Читаючи книгу спогадів чекіста Георгія Саннікова, я постійно ловив себе на думці, що все написане - це лише спосіб довести собі й оточенню власну важливість. Типу "дивіться, я офіцер страшного НКВД, дивіться, які операції я проводив". А насправді більшість з описаного в цих горе мемуарах, то лише дрібне стукацтво і намагання вислужитися.
Автору, певно, не було важко доводити собі що він все робив правильно, коли працював у церковному відділі НКВД, як же ж працював з агентами, рятував "соціалістічєскую родіну" він свідків Єгови! Чи коли ідеологічно намагався зламати Василя Кука, останнього Головнокомандувача УПА. А що ж вийшло насправді? Гнилі мемуарчики, в яких чекіст намагається, наче павич, розпустити хвоста і показати себе у всій красі, не розуміючи, що він насправді - паршивий облізлий півень. Думаю, написана ця книга була в угоду власному марнославству. Після того як Жора Санніков прочитав мемуари якогось іншого кгб-шного гівнюка, судоплатова чи якого іншого урода, вирішив і собі поділитися спогадами про "бойову молодість".
Але спогади цього сволоти-кгбешника варто прочитати не через їхню літературну цінність. Тут як раз цінність цієї книги на рівні загортання в нього оселедців. Хоча це і не дивно, в КГБ не вчать писати книги, а лише влаштовувати провокації, вбивати, гвалтувати, брехати. Спогади Саннікова цінні іншим: вони - живий пам'ятник тим, проти кого ці "саннікови" боролися. Навіть у своїх мемуарах Жора не може приховати емоцій: він не розуміє чому не здаються підпільники ОУНівці, хоча бачать що збройна боротьба програна і він не може не визнати їхню силу.
"А переоценивая эту Вандею, эту крестьянскую войну в Западной Украине, по сути гражданскую войну, можно сегодня с уверенностью сказать, что не с дураками мы воевали."Етнічний росіянин, офіцер кгб, комуніст, присланий з Росії в Україну, розказує нам про громадянську війну. Ну-ну, десь ми це вже чули.
"Что заставляло практически никогда не сдаваться оуновцев? Что заставляло их гибнуть с песнями «Ще не вмерла Украiна», «Ой ти, Галю»? Какие пружины приходили в действие, когда последней мыслью смертельно раненного, уже умирающего оуновца было решение подорвать себя гранатой, да при этом прижать ее рукой к лицу и выдернуть чеку в оставшиеся секунды еще живущей мысли — так изуродовать лицо, чтобы никто не смог опознать и использовать его в своей работе против подполья?"Їм справді ніколи не зрозуміти нас, вони не розуміли нас ні тоді, не розуміють і зараз. І це наша найбільша перевага.
Георгій Санніков всю свою молодість воював проти України, він відстоював свої комуністичні ідеали, плакав, коли помирав сталін, я впевнений плакав кори розвалювався ссср. Що ж, це його право слідувати своїй ідеї. В його книзі інколи проскакують моменти прозріння і він ніби починає розуміти справжню ситуацію, без затьмарення своєю комуністичною ідеологією, але потім у нього знову "падає планка" і він починає розказувати про захист батьківщини від оунівців і про те, що Бандера здійснював геноцид української нації (sic!!!)
Але Кука і Саннікова розсудила Історія, ця пані інколи може бути дуже несправедливою, але рано чи пізно вона сама виправляє свої помилки. Офіцери КГБ думали, що перемогли підпілля ОУН, але в 1991-му вони зрозуміли свою помилку. Показовим є наступна цитата з книги, яка дуже багато пояснює:
"Сегодня во Львове по определенным дням в центре города перед оперным театром на Академической собираются бывшие бойцы УПА и громко распевают свои партизанские песни, прославляющие соборную и незалежную Украину, боевой дух УПА. Это в основном пожилые люди, наверное, кто-то из них в прошлом сам воевал в УПА, был в ОУН, сидел в советских лагерях. Это не страшит, пусть поют, это уже история. Страшит новое поколение, те, кто составляют ряды УНА УНСО. Это в основном молодежь. И вот это опасно…"Вони боялися ОУН, боялися УНСО, боялися ПС, а тепер бояться Українську армію. І нікуди від цього страху вони не дінуться, всі вчинки сучасних кгб-шників продиктовані страхом. І саме цей їхній страх дає мені впевненість в нашій перемозі.
Немає коментарів:
Дописати коментар