пʼятницю, 16 лютого 2018 р.

Анджей Сапковський - "Башня шутов"

Почав читання: 16.01.2018 Закінчив читання: 11.02.2018 
Кожен з нас колись мріяв жити в Середньовіччі, уявляв себе хоробрим лицарем, володарем замку чи сміливим воїном. У мріях ми всі перемагали натовпи ворогів, робили героїчні вчинки і стрімголов скакали на красивому коні по зеленим полям. І мало кого хвилювало, що справжня середньовічна реальність сильно відрізнялася від того, що ми собі нафантазували. Тобі треба було мовчати про свої власні думки якщо вони розходилися з догматами "святої матінки нашої вашої церкви" і не дай боже проявити недостатньо фанатичності в засудженні іновірців. Тоді не встигнеш оглянутися, а вже під тобою тріщать згораючи сухі дрова, а єресь, жахлива, богопротивна єресь вже виходить з тебе чорним димом і передсмертним криком.
Ось ця реалістичність в змалюванні історичного бекграунду мені і сподобалася в книзі Анджея Сапковського "Башня шутов". Я б не сказав, що це якась дуже крута книга, яку варто беззастережно прочитати усім. Це зовсім не історія рівня "Відьмака", та і навряд чи взагалі автор зможе повторити той свій успіх. Проте "Башня шутов" цілком пристойний фантастичний роман, який буде цікавий усім хто цікавиться стародавньою історією Сілезії і Чехії.
В деякі моменти мені взагалі здавалося, що я читаю не фантастику, а просто історичну книгу, адже ніяких особливо фантастичних речей в сюжеті не відбувалося. Звичайне собі Середньовіччя з п'янками, погонями, рубанням одне одного гострими предметами, жорстоким вирізанням іновірців і іншими атрибутами темних часів. Усі ознаки фантастичності на початку книги більше нагадують натяки на неосвіченість і забобонність людей тих часів. Але десь в середині тексту автор ніби згадує про те, що він все таки фантаст і береться описувати польоти головних героїв на лавці з попереднім намазування собі під пахвами літаючим кремом. Як на мене, оце додавання фантастичних елементів дещо зашкодило книзі. І без них було б досить непогано, адже у Сапковського вийшов пригодницький роман на історичному фоні. Хоча у мене є деякі претензії до сюжету, в якому всі події трапляються саме тоді коли треба героям і це їх дивним чином рятує від проблем, проте "Башня шутов" непоганий представник розважальної літератури. Таку книгу добре було б прочитати в пізньому підлітковому віці, коли вже не так страшно від відрубаних голів, але все ще цікаві непристойні жартики в книгах. Мені ж цей роман трапився трохи запізно, проте я зовсім не жалкую, що вирішив його взяти до рук.

вівторок, 6 лютого 2018 р.

Сергій Топольницький - "Львів одне велике ліжко"

Почав читання: 23.01.2018 Закінчив читання: 01.02.2018

Писати еротичну прозу треба вміти, це не така проста справа як запихнути в когось член і робити вигляд, що ти супер-коханець. І література і секс це мистецтво, тож і для одного і для іншого діють однакові правила. Проте думати, що поставивши в своєму чек-лісті трахнутих дівчаток, якусь n-ну позначку, ти можеш взятися писати книгу про свої сексуальні подвиги, може тільки дуже самовпевнена людина. У письменників рідко коли зустрічається така самовпевненість, вона більше притаманна моїм колегам ІТ-шникам, які знають про все на світі, бо вони ж "іліта". Але в Сергія Топольницького оця найгірша чоловіча риса вважати себе найкрутішим буяє буйним цвітом. От власне оце зневажливе ставлення автора до дівчаток, про яких він пише, мене найбільше і вразило. Ні, я звісно не відношуся до тієї категорії моралізаторів, які закликають підняти на списи будь-кого, хто дозволив собі неповагу до жінки чи не вжив фемінітив. Я також адекватно ставлюся до винесення в публічний простір інтимних речей, якщо це відбувається за взаємною згодою і має якийсь сенс: науковий, літературний, освітній. Але робити це просто для того, щоб похизуватися - то як на мене, занадто.
Літературної цінності короткі новели Сергія Топольницького не мають, а в якості демонстрації своєї крутості, як доказ, що він "завалив" так багато жінок, його книга лежить десь між публічним списком трахнутих дівчат в твітері і трусиками прибитими цвяхами над ліжком. До речі і те і інше колись робили деякі знайомі мені чоловіки і обома цими досягненнями я думав не варто гордитися.
Отож ця книга, це лише ще один приклад фалометрії, ніби автор вивалює на зовні член і вимахує ним перед обличчям ошелешеного читача. Звісно якимось читачам це може сподобатися. Пискітливі дівчатка заражені синдромом "потреби-перебувати-у-стосунках" готові стрибнути в ліжко і за менше, а тут цілий письменник! Вони будуть хвалити автора, бавити його своїми виразними епітетами та метафорами у різний спосіб, аби він тільки звернув на них увагу і може колись і про неї написав отакий есей. Я ж вбачаю у цьому тексті лише спосіб атракції недосвідчених осіб жіночої статі з подальшим їхнім траханням задля того аби поставити ще одну галочку в своєму списку сумнівних досягнень.
Передрікаю потік коментарів в мою сторону на кшталт "ти просто заздриш його успіхам", "теж так хочеш а не можеш" чи навіть класичного "сначаладабєйся" яке мало б означати що спочатку я маю перетрахати все що ворушиться, аби робити висновок, про потребу вибірковості і в статевих і в літературних контактах. Але я не буду тут вступати в полеміку з такими персонажами. Фалометрія, це не та дисципліна в якій я хочу виступати, залишу тут поле бою за паном Сергієм, хай він стоїть серед нього вимахуючи геніталіями. Я лише хочу сказати, що текст подібного штибу я колись знайшов серед своїх записів. Я перечитав його із здивуванням (встиг про нього забути) і задоволенням (згадав під впливом якої панянки я той текст написав) проте писати таке і публікувати то різні речі.
Можу дещо порадити усім хто вагається читати цю книгу чи ні. Повірте, єдине, що є у ні хорошого це назва, а її ви можете прочитати і без того, аби витратити свої гроші на невігласа який вирішив, що він письменник.

четвер, 1 лютого 2018 р.

Георгій Санніков – «Большая охота. Разгром вооруженного подполья в Западной Украине»

Почав читання: 18.01.2018 Закінчив читання: 26.01.2018

Читаючи книгу спогадів чекіста Георгія Саннікова, я постійно ловив себе на думці, що все написане - це лише спосіб довести собі й оточенню власну важливість. Типу "дивіться, я офіцер страшного НКВД, дивіться, які операції я проводив". А насправді більшість з описаного в цих горе мемуарах, то лише дрібне стукацтво і намагання вислужитися.
Автору, певно, не було важко доводити собі що він все робив правильно, коли працював у церковному відділі НКВД, як же ж працював з агентами, рятував "соціалістічєскую родіну" він свідків Єгови! Чи коли ідеологічно намагався зламати Василя Кука, останнього Головнокомандувача УПА. А що ж вийшло насправді? Гнилі мемуарчики, в яких чекіст намагається, наче павич, розпустити хвоста і показати себе у всій красі, не розуміючи, що він насправді - паршивий облізлий півень. Думаю, написана ця книга була в угоду власному марнославству. Після того як Жора Санніков прочитав мемуари якогось іншого кгб-шного гівнюка, судоплатова чи якого іншого урода, вирішив і собі поділитися спогадами про "бойову молодість".
Але спогади цього сволоти-кгбешника варто прочитати не через їхню літературну цінність. Тут як раз цінність цієї книги на рівні загортання в нього оселедців. Хоча це і не дивно, в КГБ не вчать писати книги, а лише влаштовувати провокації, вбивати, гвалтувати, брехати. Спогади Саннікова цінні іншим: вони - живий пам'ятник тим, проти кого ці "саннікови" боролися. Навіть у своїх мемуарах Жора не може приховати емоцій: він не розуміє чому не здаються підпільники ОУНівці, хоча бачать що збройна боротьба програна і він не може не визнати їхню силу.
"А переоценивая эту Вандею, эту крестьянскую войну в Западной Украине, по сути гражданскую войну, можно сегодня с уверенностью сказать, что не с дураками мы воевали."
Етнічний росіянин, офіцер кгб, комуніст, присланий з Росії в Україну, розказує нам про громадянську війну. Ну-ну, десь ми це вже чули.
"Что заставляло практически никогда не сдаваться оуновцев? Что заставляло их гибнуть с песнями «Ще не вмерла Украiна», «Ой ти, Галю»? Какие пружины приходили в действие, когда последней мыслью смертельно раненного, уже умирающего оуновца было решение подорвать себя гранатой, да при этом прижать ее рукой к лицу и выдернуть чеку в оставшиеся секунды еще живущей мысли — так изуродовать лицо, чтобы никто не смог опознать и использовать его в своей работе против подполья?" 
Їм справді ніколи не зрозуміти нас, вони не розуміли нас ні тоді, не розуміють і зараз. І це наша найбільша перевага.
Георгій Санніков всю свою молодість воював проти України, він відстоював свої комуністичні ідеали, плакав, коли помирав сталін, я впевнений плакав кори розвалювався ссср. Що ж, це його право слідувати своїй ідеї. В його книзі інколи проскакують моменти прозріння і він ніби починає розуміти справжню ситуацію, без затьмарення своєю комуністичною ідеологією, але потім у нього знову "падає планка" і він починає розказувати про захист батьківщини від оунівців і про те, що Бандера здійснював геноцид української нації (sic!!!)
Але Кука і Саннікова розсудила Історія, ця пані інколи може бути дуже несправедливою, але рано чи пізно вона сама виправляє свої помилки. Офіцери КГБ думали, що перемогли підпілля ОУН, але в 1991-му вони зрозуміли свою помилку. Показовим є наступна цитата з книги, яка дуже багато пояснює:
"Сегодня во Львове по определенным дням в центре города перед оперным театром на Академической собираются бывшие бойцы УПА и громко распевают свои партизанские песни, прославляющие соборную и незалежную Украину, боевой дух УПА. Это в основном пожилые люди, наверное, кто-то из них в прошлом сам воевал в УПА, был в ОУН, сидел в советских лагерях. Это не страшит, пусть поют, это уже история. Страшит новое поколение, те, кто составляют ряды УНА УНСО. Это в основном молодежь. И вот это опасно…" 
Вони боялися ОУН, боялися УНСО, боялися ПС, а тепер бояться Українську армію. І нікуди від цього страху вони не дінуться, всі вчинки сучасних кгб-шників продиктовані страхом. І саме цей їхній страх дає мені впевненість в нашій перемозі.