пʼятниця, 22 червня 2018 р.

Віктор Вальд – «Останній бій Урус-шайтана»

Почав читання: 09.06.2018 Закінчив читання: 20.06.2018 

Ми так мало знаємо про країни, які нас оточують. Про тих з ким ми дружили і воювали сотні років, кого ненавиділи, з ким браталися і разом ходили в походи. Якщо подивитися на усю українську історію, то це буде розповідь про українські землі, а не про українців на землях чужих. Ми ніколи не були військово-експансивними і дуже цим пишаємося, водночас навіть думки наші ніби соромляться виходити на межі України. Наприкла ми мало знаємо про нашого споконвічного ворога Османську Імперію, не розуміємо ні мотиви їхніх вчинків, ні причини наших воєн. З шкільного курсу історії найрозумніші винесни лише образ ворога-турка, кривавого вбивці і гвалтівника, який забирав бідних українських дівчат у ясир, а найдурніші не винесли взагалі нічого. І якось зовсім забуваються походи козаків в Крим, після яких в Криму лишалася ледве третина населення і випалені землі. Але ж нам жертвою бути набагато простіше.
"Останній бій Урус-шайтана" це спроба розказати історію турецько-козацьких стосунків з точки зору ворога. Звісно не варто сприймати цю історію як історичний факт, це в першу чергу художній твір. Але безсумнівний плюс цього роману це те, що в ньому дуже багато цікавих фактів, про життя за часів Османської імперії. Я читав і дивувався як багато ми не знаємо про давню Туреччину.
- Так, турку, - коротко відповів козак.
Османи, почувши слово "турок", обурено схопилися на ноги. Вони вважали образою, що їх називали "турками". Особливо це стосувалося благородних османів. Бо в османському розумінні "турок" - це невіглас, вартий бути посміховиськом. Щось на кшталт тупого, забитого простолюду, що працює від зорі до зорі й не здатний марною працею прогодувати навіть самого себе. 
Виходить, що колись турки не хотіли, щоб їх називали турками!? Спочатку мене це шокувало, я вирішив дізнатися трохи більше про цей факт. І справді, виявилося, що в 17-му століття, в період про який йдеться в книзі, слово "турок" ввивалося для означення селюка неблагородного походження. Вже набагато пізніше в 20-му столітті цим терміном почали називати всіх жителів Туреччини. Як тут не згадати давній український вислів, коли хтось був не дуже розумним і кмітливим, йому казали "Ти що турок?" Виявляється цей вираз має дуже глибоке коріння.
Або ось ще один цікавий факт з книги Віктора Вальда, виявляється турки як і запорозькі козаки носили довгий оселедець, як ознаку військової доблесті, це ріднило непримиримих ворогів. Також багато в книзі специфічно турецького життя, описів побуту кримських татар, пояснення деяких османських традицій і звичаїв. Все це дає відчуття глибокого занурення в епоху. Саме тому книга читається легко і захопливо, не хочеться від неї відриватися доки не дочитаєш до останньої сторінки. Хоча не обійшлося і без невеликих мінусів. В якийсь момент автор там закрутив "шпигунську лінію" в романі, що я заплутався в цих хитросплетіннях. Автор ніби "непомітно" кілька разів в різних розділах повторює один і той самий рефрен про "Доля Європи вирішувалася в степах України", мені звісно приємно було б вважати, що так воно і було насправді, але все ж історичні факти кажуть про інше. Саме в цьому моменті мені не вистачало історичної справедливості. Тим паче, що у нас і без того є чим пишатися.
Попри все, думаю ця книга буде цікава усім любителям козацьких часів, історії і пригод. Варто читати!

четвер, 7 червня 2018 р.

Ренсом Рігс - "Будинок дивних дітей"

Почав читання: 26.05.2018 Закінчив читання: 01.06.2018
Інколи я сам собі дивуюся з тих книг, які я читаю. Вони настільки різнопланові, що я навіть не можу уявити як їх можна структурувати у себе в голові. Але тим не менше для мене цілком прийнятний факт читання Ренсома Ріггса: досить легкої і я б навіть сказав "пригодницької" літератури, після того як лише закінчив читати складну книгу Еріха Фромма. Роман "Дім дивних дітей" став таким собі відпочинком від серйозних книг, який дозволив мозку розслабитися і просто захопитися цікавою історією.
Роман Ренсома Ріггса звісно не просто фантастична оповідка. У своєму підґрунті текст має посилання на реальне життя, він про те, що ті, кого суспільство називає "дивними дітьми" часто потерпають від жорстокостей "нормального" світу. Головний рефрен роману чудово вписується в сучасні ліберальні й глобалізаційні реалії. Автор ніби каже, що попри наявність несхожостей між дітьми, вони всі заслуговують на безпеку й особисте щастя. Саме тому дивні діти з будинку міс Сапсан мають такі чітко виражені візуальні відмінності: летюча дівчинка, невидимий хлопець, дівчинка з ротом на потилиці, ще одна, яка вміє творити вогняні кулі й багато, багато інших. Всі ці образи мають на меті показати і гіперболізувати ті відмінності, які ми бачимо щодня, як то люди з іншим кольором шкіри, розрізом очей чи кольором волосся. А по тому, якщо ви почнете симпатизувати дивним дітям з книги, то почнете толерантніше ставитися і до відмінних від вас людей в реальному житті.
Думаю я запізно прочитав цю книгу: вона б набагато кориснішою і цікавішою була для мене десь в віці 15-19 років, тоді я б більше корисного і цікавого знайшов в тексті, та і взагалі він був би ближчим до моїх власних проблем, краще б резонував з моїм світовідчуттям. Але і зараз я ні на хвилину не шкоду про витрачений на роман "Дім дивних дітей" час. Це хороша книга з цікавим і захопливим сюжетом, хай навіть трохи наївним.
А от що мені не сподобалося - це дещо за вуха притягнена історія про нацистів. З одного боку все логічно і автор використав чудову алюзію: "дивні діти" ховаються на острові в Великобританії від переслідування "потвор". Тут вам чітка аналогія між монстрами з книги і монстрами-нацистами. Але ця історична паралель далі ніяк не розвивається в тексті, тому як на мене, вона тут дещо вибивається з загальної стилістики книги. Від неї або варто було б відмовитися взагалі, або якось все ж довести до логічного завершення. Хоча маю надію, що в наступних книгах серії Ренсом Ріггс якось повертається до цієї теми. Що ж доведеться прочитати наступну книгу, щоб зрозуміти усі відповіді і дізнатися продовження історії

вівторок, 5 червня 2018 р.

Еріх Фромм – «Мистецтво любові»

Почав читання: 16.05.2018 Закінчив читання: 23.05.2018
Вважається, що то якось соромно дорослій людині говорити про любов. Пропонується залишити цю сферу тендітним п'ятнадцятирічним дівчаткам, які мають слухати безкінечні пісні про щиру любов, лити гіркі сльози, сидячи на підвіконні з горнятком кави і думати "а ньом". Нам же ж, серйозним, досвідченим мізантропам потрібно сахатися від цього слова, як чорт від ладану, не те що не відчувати це почуття, а і навіть не говорити про нього. Обмежитися ми маємо справами, більш притаманними нашому статусу "розумних" створінь: а саме зароблянням грошей і самолюбуванням. Все це призводить до того, про що каже той таки Еріх Фромм в іншій своїй книзі:
"Людський мозок живе в двадцятому сторіччі; серце більшості людей - все ще в кам'яному віці"
Ми всі емоційно недорозвинуті: ми не вміємо відчувати, співпереживати, ми не вміємо любити. Дехто повністю ігнорує явище любові, дехто підміняє справжню любов "мазохістською залежністю" і мучає себе цим все життя. А тим часом, про любов потрібно говорити, її потрібно досліджувати, про неї потрібно писати наукові і філософські розвідки. Бо це невід'ємна частина нас, нашого життя і нашої свідомості. Хочемо ми того чи ні, а ми все рівно це відчуваємо. Навіть найбільш відлюдькуваті з нас, когось та й люблять, хоча б якусь домашню тваринку, якщо вже на іншу людину не стачить розмірів серця.
Думаю саме оця нестача досліджень любові і змусила Еріха Фромма написати книгу "Мистецтво любові". В ній Фромм досить легко і просто розказує про види цього загадкового почуття, яке ми можемо відчувати (і відчуваємо як правило), але не можемо правильно артикулювати. Під час читання постійно виникає оце відчуття, ніби хтось розумними словами описав те, до чого ти дійшов емпіричним чином. Так, ніби ти нарешті прослухав теоретичну лекцію по предмету, по якому уже здав десяток лабораторних робіт. На кожному п'ятому реченні хочеться кричати: "Та це ж мої власні думки!" Проте не варто думати, що я якось відрізняюся від середньостатистичного мешканця цієї планети в плані емоцій. Одне діло - розуміти любов, а зовсім інше - застосовувати її на практиці.
Я б порадив прочитати "Мистецтво любові" усім, хто хотів би розібратися в тому, що він відчуває до світу. Цей текст допомагає впорядкувати думки в голові, розкласти їх по поличкам і взагалі систематизувати своє світовідчуття. Ця книга - це щось типу безкоштовного психоаналітика, ти просто читаєш її розділ за розділом, а в процесі в твоїй голові з'являється кушетка на яку ти лягаєш, бородатий мужик в костюмі сидить біля тебе і слухає твої власні думки. Ця книжка не стільки про "читати", як про "говорити", вона викликає тебе на внутрішній діалог з власною підсвідомістю (у вигляді того бородатого психоаналітика). Звісно ні я, ні Еріх Фромм не можемо гарантувати вам зцілення від душевних ран. Це не ліки для розбитих сердець і не носовичок для любовних соплей. Скоріше навпаки, "Мистецтво любові" роз'ятрить ваші рани, струсоне ваше серце і змусить задуматися, що можливо проблема ваших стосунків з оточуючими в недостачі любові, яку ви віддаєте? Можливо для нас усіх любов не є мистецтвом, а лише рутиною? Може проблема не в світові, а в нас самих?

пʼятниця, 18 травня 2018 р.

Жиль Леруа - "Alabama song"

Почав читання: 10.05.2018 Закінчив читання: 17.05.2018 


Інколи я відчуваю себе Френсісом Скоттом Фіцджеральдом, але без його манер і його привабливості. Лише вміння говорити правильні слова і пити. Майже завжди ці відчуття приносять неймовірні страждання, бо усвідомлюю, що не всім людям в цьому світі доступне просте щастя. Навіть більше, не всі цього щастя прагнуть. От наприклад Фіцджеральд. Відомий письменник, літературна ікона своєї епохи, людина, яка своїми текстами уміла зачепити такі приховані почуття, що вони вибухали в тобі, розкидаючи навколо твої мізки. І навіть він не навчився бути в цьому світі щасливим.
Минулого року я читав книгу Бегбедера "Уна і Селінджер", сьогодні я читаю "Alabama Song" Жиль Леруа, але ці дві книги настільки схожі, що інколи в своїй голові я починаю плутати дві історії, історії життя Фіцджеральда і Селінджера. Мені здається, що це була одна і та ж людина, одна і та ж історія. Письменник і війна, на яку він пішов (не пішов), письменник і алкоголь, який він пив (дуже багато пив), письменник і жінка, яку він любив (любив?), але яка не вийшла за нього (вийшла). Проте чи принесло це йому щастя? (Ні, не принесло).
Навіть жінки обох письменників чимось схожі, Зельда Фіцджеральд і її більш пізня реінкарнації - Уна О'Ніл. Багаті, впевнені в собі, красиві жінки, які зовні такі пафосні і неприступні, а всередині такі крихкі, що ламаються від одного поштовху долі. А потім ламаються знову і знову, і вже здається, що крихкість ця тільки награна, що це теж частина образу, частина гри на публіку.
А ще любов. З вуст такого мізантропа, як я, це, звісно, може прозвучати трохи лицемірно, але я не зустрічав красивішої історії, аніж історія трагічної любові Селінджера і Уни, Фіцджеральда і Зельди. При цьому єднає ці історії те, що обидві вони трагічні і нещасливі, попри те, що Зельда вийшла за Фіцджеральда, а Уна відмовилася вийти за Селінджера.
"Кажется я опять насмехаюсь над тобой, но это сильнее меня. Если бы ты знал, как сильно я люблю тебя в перерывах между приступами сарказма" 
Історія, описана в книзі "Alabama song", вигадана, хоча всі персонажі існували в реальності. Любов - теж річ вигадана, хоча усі її учасники існують насправді. Але попри художність цього тексту я впевнений, що автор не дуже згрішив супроти істини, десь приблизно так усе і відбувалося насправді.
Що ж, думаю цю історію варто прочитати і зробити з неї висновки, а от які саме, це уже кожен вирішуватиме для себе сам.

Анатолій Дністровий – «Глобус Карла Маркса»


Почав читання: 04.05.2018  Закінчив читання: 15.05.2018
В цій книзі головне навіть не те, про що вона, а те, наскільки складно книга написана. Себто складною вона видається саме для таких неуків, як я. Я зараз без сарказму говорю, абсолютно серйозно. Читаючи "Глобус Карла Маркса", цю збірку політичних, економічних, соціальних заміток Анатолія Дністрового, я відчував себе дуже обмеженим. Дністровий з такою легкістю оперує економічними темами, що у мене просто голова йде обертом. Скажу чесно, з цієї книги я зрозумів ледве відсотків 10, все інше пройшло повз мого мозку.
Кілька перших заміток мали більше економічне спрямування і я взагалі нічого не розумів. Декілька останніх мали більший геополітичний ухил і тут я мав можливість усвідомити хоча б щось.
Але що мені видалося важливим - автор не намагався загравати з лівацтвом Маркса, просто чесно і відверто показував, що деякі його ідеї і досі актуальні в сучасному світі. Це навіть не була книга про ідеї Маркса. Скоріше, це рефлексії на тему деяких думок Карла Маркса. При чому більшість з цих рефлексій не мали того неприємного нафталінового душка, який з'являється коли починаєш розмовляти з любителем совка, навіть якщо він досить освічений і може підтримати адекватну розмову.
Сподіваюся колись настане той момент, коли я зможу повернутися до книги "Глобус Карла Маркса" прочитати її ще раз і з впевненістю сказати, що я її зрозумів. А поки треба наполегливо вчити нове, розвиватися і не забувати, що завжди є куди рости і що вивчати

четвер, 10 травня 2018 р.

Боб Ділан – «Хроніки. Том 1»

19.04.2018 - 10.05.2018 (не закінчив читати)

Ти можеш бути крутим виконавцем, писати такі проникливі і чаруючі пісні, що під час їх прослуховування кров буде стікати з ніжних сердець і капати донизу у ритмі твоєї музики. Як при цьому можна написати таку жахливу книгу як "Хроніки" я не розумію. Такого відверто гівняного тексту я не читав давно. Абсолютно нецікаві описи життя Боба в тому чи іншому місці, в тій чи іншій квартирі, можуть за занудністю сперечатися тільки з безкінечними іменами безкінечних знайомих, яких він навіщось вирішив згадати в тексті. Майже одразу я згубився в круговерті цих Ріків, Сьюзі і інших Джонів. Ось автор розказує про те, як познайомився з новим крутим чуваком, аж тут щойно введений в книгу Дік (як символічно) зникає наче його і не було. І більше він ніколи не з'являється. Питається, навіщо я щойно читав про нього пів сторінки? Це виглядає так, наче хтось почав описувати всі вечірки на яких йому доводилося бувати з неймовірною прискіпливістю. Для цієї людини такі описи можливо і мали б якусь цінність, хоча б як спроба пам'ятати те хороше, що колись було, а от читачу це навіщо? Який зиск від читання такого тексту? Отак читаєш все це, а в голові пульсує думка "Нахіба я трачу на цю муть свій час!?"
Чесно кажучи, я чекав від "Хронік" набагато більшого. Якогось особливого одкровення, яке не влізло в формат п'ятихвилинної пісні, або хоча б спроби творчо осмислити свій пройдений музичний шлях. Я б навіть погодився б прочитати таке собі рок-н-рольне "Повчання Мономаха" де б Боб Ділан розказував молодим людям про те, як він досягнув такої слави, про своїх жінок і про свій алкоголь. Але ж ні, автору захотілося прикінчити мене сплавом лютої нудоти з перерахуванням імен його знайомих. А щоб я точно не відновився від такого удару, він вирішив добити мене своїми враженнями від деяких історичних подій. Наприклад дилетантські уявлення про громадянську війну в США справили на мене таке ж враження, як рестлер який стрибає на супротивника, що і без того валяється на підлозі. І от я, слабкий читач, лежу на ринзі, не можу навіть підвестися, щоб продовжити читати цю безумовно жахливу книгу… Аж раптом Боб Ділан навалюється на мене всією важкістю і непідйомністю свого тексту і остаточно добиває. Все я більше не можу, нехай мій тренер викидає білий рушник на ринг, я здаюся, читати цей жах явно вище моїх сил.

P.S. Попри сказане мною про книгу Боба Ділана, його пісні неймовірні. Раджу всім його альбом "Blood on the Tracks" як казав Хенк Муді в одному серіалі - "Це найкращий альбом для розбитих сердець"

четвер, 3 травня 2018 р.

Гюнтер Грасс - "Моє сторіччя"

Почав читання: 12.04.2018 Закінчив читання: 03.05.2018
Що розкажуть про наші часи, про роки і десятиліття серед яких ми жили? Як згадуватимуть нас ті, що прийдуть після нас? Розкажуть про війни і негаразди? Про те як ми валилися з росіянами на сході? Про те як закидали камінням і коктейлями молотова плямисті ряди "беркута"? Безперечно, ця пам'ять буде жити. Це найважливіше, що сталося з нами в цьому столітті. Але чи можна цими розповідями описати все наше життя? Було ж і багато іншого, не величного, не історично важливого, але близького для самих людей, про це теж треба пам'ятати.
Десь з такими ж думками сідав Гюнтер Грасс писати книгу "Моє століття". Думаю, він хотів пояснити, що окрім двох світових воєн, у тому столітті, в його столітті, ще було багато чого іншого. Дрібних радостей і переживань, про які часто забуваємо на фоні історичних катаклізмів. Грассу вдалося показати історію 20-го століття з точки зору німця. Може колись хтось напише таку ж книгу про 21-ше століття з точки зору типового українця.
В книзі "Моє сторіччя" головне - це дух епохи, який можна відчути тільки досконально розбираючись в німецьких справах, німецькій історії. Інакше ти читаєш ці коротенькі історії і нічого не розумієш: в одній автор розказує про любов чоловіка до збирання грибів, в іншій цитує лист якоїсь старенької бабці, яка пише своїй внучці про улюблені серіали її молодості. Є, звісно, і більш зрозумілі я сторонньої людини історії, наприклад, про зустріч Ремарка і Юнгера. Як на мене, це найкраща частина книги, це наче уособлення всієї повоєнної історії. Ремарк і Юнгер, які сидять в кафе і розмовляють про минуле, ось що таке Німеччина після 1945-го. Здавалося б нічого такого особливого в цих текстах немає, просто маленькі зрізи реальності, просто описання одного враження, одного короткого моменту життя. Але інколи саме вони дають уявлення про те, як жили люди того часу.
Мене постійно турбувала одна думка коли я читав "Моє сторіччя" Гюнтера Грасса: як мало ми знаємо правди про інші країни. У нас у всіх дуже специфічне уявлення про минуле інших народів, ми його не розуміємо, не усвідомлюємо, а відповідно не можемо розуміти причини вчинків теперішніх людей. Стільки всього нам потрібно було б вивчити і зрозуміти, стільки знань вмістити в голові, аби сприйняти поведінку сусідніх народів. Мало відвідати сусідню країну, мало познайомитися з творчістю її письменників, з смаком її їжі, треба ще й читати книги, як ця. Думаю "Моє сторіччя" потрібно в обов'язковому порядку читати усім представникам дипломатичного корпусу, які від'їжджають працювати в Німеччину. Саме вона дозволить зрозуміти країну, де їм доведеться жити і працювати.

середа, 2 травня 2018 р.

Фредерік Бегбедер – «99 франків»

Почав читання: 30.03.2018 Закінчив читання: 17.04.2018
У чому сенс життя? Якщо хтось вам скаже, що знає про це - сміливо можете розбити йому обличчя і йти далі у своїх справах, бо насправді відповіді на це питання ніхто не знає. Найближче до відповіді підійшов Фредерік Бегбедер у своїй книзі "99 франків". Але і він не зробив останнього кроку до цієї істини. Навіть він капітулював на фінішній прямій, не зміг таки озвучити цю правду, якою б страшною вона не була.
Доморощені інтелектуали, які ніколи не бачили реального життя люблять розказувати, що "99 франків" - це книга про суспільство споживання, про безкінечне бажання сучасних людей витрачати гроші, про те що людство перетворилося на монстра споживання, забувши про все інше. Так, про це Бегбедер теж каже, але це не лейтмотив книги. Головний герой намагається розібратися з тим навіщо він взагалі живе в цьому світі. Виходить у нього звісно ж не дуже (А в кого з нас це вийшло краще? Отож бо й воно…) в процесі цього пошуку сенсу життя він випадково кидає свою вагітну дівчину, трахає повій, нюхає кокаїн, вбиває випадкову бабулю в Маямі й постійно впарює простим французам різні товари, вигадуючи рекламу. І я не знаю що з цього всього списку найбільш шкідливе для його карми.
"Все проходит и все продается. Человек - такой же товар, как и все остальное, и у каждого из нас есть свой срок годности"
"99 франків" - дещо затягнута книга, в якийсь момент мені стало відверто лінь її читати, бо від опису декадансу в голові головного героя у мене починалися приступи нудоти. Але це проблема багатьох книг, які автор має "забити" текстом до певного кількісного показника. Просто коли ти вже здається зрозумів до чого веде автор, стає трохи нудно. Але при цьому я не можу сказати що книга Бегбедера нецікава. Напроти, ідея її дуже навіть інтригуюча, лейтмотив - важливий для людини, що думає. А деякі мої претензії до затягнутості можна списати на мій власний снобізм.
Бегбедер, розказуючи про бездумне споживання, в яке поринає головний герой, не може достукатися до мене, бо я здавна зневажаю такий спосіб життя. Коли він пише шок-контент про вбивство старенької бабці, бездумне вживання "речовин" і трахання всіх направо і наліво - це теж не корелює з моїм світовідчуттям. Тому я весь час намагався сприйняти цю книгу якось глибше, через пошуки сенсу життя. Можливо я занадто намудрував, але як на мене пан Фредерік хотів сказати нам що його немає. Ти можеш бути супер крутим рекламістом, заробити купу грошей і бути нещасним, а можеш бути споживачем цієї реклами - викидати останні гроші заради купівлі нової моделі улюбленого бренду, проте все рівно це не принесе тобі щастя
"Знаете ли вы разницу между богатыми и бедными? Бедные продают наркотики, чтобы купить себе Найки. Тогда как богатые продают Найки, чтобы купить себе наркотики. "
Бегбедер впритул підійшов до того щоб розкрити сенс життя, але зупинився на півдорозі. Ну що ж я докажу замість нього. Сенсу життя немає. Вищої мети немає. Заради чого жити правильно - немає. Причина заради чого взагалі варто жити - немає. Просто будьте щасливі, або ідіть нахуй

четвер, 12 квітня 2018 р.

Катерина Калитко – «Земля загублених, або Маленькі страшні казки»

Почав читання: 30.03.2018 Закінчив читання: 12.04.2018

Автор береться за малу прозу коли не має сил, аби написати щось велике. Або в голові занадто мало думок для роману, або ти відчуваєш, що не стягнеш виписатися більше, аніж на есей чи коротеньку розповідь. А сказати щось хочеться, або навіть необхідно розказати, щоб виплеснути з себе емоції, щоб звільнити місце в голові і серці для чогось іншого. В такому випадку сідай і пиши малу прозу. Інша справа що з цими текстами потім робити. Автор видає малу прозу, коли треба щось видати, аби відстав видавець, або щоб було за що купити поїсти. Все сказане вище цілком підходить до книги "Земля Загублених, або Маленькі страшні казки" Катерини Калитко.
Але ви нічого не подумайте, це справді хороша книга, ба більше - це одна з найкращих збірок маленьких незв'язаних з собою історій, яку мені доводилося читати протягом останнього часу. Майстерно описані герої, яких фізично відчуваєш, чудовий setting дозволяє закрити очі і побачити, я не жартую, майже реально побачити антураж, в який автор помістила персонажів. Хороша книга - це завжди трохи шизофренія, коли ти ніби роздвоюєшся і частина тебе залишається тут, з книгою в руках, а частина зникає між рядками тексту і живе десь там, всередині книги.
Книга "Земля Загублених, або Маленькі страшні казки" це дійсно страшні казки. Можливо вона потрапила мені в руки в невдалий час, у мій особистий найтемніший період. Можливо відчуття приреченості, відчуття того, що нічого змінити не вийде як би ти не старався, це не з книги я взяв, а з своєї власної голови. Але мені справді було страшно під час читання. Ні, це не був якийсь ірраціональний страх, коли хочеш втекти якнайдалі і заховатися під ковдрою. Це було відчуття приреченості, яким пронизані всі історії в книзі Катерини Калитко. Все має статися саме так, попереду буде невідомість, чорна пелена яка закриває майбутнє і не дає там роздивитися щось хороше. Історії з книги понурим, приречений рядом проходять повз мої очі. Вони наче в'язні яких ведуть на розстріл, повільно пересуваючи ногами проходять повз. Читання таке і було, повільне, приречене, бо не кожного дня, не в кожен момент часу були у мене сили вмістити в собі страх перед невідворотністю.
Тож, якщо вам занадто радісно, якщо ви занадто щасливі, коли вас розпирає від добра і щастя, які потоками ллються з вас, краще візьміть книгу "Земля Загублених, або Маленькі страшні казки" Катерини Калитко і позбавте світ від свого непотрібного щастя


пʼятниця, 30 березня 2018 р.

Сергій Жадан - Інтернат

Почав читання: 24.02.2018 Закінчив читання: 30.03.2018

"Жадан виписався" я часто повторюю цю фразу де треба і не треба. Триває буває така собі світська бесіда: музика, алкоголь, мої друзі клеять якихось сумнівних дівок в барі. Дівчата чи то п'яні, чи то з Могилянки, сміються піддакують, вдихають звуки бару, ковтають слова із склянок. Аж тут приходжу я і раптово кажу:
- Жадан виписався.
- Більше нічого не може толкового написати, - кажу я, - взагалі нічого. Остання достойна річ була "Депеш мод". На цьому йому варто було закінчити.
Ніхто нічого не розуміє, але слова сказані. І ні, я не беру свої слова назад після прочитання його нової книги "Інтернат". Жадан таки виписався. Але тим не менше це ніяк не впливає на важливість роману "Інтернат". Я довго критикував стиль написання - ніби похапцем накидані літери, дещо істеричне письмо в якому шароварні галицизми типу "філіжанка" перемішуються з матюками. Я критикував сюжет - невиразна класично-жаданівська канва сюжету ідеально підходить для того ж "Депеш моду", але вона недолуга для інших текстів. Проте десь на останніх сторінках роману я зумів розгледіти причину цієї книги. Зрозуміти чому і для чого вона написана.
"Інтернат" - це книга -звинувачення, це книга літературно-гаазький трибунал. Це найсправедливіший суд над першопричинами (зверніть увагу не винуватцями, а першопричинами) війни на Сході. Суд над нами.
- Їй схоже нікого не шкода.
- А кого їй має бути шкода? - цікавиться малий. - Фізрука? Чи тебе?
- Ну, я тут ні при чому. - Паша намагається говорити простіше. - Просто не можна всіх звинувачувати. Всі різні.
- Да? - недовірливо говорить на це малий. - А мені здається, ви всі однакові. Знаєш як у нас прапор зривали?
- Ну? - не розуміє його Паша.
- Коротше, вони хотіли зірвати, а Ніна не давала. А всі стояли й дивились.
- І шо? - далі не розуміє його Паша.
- Ну коротше, тих, хто зривав, було всього двоє. І одна Ніна. А всі інші просто стояли і дивились. І нічого не робили. Чоловік сто - дивились, нічого не робили. Всі однакові. Нікого не шкода.
Всі однакові. Нікого не шкода. Ось лейтмотив роману "Інтернат". Нікого, блять не шкода, бо ми всі однакові. Сидимо в теплих будинках, ходимо на занудну роботу і засуджуємо всіх навколо себе. Не так нас усе і не те, недостатньо щасливо, легко, багато живеться, всі помиляються, тільки я один правий. У нас в Центрі прийнято вважати що події на Сході то така специфічна кара місцевим за лінь, за зарозумілість, за небажання говорити українською, за небажання думати і робити правильні висновки.

- А хулі, - каже мені мужик в електричці який їде в Шепетівку, - вони самі винуваті. Хулі вони хотіли подачок від влади? Хулі вони сиділи рівно на дупі і голосували за довбойобів?

А за 20 хв проходить контролер, я показую білет, а дядько тихенько тицяє перевіряючому двадцятку. І радіє певно, він же ж зекономив я за квиток заплатив повну суму, а він, розумник, в тричі менше. Всі однакові. Нікого не шкода. От про що пише Жадан. Чи винуватий робітник заводу в Луганську в тому, що він лежить прикопаний десь в посадці, притиснутий до землі гаубичним снарядом? Винуватий. Чи винуватий в цьому пан професор Львівського університету? Винуватий. Чи доклався до цього бізнесмен з Києва? Так, він теж винуватий. Чи винуватий маленьких хлопчик, який не хоче слухати маму і їсти кашу вранці, тихцем викидаючи її в смітник. Винуватий. Чи винувата довгонога красуня, яка зраджує своєму хлопцеві з іншим? Винувата. Всі однакові. Нікого не шкода. Вони творять ентропію довіри, вони посягають на головне - на справедливість, на чесність, на правду. А це найтяжче звинувачення з усіх можливих, смертний гріх за яким слідує найсуворіша кара.
Нікого не шкода.
Нікого.