом забути війну?

Можливо для розуміння мені не вистачило життєвої зрілості. А можливо Курт Воннеґут і сам не зрозумів що він написав. Спробую перечитати цю книгу за кілька років і порівняти результат.

Ернест Хемінгуей – «Прощавай зброє»

Почав читання: 15.07.2012р. Закінчив читання:24.07.2012р.

Ніхто не любить війну так, як люблю її я. Вона видається загадковою і неприступною панянкою, яка одночасно може бути і холодною наче лід і палкою коханкою. Вона зла і ревнива, але неймовірно гарна, після того як спізнаєш її, в твоєму серці лишається менше місця для інших жінок. Але Війна - то є любов.

До того як я почав читати «Прощавай зброє», я вже багато знав про цей роман, напевно навіть забагато як для того, аби скласти власний, неупереджений погляд. Я читав і з кожною сторінкою все менше розумів що ж у цьому романі такого особливого, за що ж так звеличують цього Хемінгуея, адже я ніц геніального в його тексті не бачу. Ні, я не чекав кривавих баталій або гостросюжетних історій про війну, мені не видавалося за необхідне побачити в тексті «іншу сторону війни», яку так люблять шукати усі навколо, але для мене було дуже неочікувано прочитати тут історію кохання. Саме так, простого кохання, яке починається з випадкової зустрічі, яке з першого зацікавлення перетікає в настороженість, але згодом настороженість зникає і ти вже не уявляєш себе без цієї людини. Я читав роман і злився на Хемінгуея, злився за те, що хотів прочитати про війну, або про анти-війну, а він пропонує мені майже Шекспірівську любов. Я нервував і шукав причину у собі: «може я не готовий до цієї книги?», або «можливо я занадто багато знаю про Першу Світову, аби неупереджено оцінити твір з точки зору середньостатичтичного?». І тільки дочитавши до останнього слова в останньому рядку, я усе зрозумів. Війна то є любов. І покохати іншу під час війни то є зрада, а за неї як відомо рано чи пізно необхідно заплатити. І війна і любов не залежить від нас, це те що приходить звідкись зверху, це те почуття яке не питає дозволу аби увійти, яке просто хапає тебе за комір і шалено-смертельно вальсує. Нещасливе кохання вбиває, нещаслива війна теж. Я маю стільки знайомих убитих на фронтах любові, на кривавих полях статевих війн, що деякі навіть вбиті двічі або тричі. Інколи я думаю: а чим вони відрізняються від убитих чи покалічених на війні? Такі ж пусті оболонки, наповнені пустотою могил. Доки ти воюєш – любов з тобою, коли зупиняєшся – програєш, все виявляється так просто і на війні і у коханні. Дякую тобі Ернест Хемінгуей, за те що навчив мене це розуміти.

Джуліан Бернс – «Історія світу в 10 1\2 розділах»

Почав читання: 06.07.2012р. Закінчив читання:14.07.2012р.

 Довбаний постмодернізм. От що я хочу вам сказати. Ідіотський стиль в якому назви книг кращі за їхній зміст. Це все рівно що батьки називають свою доньку Альбіна чи Афродіта, але не вчать її мити ноги ввечері. Так, я щиро зізнаюся мене зачарувала ця незвична назва «Історія світу в десяти з половиною розділах» ну справді ж круто! Від книги з такою назвою чекаєш чогось дійсно цікавого і незвичайного думаєш ось-ось,  ще сторіночка і з-за рогу визирне якось світова мудрість яка поцілить тобі прямо у серце і ти впадеш на коліна вражений цим сакральним одкровенням, враз зрозумієш сенс буття, космічні таємниці і жіночу логіку. Але де там Джуліан Бернс це все та ж «альбіна» з немитими ногами і більше ніж на заїжджену істину «Бог є любов» він не здатен. Це дуже сумно насправді, почати з досить непоганої ідеї: викласти історію про забутого всіма Ноя з точки зору безквиткового пасажира на його човні, деревного жука. Але далі… чорт забирай Джуліане, ти скотився в униле гімно з своїми штампами і недоречним моралізаторством у тій половині одинадцятого розділу. Ні я мушу визнати що кілька вдалих висловів щодо любові у книзі таки є, більше того один мене таки справді зачепив:

«Короче говоря… она спит на боку, спиной ко мне. Вдоволь наворочавшись и убедившись что бесплодности обычных уловок, помогающих нырнуть обратно в  забвение, я решаю продублировать мягкий зигзаг, образованный ее телом. Когда я начинаю пристраивать свою голень к ее икре, мышцы которой расслаблены сном, она чувствует мою возню; не просыпаясь, она поднимает левую руку и сдвигает свои волосы с плеч на затылок, чтобы я мог уткнуться в ее голую шею. В ответ на эту неизменную инстинктивную любезность я всякий раз содрогаюсь от прилива чувств. Мои глаза щиплет от слез, и я едва сдерживаюсь, так мне хочется разбудить ее и напомнить о том как я ее люблю»

Але ж якщо добре подумати, то ця цитата має значення тільки для мене, тільки я (ну і сам Джуліан Бернс напевно) знаходжу в ній стільки змісту. А все інше? Як бути з тими сторінками що лишилися, з тими сторінками які списані посереднім текстом написаним паном Джуніалом?

Якось в одному інтерв‘ю, якийсь український інтелектуальчик бив свої худенькі груденяти і рвав на собі рідке волоссячко, дивуючись чому українською досі не переклали «популярного письменника Джуліана Бернса». Тепер я знаю що йому відповісти – бо Бернс цього поки не заслужив.

Хуліо Кортасар – «Книга Мануеля»

Почав читання: 13.06.2012р. Закінчив читання:06.07.2012р.

«Якість книжки і любов до її автора визначається кількістю сторінок його тексту які розтягуєш на цитати» (с) І з цим твердженням я не можу не погодитися. Втім, за такою логікою Кортасар - це естетичний оргазм (с), а його книги гігантські цитати. Прекрасність цього автора в тому, що його неможливо читати, цю книгу не бачать очі і не розуміє мозок, бо це тексти для серця. Любити Кортасара і бути цинічним прагматиком просто неможливо. Хочеш ти того чи ні, але мало помалу ти втягуєшся і Кортасарівсько-парижський світ, з усіма його кривими вуличками і задимленими кімнатами, з старими люстрами і ранковими газетами. І тільки тоді коли ти вже опинишся там, вип‘єш з кортасарівськими героями міцно завареного мате, коли поговориш з ними про революцію і про секс, коли понянчиш їхніх дітей, тільки тоді зрозумієш усю геніальність Хуліо Кортасара. Кортасар чимось схожий мені на Кафку, бо обоє вони не просто описують дійсність, а грубими мазками змальовують свої враження від цієї дійсності. Так їх не просто зрозуміти, але якщо ти вже знайдеш у собі сили влізти в шкуру латиноамериканського іммігранта, парижського письменника, коханця, письменника, революціонера… тоді можеш вважати що ти прожив два життя. Це справжнє переселення душ, читаючи Кортасара ти фізично відчуваєш як шматок твоєї душі відбруньковується і, тікаючи поміж рядків тексту, розпочинає незвичайну подорож по сторінкам «Книги Мануеля». Твоя душа опинається всередині роману і стає зрозуміло що вона там не неочікуваний гість, для неї вже відведена своя роль, своє місце і тільки разом з нею роман виявиться завершеним.

Я не вірю в рай, в реінкарнації і вічне життя, але якщо хтось запитав би мене яким заняттям я хотів би займатися цілу вічність, то я би з впевненістю відповів би що  це читання книг Хуліо Кортасара. Кожного разу його перечитуючи, аби читаючи щось нове дивишся на текст ніби з  нового боку. У «Грі в класики» мене вразила точність з якою був переданий дух Парижу, і відчуття людини в нерідному місті. Читаючи «Книгу Мануеля», я відкрив для себе неймовірні інтимні сцени. Я просто не здогадувався що про такі збочення можна написати так захопливо і пристрасно. Це абсолютно не грубо, це не брудно, це просто прекрасно. І якщо повірити що саме сексуальність ( а не любов чи розум, як вважають деякі пуританці) рятує світ (принаймні точно рятує від невимовної нудоти) то «Libro de Manuel»  - текст який претендує на лаври новітньої Камасутри чи «Ромео та Джульєти»:

"Да, но кто ты, кого я держу в объятиях, кто уступает и отказывает, жалуется и требует, кто в этот миг упрямствует? И получается так, что она огласна на все (но кто ты, кого я держу в объятиях?), и лишь когда я хочу постепенно спустить ее трусики, она сжимает бедра и сопротивляется, она
хочет это сделать сама, ей надо, чтобы именно ее пальцы ухватились за резинку и медленно сдвигали бледно-розовые трусики до середины бедер, потом
она чуть приподнимает ноги, и трусы соскальзывают пониже коленок, и тут начинается мягкое колыханье шатунов, плавные велосипедные движения,
трусики ползут вниз, меж тем как ее руки безвольно лежат вдоль тела, и вот трусики закатались в трубочку, и тут уж ничего не поделаешь, напрасно я
хочу ей помочь, нет, нет, она сама, она снова действует руками, приподнимает бедра, и наконец мелькнули лодыжки, ступни, и вот последнее движение,
и трусики уподобились розовому крохотному щеночку, свернувшемуся клубком у ее ног, которые, распрямляясь, отстраняют его, и именно теперь
вздох, как раз теперь вздох, вздох примирения с наготой, и она, слегка улыбаясь, смотрит на меня искоса.
Я не понимаю, но люблю этот повторяющийся ритуал, почему ты не позволяешь спустить твои трусики, почему изгибаешься в постели, словно
резвящийся дельфин, пока мои пальцы одним рывком не отшвырнут этого розового щенка чихуахуа, прильнувшего к твоим холодным ступням, на
которых я перецелую все пальчики, которые старательно оближу, щекоча тебя, чтобы ты, смеясь, отбивалась, и извивалась, и называла меня
фетишистом, и отталкивала, прежде чем покориться телу, которое, устремляясь все дальше, ищет твое тело, губам, скользящим по твоей коже, глупому
члену, тычущемуся в твои коленки и живот, увлажняя их, – прелюдии, изобретаемые вновь при каждом повторении, на каждом отрезке нашего пути,
аромат твоих ногтей, нарочито растянутые поиски уже найденного, непостижимое открытие уже известного, твои пальцы, блуждающие в моем паху,
аромат твоих ногтей, нарочито растянутые поиски уже найденного, непостижимое открытие уже известного, твои пальцы, блуждающие в моем паху,
ухватывающие мой член, и вот мы барахтаемся друг на друге, утоляя жажду кожи, ставшей вдруг многоустой, многорукой и многозубой, –
первозданная гидра, нежный головоногий андрогин, путаница средств и целей, рот-член, рот-анус, твой язык – фаллос, ищущий меня, мои уста –
влагалище, куда ты его погружаешь, музыка багровой тишины, соната с переплетением двух голосов, двух змей кадуцея, стремящихся к финальному
разрешению, к последнему аккорду, которого я не услышу, потому что в этот раз, как и много раз прежде, ты мне в нем отказала, будет как с
трусиками, которые спускаешь только ты сама, и я поверну тебя на бок, буду целовать шею, скользить губами по спине, а ты будешь лежать
неподвижно, покорно, и когда я вдруг, лишь вообразив, чего желаю, почувствую снова прилив силы и жажды, ты, обмякшая и слабая, всему
подчинишься и, уткнувшись лицом в подушку, разрешишь себя целовать, будешь шептать «я твоя маленькая, слабенькая кошечка», я догадываюсь, что
твои глаза закрыты, вижу откинутые кверху руки, вся ты похожа на пловчиху, словно раскачивающуюся на краю трамплина, готовясь к идеальному
прыжку, и я буду спускаться по твоей спине, ты дашь ее исследовать и изучать, ощущая бесконечные касания моего языка, стремящегося все глубже,
посасывания губ, которые припали к огненно-мшистому колечку, и, чувствуя, как оно то сжимается, то уступает, освобождают его от повседневного,
потаенного рабства, призывая к таинству куда более высокому, чем обычные рассеянные прикосновения моющей и очищающей ладони, выводя это
колечко из некоего небытия, которое иногда нарушается лишь болезнью ради пальцев более внимательных, ради свечкообразных снадобий, ради
измерения температуры, – и ты позволишь себя лизать, и ласкать, и пальпировать до того момента, когда вдруг снова отпрянешь, отказываясь,
изогнешься дугой, протестуя, «нет, это нет, ты знаешь, что это нет», и повернешься ко мне со стоном, потому что я сделал тебе больно, пытаясь тебя
удержать и раздвинуть ягодицы, одним рывком ты оттолкнешь меня, и я увижу сжатые губы, твердое намерение не уступать, слышу в голосе
металлические нотки, эхо вековых запретов, и снова еще раз вырастут передо мной врата роговые и врата костяные, и ангелы Содома с развевающимися
кудрями проскользнут меж охранительными простынями, и вот опять ты лежишь лицом кверху, подставляя освященный традицией живот, четко
разграничивая «да» и «нет», и опять катехизис и святая Церковь, слившиеся в единое «нет», о пугливая газель, чтящая умеренность, ты слепок твоего
Бога, твоей родины и твоей семьи, смехотворное порождение кучи условностей, комильфотная образцовая пай-девочка, аминь, аминь, разве что,
разумеется…»

0чевидно що я пропустив більше ніж зрозумів, це цілком прогнозовано, бо хто  ж я такий щоб прочитати і зрозуміти Кортасара з першого разу. Але ж у мене попереду ще ціла вічність…

Франц Кафка – «Твори»

Почав читання: 16.05.2012р. Закінчив читання:22.06.2012р.

Франц Кафка це більше ніж просто людина яка колись жила, писала і померла. Кафка єдиний Письменник якого я знаю, той для кого писати не було захопленням чи примхою, не було бажанням похизуватися перед друзями чи дівчатами. Для нього писати значило жити, відбитком думок на папері він вкорочував собі віку з здобував переродження в тих хто потім його читав.

Я завжди любив читати, усе прочитане складалося у моїй голові в картинки і події. Таким чином, мені не потрібно було чекати екранізацій улюблених книг. Я сам створював їх в своїй голові і сам виступав для них режисером. Майстерність автора я завше міряв кількістю деталей які поставали в моїй уяві в момент коли я читав книгу, якщо твір був достойний то картинки в моїй уяві вибудовувалися до найменших деталей, таких як ґудзики на одязі персонажів, запахи які вони відчували чи їхні думки що роїлися в головах. Якщо ж твір був посередній, усе обмежувалося загальними зарисовками, схожими на невдалі замальовки учня художньої школи. Феноменом Кафки для мене завжди було те, що, читаючи його твори, я бачив не тільки картинки про його персонажів, а і самого Франца. Я уявляв як він сидить за старим австрійським столом, одягнений в старомодний, як на мої часи костюм, уявляв його волосся з проділом, яке здавалося в ті часи непорушно трималося зачіскою і тільки в моєму столітті воно почало розпатлуватися під вітром ніби натякаючи на те що буремні події які відділяють мене від тої колишньої Австро-Угорщини і від того Кафки за його австрійським столом, що всі ці події стали настільки швидкими і заплутаними, що волоссю вже нема сил міцно триматися в зачісці і воно  розхлябисто розвівається по вітру, віддається тому вітрові на поталу і не має сил опиратися, бо не маємо сил опиратися часу і ми. Я відчуваю цю старовину, відчуваю умови в яких писав Франц Кафка, я ніби переселяюся, ні не в його твори, це було би так просто і так властиво іншим прозаїкам, я ніби переселяюся в ті часи, якимось незбагненним чином стікаю в лєту, конденсуюся у вологу і скрапую в минуле, а там вже лежу десь поруч зі свічкою поруч з якою сидить Кафка і пише. І я здається вже зовсім не я, бо я перевтілився, перевтілився у якийсь предмет на його столі у годинник в його кишені у ліхтар на вулиці по якій він ходив на роботу. Я чую як мати гукає «Франце, іди вечеряти!», як скрипить перо яким він щось дописує в зошиті і як крапає на стіл чорнило. Все це мені не здається, я впевнений що це існує насправді, це така собі машина часу і я знаю таких дуже багато, як от магазин дивних старовинних іграшок на Подолі, чи давній австрійський млин в Сокільці на Бугу, чи…. Втім це не так уже і важливо, головне тут те, що Кафка це той тип письменника який справді має право так називатися. Його твори це більше ніж текст на папері, більше ніж текст на папері за яким приховано якийсь зміст і навіть більше ніж текст на папері за яким немає ніякого змісту і ти сам можеш наповнити його змістом. Я думаю що для творчості рівня Кафки ще просто не придумали слів, і певно вже ніколи і не придумають. Але то на краще, бо слова опошлюють суть, а назви вбивають істинний зміст речей. Про новели ж Кафки неможливо розказати, їх треба просто читати.

Олександр Вільчинський – «Криївка»

Почав читання: 24.06.2012р. Закінчив читання:26.06.2012р.

Інколи треба читати просту літературу, легку і ненапряжну як грайлива літня дівчина в квітчастому сарафанчику. Вона не напрягає тебе і не змушує занадто багато думати – вона просто дарує емоції, такі, що часто і сам не можеш зрозуміти їх, а просто читаєш і стає приємно.

До таких книжок і належить «Криївка» Олександра Вільчинського, така собі маленька історія про маленьке село і маленьких хлопців у ньому які думають про серйозні речі. О ні, повість Вільчинського це не рівень Кафки чи Кортасара, це не академічний твір від якого кінчають у штанці студенти старших курсів філологічних факультетів, це те та фалометрія якою займаються плюгаві інтелектуали в київських кафешках з обтертими брудом стінами. Ця повість- твір рівня «Тореадорів з Васюківки» Нестайка, це гарна і легка історія глибинний сенс якої відкривається не одразу. В принципі нічого надзвичайного в історії про хлопців волинського села немає, вони таємно від директора школи ходять в церкву (так робило більшість волинських школярів у 70-х), допомагають батькам в городі, грають в футбол і починають задивлятися на дівчат. Але якимось дивом вони створюють таємну організацію і копають криївку у лісі. Ну що ж тут дивного, звичайна дитяча казочка про хлопчачі витівки, але ж ні, якщо придивитися краще… Втім, це вже кожен читач повинен зробити особисто.