Франц Кафка – «Твори»

Почав читання: 16.05.2012р. Закінчив читання:22.06.2012р.

Франц Кафка це більше ніж просто людина яка колись жила, писала і померла. Кафка єдиний Письменник якого я знаю, той для кого писати не було захопленням чи примхою, не було бажанням похизуватися перед друзями чи дівчатами. Для нього писати значило жити, відбитком думок на папері він вкорочував собі віку з здобував переродження в тих хто потім його читав.

Я завжди любив читати, усе прочитане складалося у моїй голові в картинки і події. Таким чином, мені не потрібно було чекати екранізацій улюблених книг. Я сам створював їх в своїй голові і сам виступав для них режисером. Майстерність автора я завше міряв кількістю деталей які поставали в моїй уяві в момент коли я читав книгу, якщо твір був достойний то картинки в моїй уяві вибудовувалися до найменших деталей, таких як ґудзики на одязі персонажів, запахи які вони відчували чи їхні думки що роїлися в головах. Якщо ж твір був посередній, усе обмежувалося загальними зарисовками, схожими на невдалі замальовки учня художньої школи. Феноменом Кафки для мене завжди було те, що, читаючи його твори, я бачив не тільки картинки про його персонажів, а і самого Франца. Я уявляв як він сидить за старим австрійським столом, одягнений в старомодний, як на мої часи костюм, уявляв його волосся з проділом, яке здавалося в ті часи непорушно трималося зачіскою і тільки в моєму столітті воно почало розпатлуватися під вітром ніби натякаючи на те що буремні події які відділяють мене від тої колишньої Австро-Угорщини і від того Кафки за його австрійським столом, що всі ці події стали настільки швидкими і заплутаними, що волоссю вже нема сил міцно триматися в зачісці і воно  розхлябисто розвівається по вітру, віддається тому вітрові на поталу і не має сил опиратися, бо не маємо сил опиратися часу і ми. Я відчуваю цю старовину, відчуваю умови в яких писав Франц Кафка, я ніби переселяюся, ні не в його твори, це було би так просто і так властиво іншим прозаїкам, я ніби переселяюся в ті часи, якимось незбагненним чином стікаю в лєту, конденсуюся у вологу і скрапую в минуле, а там вже лежу десь поруч зі свічкою поруч з якою сидить Кафка і пише. І я здається вже зовсім не я, бо я перевтілився, перевтілився у якийсь предмет на його столі у годинник в його кишені у ліхтар на вулиці по якій він ходив на роботу. Я чую як мати гукає «Франце, іди вечеряти!», як скрипить перо яким він щось дописує в зошиті і як крапає на стіл чорнило. Все це мені не здається, я впевнений що це існує насправді, це така собі машина часу і я знаю таких дуже багато, як от магазин дивних старовинних іграшок на Подолі, чи давній австрійський млин в Сокільці на Бугу, чи…. Втім це не так уже і важливо, головне тут те, що Кафка це той тип письменника який справді має право так називатися. Його твори це більше ніж текст на папері, більше ніж текст на папері за яким приховано якийсь зміст і навіть більше ніж текст на папері за яким немає ніякого змісту і ти сам можеш наповнити його змістом. Я думаю що для творчості рівня Кафки ще просто не придумали слів, і певно вже ніколи і не придумають. Але то на краще, бо слова опошлюють суть, а назви вбивають істинний зміст речей. Про новели ж Кафки неможливо розказати, їх треба просто читати.