Почав читання: 05.09.2022 - Закінчив читання: 30.09.2022
В будь-які часи, для розумної людини, було важливо не втрапити в інтелектуальне кріпацтво від більш розумних дослідників і науковців. Адже є велика спокуса прийняти чужі висновки за факти і далі будувати на них свої міркування. Проте, як відомо, якщо хочеш дізнатися чи вірне якесь твердження - його потрібно поставити під сумнів. Тож спробуймо критично поставитися до нової книги пана Ярослава Грицака "Подолати минуле: глобальна історія України" й не будемо одразу приймати її як божественне одкровення більш розумної аніж ми з вами людини.
Насамперед треба зазначити, що сама по собі ідея книга дуже важлива і потрібна. Більшість існуючих на цей момент викладів Історії України існують у контексті відірваному від глобального світу, від загальної історії. Грушевський, Крипʼякевич, Аркас чи той таки Лисяк-Рудницький писали свої роботи в іншу історичну епоху та з іншою метою. Зараз нам потрібний новий виклад історії, спроба інтерпретувати її в глобальному, загальносвітовому сенсі, щоб пояснити усім наше місце в історії людства. Одночасно з цим нова історія України має пояснити нам важливу річ - прийняття необхідності модернізації і оновлення. З обома цими задачами і покликана справитися книга Ярослава Грицака. Пан Ярослав, як на мене, поклав своє наукове життя на вівтар модернізації, пояснюючи українцям навіщо їм бути сучасними і чому не можна тонути в мороці традиційності (в гіршому розумінні цього вислову) та власних історичних упереджень. Довести це він намагається аналізом різних історичних епох. Проте, як каже сам автор в передмові до книги, він не є експертом з давньої історії України, хоча свою розповідь намагається почати саме з цих часів. В результаті виходять такі собі розповіді про русичів які мають модернізуватися. Причому розказані ці історії наче похапцем, автор просто бере певний факт, який підтверджує його теорію і наводить його в книзі, при цьому ігноруючи інші факти що лежать поруч. Окремо бісить в книзі відсутність посилань на джерела, особливо в ситуації коли висновки робляться на основі дещо контроверсійний даних.
Ще один мінус книги пана Грицака, який впадає в око, це його явні симпатії певним ідеям, історичним постатям чи подіям. Для прикладу наведу цитату:
"Бідність руської інтелектуальної традиції вражає. Між Х та ХVII століттями не знайдемо жодного наукового твору в церковнослов'янськiй традиції, навіть богословського трактату. Як і не знайдемо руських відповідників Омара Хаяма, Абеляра, Сервантеса, Макіавеллі чи Шекспіра та їхніх творів"
Нема жодного посилання на якийсь аналіз літературних творів, за основу береться дуже широкий часовий інтервал, невідомо чому саме на Хаяма чи Макіавеллі треба орієнтуватися. Власне навіть якщо дійсно взяти за аксіому, що кожен народ повинен мати величну літературу такого рівня, то претензія пана Ярослава виглядає дуже схожою на претензії росіян які спочатку століттями знищували, асимілювали, розстрілювали, крали нашу культуру, а потім запитують: "а де ваші відомі письменники рівня Достоєвського". Я б ще зрозумів такі питання від малоосвіченого малороса який раптом в 2022-му році відкрив для себе великий пласт української літератури, музики, кіно, театру і намагається порівняти цю велич із величчю знайомої йому культури. Але чути це від такого шанованого дослідника як Ярослав Грицак як мінімум дивно. То чому ж він дозволяє собі такі репліки? Я думаю, що саме через упередження. Як людина з заходу України і греко-католик, він має упередження до історичної традиції Наддніпрянщини. Грицак дивиться на історію через дихотомію православʼя - унія, шляхта - козаки, Австро-Угорська імперія - Російська імперія, Західна Україна - Велика Україна, модернізація - відсталість. І якщо в деяких порівняннях це дійсно має зміст, то в інших це виглядає наче натягування сови на глобус. Бажання знайти підтвердження своїм теоріям модернізації, так сильно засліплює пана Грицака, що він не бачить очевидних речей. Ось до прикладу, як він описує міжвоєнну історію західної частини України:
"Ліберальна демократія - єдина норма, яку вони знали і яку намагалися втілити в Західно-Українській Народній Республіці"Тут хочеться зі здивуванням підняти брови і запитати "ШО!?" Буквально жителі заходу України до 1918 року мали МОНАРХІЧНУ владу! Так, з парламентом, так з виборами (куди як ми знаємо не дуже охоче допускали українців, але все ж), але це була монархія, ніякою ліберальною демократією там і не пахло. ЗУНР в певний момент очолював Євген Петрушевич, буквально ДИКТАТОР! Ще раз повторюсь, його посада буквально називалася "диктатор ЗУНР"! Про яку ліберальну демократію тут можна говорити? Проте пану Ярославу це байдуже. Все, що не підпадає під його модель світобачення він просто відкидає. Тому читаючи його книгу складається враження, що існують якісь хороші, ліберальні, модерні, прогресивні українці і відсталі, православні, погані традиціоналісти. Звісно він не каже про це прямо, але цей наратив постійно читається між рядків.
В результаті сукупності цих моментів, про які я кажу вище і вийшла книга "Подолати минуле: глобальна історія України", книга на потрібну, важливу тематику, але написана однобоко і уривчасто. Вона завелика для статті і замала для наукового дослідження, це нагромадження особистих думок, які подані у вигляді беззаперечних фактів. Це хороша книга, яка погано написана, а для історика рівня Ярослава Грицака це мало б бути недопустимо.
