четвер, 14 вересня 2017 р.

Хуліо Кортасар – Поза часом

Почав читання: 13.09.2017 Закінчив читання: 13.09.2017


Знаєте, бувають такі милі маленькі історії, які кожен береже десь глибоко в серці. Щось таке дуже інтимне, про що просто так не розкажеш. Але інколи, аби пояснити причини своїх вчинків, треба поділитися з оточуючими цими таємними історіями, які вплинули на твоє життя і привели тебе до того місця, де ти зараз є.
"Поза часом" Кортасара, саме така історія. Вона не схожа на його великі романи, вона не схожа на його маленькі есеї. Ця історія стоїть окремо, бо розповідає, як мені здалося, дуже особисту історію, яка тим не менше повпливала на модель стосунків які сам Хуліо, а потім і його герої в книгах, вибудовували з жінками.
Такі тексти не можна оцінювати і в жодному разі не можна засуджувати. Навіть більше того, мені видається, що вони пишуться не заради того, щоб бути прочитаними, а заради того, щоб бути написаними. Висловитися тут важливіше ніж здобути схвальний відгук.
Але попри все це маленьке оповідання дуже сподобалося мені своєю щирістю. Закоханість маленького хлопчика в старшу за нього дівчину, яка ось-ось має вийти заміж - це витоки тих любовних історій, які потім можна буде прочитати у всіх інших творах Кортасара. Образ зникаючої жінки, фантому який лиш на секунду дає торкнутися себе, а потім зникає в недосяжності потім буде повторюватися в тій чи іншій мірі у всіх його творах. Це оповідання лише один ключик, до розуміння Кортасара. Скільки таких ключиків ще необхідно буде знайти?

середа, 13 вересня 2017 р.

Сашко Ушкалов – «Жесть»



Почав читання: 10.09.2017  Закінчив читання: 12.09.2017

Раніше в моєму житті було купа всіляких трешових історій. Якось ми з компанією неформалів з мого універу пішли гуляти в Солом'янський парк, пити дешеве вино і взагалі розважатися так, як тільки можна розважатися, коли тобі 19 і ти їбанутий на всю голову. Якось неочікувано в дальньому кінці парку ми побачили дірку в паркані і вирішили перевірити, що там знаходиться. За парканом виявилася лікарня, а саме задній двір лікарняного моргу. Стіну цього самого моргу, змурованої з білої обшарпаної селікатної цегли, підпирала новесенька труна, оббита зовні якимось велюром, а зсередини ще якимось іншим, невідомим ні науці, ні п'яним неформалам, матеріалом. Як тільки я побачив цю труну, я зрозумів, що так просто повз неї мої друзі не пройдуть. Серед нашої тусовки був гот з пафосним поганялом "Блек" який завжди ходив в довгому чорному плащі і капелюсі з полями, чим мені дуже нагадував Ван Хельсинга з однойменного фільму. Попри всю свою "готичність" Блек був ще тим бовдуром і часто робив веселі і ідіотські вчинки чим страшенно засмучував свою дівчину, Ксюшу, маленького зросту світловолосу дівчинку з божественно красивою дупою і начитаною головою. Проте за секунду до того, як Блек побачивши цю труну, швидким кроком  хотів рушити до неї, його випередив маленький і вертлявий панк з не менш промовистим прізвиськом "Рєпка". Це шизофренічне чудо, вдягнене в косуху, чорні джинси на яких бовтався велетенський іржавий ланцюг, який би посоромився носити навіть мій пес Шарік, але точно не соромився носити Рєпка. Так от у всіх цих обладунках, з диким реготом Рєпка ломанувся до труни і заліз в неї, вмощуючись зручніше. Командним голосом він скомандував "Хлопці, закривайте". Не довго думаючи, ми з Блеком взяли кришку труни і накрили нею Рєпку. На кришці були зручні маленькі замочки, які ми тут же на місці і замкнули так, що самостійно наш панк-покійник вибратися не міг. Рєпка в труні почав вдавати зомбі намагаючись вибратися, так що труна підстрибувала і здавалося зараз впаде. Ми сміялися, а бідолашна Ксюша, яка була самою адекватною з нас усіх і цим мені страшенно подобалася, тільки сумно промовила "довбойоби…" Ми випустили "мерця" який тут же ж на місці почав ділитися з нами історією про те як побував "на тому світі". І вже коли ми йшли геть з цього дворика біля моргу я обернувся і побачив, що в вікні весь цей час стояла перелякана медсестра і дивилася на нас.
Для чого я вам це все розказую? Ця історія цілком могла б потрапити в збірку "Жесть" Сашка Ушкалова і дуже навіть би вписалася.

Вернор Віндж – «Полум’я над безоднею»



Почав читання: 07.08.2017  Закінчив читання: 10.09.2017


Не впевнений, що в цьому світі хоч хтось зробив більше для розвитку науки, аніж письменники-фантасти. Звісно можна заперечити і сказати, що найголовніші тут науковці, винахідники, ті хто цілий день не розгинає свою спину вдягнену в білий халат в тісній лабораторії, чи розв'язує складні теоретичні задачі в твідовому піджаку, весь обмазаний крейдою. Але вони всього лиш втілюють в життя ідеї, які вигадують фантасти. Хтось з моїх друзів недавно дивувався, як так виходить, що письменники, що пишуть фантастичні книги можуть так точно і чітко передбачити майбутнє. Я дуже здивувався, бо я не бачу в цьому ніякого передбачення. Вони не передбачають, вони творять це майбутнє. Винайти і дослідити можна тільки те, що можна собі уявити, тому головними в процесі наукового поступу повинні бути ті, хто вміють вигадувати, хто уміє ї нічого зробити ідею.
Вернор Віндж один з таких людей. Людина яка розбирається в інженерії, програмуванні, математиці і при цьому має стільки уяви, що може без проблем написати цікавезну фантастичну книгу. В деякі моменти, коли я читав "Полум'я над безоднею" я ловив себе на думці, що цей світ, який описує автор занадто складний для розуміння, що книзі не вистачає простоти, але вже в наступну секунду я сам себе зупиняв - "Всесвіт в принципі не простий, то чому в майбутньому він повинен бути простішим?" Я і знову заглиблювався в читання, намагаючись вловити суть деяких натяків автора. А їх у тексті і справді багато, побачити їм можна тільки володіючи певним багажем знань.
Чого вартує тільки один опис галактики яку наводить Вернор Віндж. У Всесвіті існує так звана "Повільна зона" де можливо рухатися тільки з швидкістю трохи вищою за швидкість світла, є Середній Край де живе основна кількість цивілізацій, є Верхній Край, де розміщуються найбільш високотехнологічні цивілізації і є Перехід, де втрачається суб'єктність і цивілізації стають просто "силами". Людство в часи які описує автор вже вийшло з повільної зони і оселилося в середньому краї і жодна цивілізація не рветься повертатися в повільну зону, бо це означає тисячоліття пересування між планетами замість годин. Здавалося б нічого такого, чергова вигадка чергового фантаста. Але подумайте, як це ідеально лягає на "парадокс Фермі", ми не можемо зараз знайти інші розумні цивілізації, бо живемо в повільній зоні, куди інші не хочуть потикатися. І таких прикладів уваги до найменших деталей дуже багато. Вернор Вірдж не дозволяє собі ані крихти недосказаності чи непродуманості, всі події і явища в галактиці мають дуже логічне пояснення, все працює на основі законів, які можливо ще не відкрили наші вчені, але ці принципи точно існують.
Власне це і підкупає у книзі пана Вінджа, і робить її обов'язковою для прочитання усім першокурсникам усіх інженерних спеціальностей ;)

пʼятниця, 11 серпня 2017 р.

Джордж Фрідман - "Наступні 100 років. Прогноз подій 21ст. "

Почав читання: 24.07.2017 Закінчив читання: 11.08.2017
 
Прогнозування будь-чого страшенно невдячна справа. Навіть коли ти виявляєшся правим, все рівно знайдеться хтось, хто кине в тебе камінь, звинувативши в тому, що твої прогнози справдилися. Але намагання заглянути в завтра і відрізняє нас від тварин, жити в незнанні майбутнього для нас нестерпно. Джорж Фрідман, пишучи свою книгу напевно розумів наскільки небезпечною справою він займається, думаю перед очима в нього мав би стояти приклад Френсіса Фукуями, з його прогнозом «кінця історі» і ті жартики, якими зараз підколюють нещасного Фукуяму. Але тут головне не забувати основний меседж. В книгах накшталт "Наступні 100 років. Прогноз подій 21ст." головне не точність прогнозів, а окреслення загального дискурсу, в якому буде розвиватися світ. І тут і Фукуяма в своїй роботі і Фрідман мають певну рацію.
Проте найбільше мене в книзі Джорджа Фрідмана вразило не це. Все ж мій світогляд дуже україноцентричиний і мене цікавили прогнози американського аналітика саме щодо України. І коли я читаю щось на зразок:
«Украина, которая тянется к остальной Европе, не может ни конкурировать с Европой, ни участвовать в ее жизни. Естественные экономические отношения связывают Украину с Россией. Украина зависит от поставок энергоресурсов из России и в конечном счете склонна к тому, чтобы смириться с военным господством России»
Тоді починаєш розуміти один дуже важливий факт – скільки ж ми все таки встигли зробити за ці три роки війни! Ми розірвали економічні зв’язки з росією, ми більше не залежимо від їхніх енергоресурсів. Саме ці два стовпа постійно тримали нас в орбіті росії, але залишилася ще одна опора, яку потрібно зручнувати – корупційний менталітет.
Фрідман в своїх прозногах не бере нас в розрахунок. Навіть більше він говорить про нас, не як про державу, а як про територію. Здавалося б мене, як українця це мало б ображати, але ні, я навпаки радію читаючи наступні рядки:
«Новое поглощение Беларуси и Украины российской сферой влияния станет фактом в следующие 5 лет. Когда это произойдет, Россия вернется к границам с Европой, примерно соответствующим тем, которые существовали в период между двумя мировыми войнами»
Книга Фрідмана вийшла в 2009-му році і він очікував що до 2014-го України вже не існуватиме на карті світу, як самостійної держави. Ось причина моєї радості, пан Джордж не дооцінив нас, так само як недооцінив нас постійно п’яний «російський Ваня» Але от ми тут, їбашимося на східному кордоні. А значить стратегічно ми вже перемогли, залишилося тільки дочекатися підпису під капітуляціює росії. Автор стверджує, що:
«К 2010 г. Российская армия определенно окажется самой боеспособной армией в регионе. К 2015–2020 гг. российская военная мощь станет вызовом для любой державы, пытающейся проецировать силу в рассматриваемый регион. Даже для США.»
А я стверджую, що в 2017-му році росія буде сцятися почати повномасштабну війну навіть з Україною. Але є і ще більш приємні прогнози для нас:
«Внутренние проблемы, особенно на юге, будут отвлекать внимание России от Запада. В конце концов страна развалится и без войны (как уже разваливалась в 1917 г., и это произошло снова — в 1991 г.), а вскоре после 2020 г. рухнет военная мощь России […] Развал России в 20-х годах XXI в. вызовет хаос во всей Евразии. По мере ослабления хватки Москвы начнет раскалываться Российская Федерация. Регионы станут отделяться.»
І тут я прямо чекаю, не дочекаюся, коли ж нарешті справдяться прогнози Джорджа Фрідмана і росія нарешті розвалиться. Цікавим також видається і інший факт, прогнозуючи зникнення України автор одночасно каже, що дуже сильно підійметься Польща, яка стане головною в блоці східноєвропейських країн. Але не зважаючи на помилку Фрідмана, щодо України, думаю тенденцію він вловив дуже точно і на терені Східної Європи мусить виникнути сильний військово-політичний блок. Питання тільки в тому хто його очолить. Прогноз Фрідмана щодо Польщі засновувався на міці її економіки і факті того, що Річ Посполита в певний історичний період вже була центральною державою східноєвропейського блоку. Але економіка України потенційно потужніша за економіку Польщі, а Київська Русь також мала великий вплив в деякі періоди історії. Тому я хочу дещо уточнити прогноз Джорджа Фрідмана:
«Після програної війни, яку росія вела з Україною в 2014-2018рр. російська федерація остаточно розвалилася на дрібні регіональні утворення. Україна, відновивши і реформувавши свій військовий потенціал стала центральною країною Східної Європи, з потужною економікою і стабільною політичною системою. Україна влила в себе давні етнічні землі Кубані, Білгородщини і Воронежу, а за ними утворила буферну зону дружніх до себе держав: Тамбовської Народної Республіки, Рязансько-Калузької Народно-Демократичної Республіки, Казанського каганату, Астраханського емірату де владу зайняли про-українські політичні діячі. Економіка країн колишньої росії підірвана репараціями Україні за Крим і Донбас вже не могла конкурувати з українською. За кілька років Україна утворила військово-політичний блок з Литвою і Білоруссю, Польща спочатку пробувала конкурувати з новим союзом, але після економічної кризи 2039 року була змушена заради виживання вступити в Балто-Чорномоський Союз, визнавши панівну роль України в цьому об’єднанні»

понеділок, 24 липня 2017 р.

Макс Кідрук – «Бот»


Почав читання: 05.07.2017 Закінчив читання: 22.07.2017

Можливо єдине, що не вистачає сучасній українській літературі це хороша уява і фантазія авторів. Бо більшість з прочитаного, це своєрідна рефлексія автора на отриманий, часто травмуючий досвід. Дуже часто українські автори не можуть вийти за рамки своїх власних переживань і просто по колу описують те, що бачать навколо себе. Можливо саме цим пояснюється факт дуже малої кількості якісної фантастики серед української літератури. Для фантастики треба мати гарну уяву, треба вміти вигадувати те, що ти ніколи не бачив, при цьому лишаючи вигаданий світ прив'язаним до законів логіки.
Саме тому коли я нарешті дійшов до прочитання "Бота" Макса Кідрука, я зрозумів, що саме такої літератури нам усім і не вистачало. Ні, ця книга не фантастична в класичному розумінні цього слова. Там немає космічних подорожей чи вогнедихаючих драконів. Але якщо у вас слово "фантастика" асоціюється саме з цим, то тоді у мене для вас погані новини - ви застрягли в минулому. Роман Кідрука вигадка - але ця вигадка знаходиться на межі з дійсністю, усі події описані в романі цілком могли б відбутися насправді, описані там технології реально існують і все, що зробив автор - це лише зв'язав їх усі разом. Що мені сподобалося в романі "Бот", так це те, що технічна складова була дуже детально пропрацьована. Відчувалося, що автор хоча б на загальному рівні розібрався в основних питаннях молекулярної біології, проектування нанороботів, програмуванні і ще купі всього. Таке серйозне ставлення автора до своєї книги підкупає. Стає зрозуміло, що це не просто написаний задньою лівою ногою текст, аби по-швидкому зрубати трохи грошенят. Здається автор серйозно підійшов до питання, хотів сказати цим текстом щось, що було важливим для нього. І коли усвідомлюєш цей факт, починаєш трошки серйозніше дивитися на книгу, сприймаючи її уже не як просто вигадку написану для розваги. Оце "наростання рівня серйозності" я відчув протягом всього читання і кульмінації було досягнуто в епілозі, коли автор просто відкритим текстом пояснив про що НАСПРАВДІ ця книга. А вона не про ботів, не про чергову спробу всесильних військових створити супер-зброю. Вона про відповідальність, про те, що вчений, дослідник повинен дотримуватися певних принципів в своїй роботі. Час "вільного пошуку" в науці, коли кожен досліджує все що хоче не зважаючи ні на що, повинен закінчитися, морально-етичні питання повинні враховуватися при виборі способу досліджень.
В цьому плані роман Макса Кідрука це важлива і потрібна книга. Це можливо, такий собі нащадок великого Герберта Веллса з його "Островом доктора Моро" просто описане в сучасній, ближчій для нас інтерпретації. Думаю саме таких книг, мало би писатися більше в Україні, саме таких книг ми усі потребуємо.

четвер, 6 липня 2017 р.

Петер Енґлунд - "Захват і біль битви: Перша світова в 211 епізодах"

Почав читання: 31.05.2017 р. - Закінчив читання: 05.07.2017р. 

Не було, напевно, більш важливого і цікавого періоду в світовій історії, аніж часи Першої Світової Війни. Коли мільйони молодих чоловіків, пафосно і майже добровільно йдуть під кулеметні черги, щоб в муках померти заради нового ладу, нового світу і майбутнього, то це не може не залишити свій відбиток на тих хто залишився жити.
Мене найбільше приваблювало в цьому періоді саме його романтична складова. Добровільна пожертва, покора подіям які не можеш відвернути і все ж намагання щось таки змінити. І все це під красиві марші, з начищеними до блиску ґудзиками і головами, повними ідеалістичних уявлень. Проте я, особисто для себе, трохи розширюю цей діапазон "великої війни" і об'єдную під цим поняттям період 1905-1922рр. Я безрозривно сприймаю події Революції 1905-го року, Першої Світової, Перших визвольних змагань 1917-1921 років. Для мене все це "Революція" в першу чергу в сенсі революція думок, зміна способу мислення, зміна самоідентифікації людей того часу. Тому я так люблю читати будь-які книги про вищезгадані події, маю справжній фетиш до артефактів тієї епохи і намагаюся не пропускати нічого вартісного з літературно-кінематографічного жанру. Тому не прочитати книгу Петера Енґлунда я просто не міг. Що мене найбільше вразило і найбільше сподобалося - так це спосіб побудови книги - вона складена з розповідей різних людей учасників тих подій - солдатів, медсестер і лікарів, цивільних осіб. Автор не займає якусь позицію, не підтримує якусь сторону конфлікту, не виправдовує нічого і не приховує фактів, він просто через щоденники і записи реальних людей розповідає історію. Не викладає фактаж, ні. Не моралізаторствує. Він просто розповідає. Можна прочитати історію французького піхотинця, австрійського єгеря, британського кавалериста чи російського гусара, можна дізнатися про британську піддану, яка працювала в госпіталі в росії і піддану російського царя, польку, яка виїхала в Америку подалі від війни. Але найбільше мене розчулила історія маленької німецької дівчинки Ельфіди Кур. Я вже читав її щоденники колись давно, але все рівно мені дуже цікаво було дивитися на прикладі цієї дівчинки як міняється ставлення до війни і ставлення до себе, позиціонування себе в світі. Я думаю Петер Енґлунд зробив просто неймовірну річ, він зміг перенести війну в площину емоцій і переживань учасників, але при цьому не займаючи якусь сторону конфлікту. Я часто читаю військову прозу і як читач не раз відчував співпереживання з автором. Вчора це був німець, а сьогодні англієць, але так чи інакше я ставив себе на їхнє місце і приміряв хай таким історично віддаленим способом, їхню форму і їхні думки на себе. А це не може не лишати відбитку. Автору ж вдалося абстрагуватися від цього, можливо він досягнув цього фрагментарністю історій, адже прочитавши короткий шматочок про бій на Соммі, ти одразу ж переносишся в далеку Османську імперію і вже маршируєш в колоні під червоним прапором з зіркою і і півмісяцем, поруч дороги валяються гори вбитих вірменів, а вдалині горять їх будинки. А ще за секунду, ти вже драєш до блиску палубу на німецькому дредноуті і косо поглядаєш на своїх вгодованих офіцерів і блискучих черевиках. І кожна з цих історій звернена в сторону людини, в центрі розповіді завжди стоїть те, що відчуває герой, а те що він робить є вторинним. Думає саме це додає книзі відчуття духу тієї епохи, відчуваєш що дивишся на світ їхніми очима, ніби і не розділяє вас сто років і тисячу змін свідомості.

вівторок, 6 червня 2017 р.

Леонід Кононович - "Чигиринський сотник"

Почав читання: 17.05.2017 - Закінчив читання: 30.05.2017 

Книжковий магнетизм, це таке фізичне явище, яке ще не дуже описане вченими, але саме це явище притягує людей до книгарень і змушує їх виходити звідти з пакетом з кількома книгами. Але залишимо цю тему майбутнім дослідникам, я лиш хочу сказати, що мене не просто так потягнуло в той день в книгарню і не просто так я взяв в руки книгу "Чигиринський сотник". Можна було б подумати, що це просто збіг обставин, я опинився у вдалому місці у вдалий час, але ще була вдала порада прочитати цю книгу, обкладинка, яка вдало привернула мою увагу. Чи не забагато збігів? Тому краще вважатиму це знаком, що я мав прочитати роман Кононовича.
Книга "Чигиринський сотник" для непосвячених може бути просто казочкою, читаєш її собі і радієш, тут тобі і пригоди і відьми з чарівницями і знахарками і всілякі магічні штуки на фоні козацької старовини. Я б сміливо давав би читати цю книгу своєму сину в доволі юному віці. Це звісно якби у мене був син.
Але якщо читачеві цієї книги пощастило мати в голові трохи знань про стародавні язичницькі вірування і про те, як ці вірування інтерпретувалися в середовищі запорозьких козаків, то відкривається новий, абсолютно незвіданий пласт цікавого в цій книзі. Це вже не просто красива казка, ця історія обростає дуже цікавими алюзіями на тему впровадження християнства в Україні. Я не знаю чи симпатизує сам автор язичництву чи християнству, чи може взагалі атеїстично вірить в Літаючого Макаронного Монстра, але кілька разів, протягом читання книги я ловив себе на думці, що Кононович поставив собі за тему дуже тісно переплести вірування своїх персонажів так, щоб їх неможливо було чітко ідентифікувати в площині підтримки чи не підтримки християнства.
Герої Кононовича на сторінках роману, постійно наголошують, що вони є "лицарями Дажбожими" при цьому обрядовість їхніх дій, молитви, звернення до бога, дуже християнізована. Не знаю, чи зробив це автор свідомо, щоб таким чином "примирити" давнє українське вірування з нав'язаним пізніше християнством. Проте найцікавіше те, що Леонід Кононович, можливо, єдиний автор, якому вдалося це зробити. Таке поєднання не виглядає недолугим, не порушує цілісність всієї розповіді, не порушує органічності історії.
Але є і ще один рівень пізнання цього роману - умовно можу назвати його "філософським рівнем". Це апелювання, до глибинного українського (чи то краще сказати козацького) наративу - історії про божественну сутність повстання Хмельницького. Це один із опорних стовпів української традиції, на якій тримається уся наша національна ідея. Як на мене, глибинна, підсвідома причина, чому "Чигиринський сотник" буде подобатися читачами саме в тому, що українському читачеві Леонід Кононович стимулює саме ту частину мозку, яка відповідає за національну самосвідомість. Цікаво було б почути відгук про цей роман якогось читача, який перебуває поза українською культурною традицією і бажано геть не знайомого з нашою ідентичністю, думаю для нього ця книга просто залишилася б фантастичною казкою, про магію і чарівників.
Для українців ж натомість це важлива книга, яка буде цікава і дітям і дорослим і язичникам і християнам і любителям фантастики і любителям історії. Читайте.

середа, 17 травня 2017 р.

Юрій Руденко – «Психи двух морей»



Почав читання: 22.04.2017 - Закінчив читання: 16.05.2017


Коли читав цю книгу, то мав до неї дуже багато претензій. Не скрізь мені подобався стиль автора, не відточений десятками написаних книг він трохи "різав слух" і дисонував зі змістом. У мене були зауваження до незрозумілих переходів з мови на мову, коли більшість глав написані російською, а потім раптом трапляються вставки українською. Найбільше мене харила любовна лінія, яка видалася мені частково недолугою, непроробленою і трохи зайвою в такій книзі, а еротичні описи я чесно зізнаюся - пролистував, бо вважаю, що таке треба або дуже майстерно, або не писати взагалі.
Але все змінилося, коли я дочитав до останнього рядка цієї книги: "Памяти Максима "Трассера" Сухенко посвящается…" Після цього я втратив будь-яке право повчати автора книги. Бо це не художня книга, не текст написаний для розваги, який можна поставити під сумнів чи сказати що "без оцього шматка було б краще" Його можна прочитати і запам'ятати, бажано назавжди.
Зазвичай я кажу, що писати книги про війну до момента закінчення цієї війни неправильно. Але думаю тут все-таки інша ситуація. Ця книга - спогад, хай навіть в ній і є трохи вигадки для кращого закручування сюжету. Якщо б вона не була написана саме тоді коли була написана, ці події б стерлися з пам'яті, затьмарилися іншими і вже б не резонували так сильно з тим, що відбувається всередині наших сердець. Тому я дуже радий, що ця книга трапилася мені, що я її прочитав. Навіть попри неідеальність тексту