четвер, 12 квітня 2018 р.

Катерина Калитко – «Земля загублених, або Маленькі страшні казки»

Почав читання: 30.03.2018 Закінчив читання: 12.04.2018

Автор береться за малу прозу коли не має сил, аби написати щось велике. Або в голові занадто мало думок для роману, або ти відчуваєш, що не стягнеш виписатися більше, аніж на есей чи коротеньку розповідь. А сказати щось хочеться, або навіть необхідно розказати, щоб виплеснути з себе емоції, щоб звільнити місце в голові і серці для чогось іншого. В такому випадку сідай і пиши малу прозу. Інша справа що з цими текстами потім робити. Автор видає малу прозу, коли треба щось видати, аби відстав видавець, або щоб було за що купити поїсти. Все сказане вище цілком підходить до книги "Земля Загублених, або Маленькі страшні казки" Катерини Калитко.
Але ви нічого не подумайте, це справді хороша книга, ба більше - це одна з найкращих збірок маленьких незв'язаних з собою історій, яку мені доводилося читати протягом останнього часу. Майстерно описані герої, яких фізично відчуваєш, чудовий setting дозволяє закрити очі і побачити, я не жартую, майже реально побачити антураж, в який автор помістила персонажів. Хороша книга - це завжди трохи шизофренія, коли ти ніби роздвоюєшся і частина тебе залишається тут, з книгою в руках, а частина зникає між рядками тексту і живе десь там, всередині книги.
Книга "Земля Загублених, або Маленькі страшні казки" це дійсно страшні казки. Можливо вона потрапила мені в руки в невдалий час, у мій особистий найтемніший період. Можливо відчуття приреченості, відчуття того, що нічого змінити не вийде як би ти не старався, це не з книги я взяв, а з своєї власної голови. Але мені справді було страшно під час читання. Ні, це не був якийсь ірраціональний страх, коли хочеш втекти якнайдалі і заховатися під ковдрою. Це було відчуття приреченості, яким пронизані всі історії в книзі Катерини Калитко. Все має статися саме так, попереду буде невідомість, чорна пелена яка закриває майбутнє і не дає там роздивитися щось хороше. Історії з книги понурим, приречений рядом проходять повз мої очі. Вони наче в'язні яких ведуть на розстріл, повільно пересуваючи ногами проходять повз. Читання таке і було, повільне, приречене, бо не кожного дня, не в кожен момент часу були у мене сили вмістити в собі страх перед невідворотністю.
Тож, якщо вам занадто радісно, якщо ви занадто щасливі, коли вас розпирає від добра і щастя, які потоками ллються з вас, краще візьміть книгу "Земля Загублених, або Маленькі страшні казки" Катерини Калитко і позбавте світ від свого непотрібного щастя


пʼятниця, 30 березня 2018 р.

Сергій Жадан - Інтернат

Почав читання: 24.02.2018 Закінчив читання: 30.03.2018

"Жадан виписався" я часто повторюю цю фразу де треба і не треба. Триває буває така собі світська бесіда: музика, алкоголь, мої друзі клеять якихось сумнівних дівок в барі. Дівчата чи то п'яні, чи то з Могилянки, сміються піддакують, вдихають звуки бару, ковтають слова із склянок. Аж тут приходжу я і раптово кажу:
- Жадан виписався.
- Більше нічого не може толкового написати, - кажу я, - взагалі нічого. Остання достойна річ була "Депеш мод". На цьому йому варто було закінчити.
Ніхто нічого не розуміє, але слова сказані. І ні, я не беру свої слова назад після прочитання його нової книги "Інтернат". Жадан таки виписався. Але тим не менше це ніяк не впливає на важливість роману "Інтернат". Я довго критикував стиль написання - ніби похапцем накидані літери, дещо істеричне письмо в якому шароварні галицизми типу "філіжанка" перемішуються з матюками. Я критикував сюжет - невиразна класично-жаданівська канва сюжету ідеально підходить для того ж "Депеш моду", але вона недолуга для інших текстів. Проте десь на останніх сторінках роману я зумів розгледіти причину цієї книги. Зрозуміти чому і для чого вона написана.
"Інтернат" - це книга -звинувачення, це книга літературно-гаазький трибунал. Це найсправедливіший суд над першопричинами (зверніть увагу не винуватцями, а першопричинами) війни на Сході. Суд над нами.
- Їй схоже нікого не шкода.
- А кого їй має бути шкода? - цікавиться малий. - Фізрука? Чи тебе?
- Ну, я тут ні при чому. - Паша намагається говорити простіше. - Просто не можна всіх звинувачувати. Всі різні.
- Да? - недовірливо говорить на це малий. - А мені здається, ви всі однакові. Знаєш як у нас прапор зривали?
- Ну? - не розуміє його Паша.
- Коротше, вони хотіли зірвати, а Ніна не давала. А всі стояли й дивились.
- І шо? - далі не розуміє його Паша.
- Ну коротше, тих, хто зривав, було всього двоє. І одна Ніна. А всі інші просто стояли і дивились. І нічого не робили. Чоловік сто - дивились, нічого не робили. Всі однакові. Нікого не шкода.
Всі однакові. Нікого не шкода. Ось лейтмотив роману "Інтернат". Нікого, блять не шкода, бо ми всі однакові. Сидимо в теплих будинках, ходимо на занудну роботу і засуджуємо всіх навколо себе. Не так нас усе і не те, недостатньо щасливо, легко, багато живеться, всі помиляються, тільки я один правий. У нас в Центрі прийнято вважати що події на Сході то така специфічна кара місцевим за лінь, за зарозумілість, за небажання говорити українською, за небажання думати і робити правильні висновки.

- А хулі, - каже мені мужик в електричці який їде в Шепетівку, - вони самі винуваті. Хулі вони хотіли подачок від влади? Хулі вони сиділи рівно на дупі і голосували за довбойобів?

А за 20 хв проходить контролер, я показую білет, а дядько тихенько тицяє перевіряючому двадцятку. І радіє певно, він же ж зекономив я за квиток заплатив повну суму, а він, розумник, в тричі менше. Всі однакові. Нікого не шкода. От про що пише Жадан. Чи винуватий робітник заводу в Луганську в тому, що він лежить прикопаний десь в посадці, притиснутий до землі гаубичним снарядом? Винуватий. Чи винуватий в цьому пан професор Львівського університету? Винуватий. Чи доклався до цього бізнесмен з Києва? Так, він теж винуватий. Чи винуватий маленьких хлопчик, який не хоче слухати маму і їсти кашу вранці, тихцем викидаючи її в смітник. Винуватий. Чи винувата довгонога красуня, яка зраджує своєму хлопцеві з іншим? Винувата. Всі однакові. Нікого не шкода. Вони творять ентропію довіри, вони посягають на головне - на справедливість, на чесність, на правду. А це найтяжче звинувачення з усіх можливих, смертний гріх за яким слідує найсуворіша кара.
Нікого не шкода.
Нікого.

Михайло Зигар – “Империя должна умереть”

Почав читання: 20.02.2018 Закінчив читання: 24.03.2018
Інколи мені здається, що великий злам, який змінив напрямок розвитку всього людства, стався на початку 20-го століття. Перша світова війна, а за нею і Революція в російській імперії карколомно поміняли життя в тому числі і українців. Від переосмислення цієї історичної події залежить чи зробимо ми висновки з нашого минулого.
Вперше в моїй голові "запахло революцією" коли ми з батьками переїхали на нову квартиру. На горищі нашого будинку (раніше там був якийсь державний агітаційний пункт) ми виявили купу запиленого мотлоху, серед якого було багато фільмів на плівках, що лежали у великих металевих коробках, довгі транспаранти на яких білою фарбою на червоній матерії були записані комуністичні гасла і брудні портрети Леніна. Оцей запах сирості і цвілі ще довго потім асоціювався у мене з тим як пахне 1917-й рік і як пахне Революція.
Вже набагато пізніше, в більш зрілому віці, я дізнався про те, що Ленін узурпував досягнення цієї ж таки Революції, що у нас була своя, Українська Революція, яка вилилася потім в криваву війну з послідовниками того, чий портрет колись я знайшов на горищі. Але цікавість до тих подій не покидає мене і досі. Саме тому я взявся читати книгу "Империя должна умереть". Попри те, що написана вона росіянином, що позиціонує себе адекватним, лібералом і взагалі котиком, особисто я не тішу себе ілюзіями щодо ставлення цього пана до українців. Як відомо, "російський демократ закінчується там де починається українське питання", тож від читання книги Михайла Зигаря я не чекав іншого погляду окрім як росієцентричного.
"Эта катастрофа имела не природное происхождение, она была произведена людьми. Думаю, что будет не слишком большим преувеличением назвать ее самой масштабной рукотворной катастрофой в истории."
Десь я вже чув схожі слова, чи не так? Звісно ж після них вірити в ліберальність і адекватність стає все простіше і простіше.
Саме такою, як я очікував, книга і виявилася, українському складнику революції тут майже не відводиться місця.
Проте досить цікаво викладені події що передували Революції, чимось мені ця книга нагадала "1913. Лето целого века" Флоріана Ілліеса. З тою лише різницею, що у Зигаря немає такого чіткого поділу на часові інтервали. Проте обидва автори, як на мене, хочуть своїми книгами досягти одного і того ж: відшукати дух того часу, вловити отой малопомітний слід, який приведе читача до розуміння подій, що сталися потім. І той, і інший, шукають причини в подіях, що передували змінам, описують приблизно один і той самий період, лише Ілліес пише про загальноєвропейський контекст, а Зигар, як і будь-який росіянин, не бачить далі російської імперії. Проте читаючи книгу "Империя должна умереть" я постійно переконувався в правильності деяких моїх власних висновків про Революцію.
Революції випадкові, починаються вони часто з зовсім дивних подій. Може виявитися, що ти все життя працював аби наблизити Революції, сидів в тюрмах, стріляв з чорних вальтерів у чиновників, втікав за кордон, повертався, складав і кидав бомби, аж раптом засинаєш ти ввечері, потім прокидаєшся, а якісь солдати вже почали бунтувати. Якісь дрібні випадкові події, які в кінці кінців призводили до воістину історичних подій. Троцький, який "випадково" і дуже вчасно з'являється в Петрограді, війська Корнілова, які за дивним збігом обставин деморалізуються на підході до столиці імперії, Ленін, який випадково отримує дозвіл на проїзд по території Німеччини в пломбованому вагоні щоб очолити більшовиків.
"Этот пломбированный вагон с первого дня будет обрастать легендами. На самом деле он не запломбирован до конца: в нем есть открытая дверь, но Платтен проводит на полу линию мелом: считается, что ее не может пересечь никто, кроме него, – ни русские, ни немцы. Эта меловая черта и служит границей между большевиками и Германией, как линия из гоголевской повести «Вий», которой герой пытался оградить себя от нечисти. В вагоне Ленин с первых минут пути строит свое государство, поездку можно считать маленькой репетицией его будущей государственной политики. Перенервничав на границе, пассажиры начинают курить в вагоне. Спустя час задыхающийся от дыма Ленин запрещает курить где бы то ни было, кроме туалета. В единственный туалет выстраивается очередь, и Ленин вводит карточки на пользование, которые выдает лично."
Всі ці події могли не статися, або статися хоч трохи інакше й історія могла б піти іншим шляхом. Мільйони людей вижили б, мільярди з ненароджених - народилися. Але сталося як сталося, нам треба прийняти це, зробити висновки і перетворити історичний досвід минулого на правильні рішення в майбутньому

вівторок, 27 березня 2018 р.

Аркадій і Борис Стругацькі – «Готель «У загиблого альпініста»

Почав читання: 14.03.2018 Закінчив читання: 23.03.2018

Доброго дня, мої маленькі любителі літератури, з вами наша постійна рубрика "Велімир читає класичні фантастичні твори". Цього разу у нас в передачі ще один твір класиків радянської фантастики, братів Аркадія і Бориса Стругацьких "Готель "У Загиблого Альпініста", до якого у мене нарешті дійшли руки. Скажу одразу, що я чекав дещо більшого від цього тексту. Хоча самі автори вважали його невдалим експериментом поєднання детективу і фантастики, я все ж думав там знайти якийсь прихований зміст, цікаві алюзії чи хоча б класичне "подвійне дно", щоб якось по-своєму переосмислити текст.
Ні, всього цього в книжці я не знайшов. Це класична історія в стилі "важливість першого контакту з прибульцями", покладена на детективну основу. При цьому у книги не можна не помітити специфічного шарму, що присутній у всіх творах братів Стругацьких. Їхні герої справді цікаві, це не шаблонні карикатури на людей, як в деяких інших авторів, це справжнісінькі персонажі. Коли ти читаєш про них, перед твоїми очима постають справжні люди, з емоціями й прагненнями. Буває закриваєш очі й бачиш їх перед собою. Це беззаперечна перевага текстів Стругацьких. Навіть в такому простому і дещо наївному сюжеті авторам вдалося так багатогранно описати героїв, що читання приносило мені суцільне задоволення.
Проте сюжет дещо зіпсував моє враження про книгу. Я не люблю детективні історії, мені не цікаві пошуки хто там кого вбив розтягнені на цілу книгу. Вже десь на першій третині тексту я зрозумів, що вбивці серед відвідувачів готелю немає, а на середині книги чітко усвідомив, що от-от в тексті з'явиться фантастичний фрагмент. І вгадайте шо сталося? Правильно, він з'явився. Це було настільки очікувано, що я навіть почав думати як би я складніше закрутив сюжет, щоб зробити книжку цікавішою. Проте читати все одно було приємно. Це читання стало гарним, ненапряжним способом провести час в подорожі між домом і роботою. Інколи треба читати й такі, легкі книжки.

середа, 14 березня 2018 р.

Еріх Марія Ремарк – «Іскра життя»

Почав читання: 15.02.2018 Закінчив читання: 14.03.2018
Я почав читати цю книгу нічого особливого від неї не чекаючи. Я здавна люблю Ремарка і є великим шанувальником його таланту, але тема книги про в'язнів німецького концтабору мало чим могла б мене здивувати. Я добре знаю історію Третього Рейху, у свій час прочитав багато про концентраційні табори і навряд чи щось могло б мене в цьому романі вразити. Але здивування підкралося звідки не чекали. Більшість читачів цієї книги найбільше вражали жахіття концтаборів, ті нелюдські знущання, катування, невмотивоване насилля, яке чинилося щодо в'язнів. Саме тому ця книга не є такою популярною, як інші твори Ремарка: нікому не хочеться читати настільки похмурий і депресивний текст. Але про це все мені було відомо і з інших джерел, я не мав необхідності читати художній текст, аби уявити життя в німецьких контаборах, все це я знав з історичних книг. Мене найбільше здивувало інше - дивовижна трансформація свідомості тих людей які були в'язнями і охоронцями. Спочатку, коли охоронці концтабору не відчували ніякої небезпеки особисто для себе, вони самовіддано й безапеляційно виконували свою "роботу", ставлячись до в'язнів як до нижчих істот, яких можна принижувати, бити і навіть за бажанням вбивати. Безкарність породжувала не просто жорстокість, а жостокість бездумну. Ніхто не хотів відповідати собі на питання навіщо він це робить, просто робили, бо могли робити і не потрібно було ніяких наказів. Коли охоронець вважає, що він ніколи не відповідатиме за таке ставлення, тоді моральні перепони просто зникають. Але не менш точно Ремарк описує і зміну у свідомості в'язнів, спочатку вони безвільно і приречено помирають, тихо, без галасу, так ніби навіть у своїй смерті намагаються бути максимально непомітними. Але після першого ж вдалого спротиву, який по суті виник абсолютно випадково, у них просинається бажання вижити і боротися. Спочатку непомітно, а потім все більш злагоджено вони протистоять як можуть адміністрації табору і силі яку ця адміністрація представляє - НСДАП.
Книга саме тому і називається "Іскра життя", бо вона про ту іскру, маленьку червону цятку, яка жевріє в кожному і яку неможливо загасити знущаннями чи побоями. Хоча для людей з тонкою душевною організацією цей роман може бути дуже важким для прочитання, але тим не менш він дуже важливий для розуміння базових людських цінностей. Насправді це не книга про жорстокість нацистів і не книга про спротив в'язнів. Це історія про людяність, про те, як вона зникає у деяких і не зникає в інших. Вустами героїв книги Ремарк каже нам важливі речі, про моральність і про відповідальність за свої дії. А також ставить знак рівності між комуністами і нацистами. Чи не найважливіший момент в книзі - це діалог двох в'язнів, безправних створінь, які можуть щомиті загинути по одній лише забаганці офіцера-есесівця, але тим не менше в'язень-комуніст вже мріє про те, як він буде керувати концтабором:
— Потом, — сказал Вернер, удивленный такой неосведомленностью, — потом, естественно, должна быть партия, которая возьмет власть. Сплоченная партия, а не кучка наскоро собранных людей.
— Значит, твоя партия. Коммунисты.
— А кто же еще?
— Любая другая, — возразил Пятьсот девятый. — Только чтобы снова не тоталитарная.
Вернер рассмеялся.
— Дурачок ты! Никакая другая, только тоталитарная. Ты что, не понимаешь? Все промежуточные партии раздавлены. Коммунизм сохранил свою мощь. Война закончится. Россия оккупирует значительную часть Германии. Это самая влиятельная сила в Европе. Время коалиций прошло. Эта была последней. Союзники помогли коммунизму и ослабили самих себя, вот дураки. Мир на земле будет зависеть от…
— Я знаю, — прервал его Пятьсот девятый. — Мне знакома эта песня. Скажи лучше, что случилось бы с теми, кто против вас, если бы вы победили и получили класть? Или с теми, кто не с вами?
Вернер на мгновение замолчал.
— Здесь много разных путей, — проговорил он затем.
— Кое-какие мне известны. Тебе тоже. Убийства, пытки, концентрационные лагеря — ты их, конечно, тоже имеешь в виду?
— В том числе. В зависимости от обстоятельств.
Тож мусимо пам'ятати по знак рівності між нацизмом і комунізмом, мусимо не допустити повторення тих жахливих часів. Ніколи знову!

пʼятниця, 2 березня 2018 р.

Вальтер Моерс – «Город мечтающих книг»

Почав читання: 18.01.2018 Закінчив читання: 20.02.2018

В процесі читання точно є якась магія, або якась особлива, поки недосліджена вченими силова взаємодія, що притягує читача до книги й не відпускає до останнього слова в останньому реченні. Книги - це як важкі наркотики: якщо спробував раз, то вже не зможеш зіскочити ніколи. Все читаєш, і читаєш і ніяк не можеш заспокоїтися. І видається тоді, що найкращим варіантом Всесвіту був би такий світ, де все так чи інакше стосується книг.
В книзі Вальтера Моерса "Город мечтающих книг" розказується саме про такий світ. Світ, в якому найпрестижніша професія - писати книги, в якому все так чи інакше крутиться навколо літератури. Я б хотів жити в такому світі. З ранку до ночі читати сидячи в кав'ярні біля каміна і сьорбаючи трав'яний чай, полювати за старими, раритетними книгами в запилених бібліотеках, вишукувати чудові тексти серед посередностей.
З велетенським задоволенням я б жив в такому Всесвіті, який вигадав пан Моерс, шкода, що це не можливо зробити в реальності. Лишається тільки прочитати його історію, хай навіть вона трохи по-дитячому наївна. Тим не менше від цієї книги віє якоюсь неймовірною добротою, яка присутня тільки в книгах для дітей. Головний герой зустрічається зі страшними монстрами, бачить як його ворогам відривають голови, але при цьому не стає страшно читачу. Не знаю як автору вдалося написати такий текст, але він викликає бажання перечитати всі книги, які тільки знайдеш. Коли я читав "Город мечтающих книг" я шкодував, що ця книга не потрапила мені в руки раніше, в підлітковому віці, коли я читав запоями й ковтав книги за один-два дні. Але потім, зрозумів, що то на краще. Я і так не міг відірватися від читання і весь свій вільний час проводив за книгами, а якщо прочитав би ще й цей текст Вальтера Моерса, то потонув би в глибинах літератури назавжди. Але зараз, коли по мірках читацького Всесвіту я вже досвідчений сивобородий читач, можу прочитати цю захопливу книгу без ризику ніколи не випірнути з книжкових глибин у реальний світ. Хоча, не можу брехати й мушу зізнатися, що інколи й зараз хочеться кинути усе, піти жити самітником десь в гори й, забарикадувавшись в якомусь теплому гірському будиночку з велетенською бібліотекою, читати, читати, читати. Я б завів собі маленьку, пухнасту овечку яка жила б зі мною в тому будинку. Тільки ми двоє: я й овечка. І я б читав їй різноманітні книги, а вона дивилася б на мене своїми смішними очима. Вранці, я б протирав морозну шибку і дивився на сніг, а потім, запаривши свіжого чаю, сідав би до читання. Так проходили б дні й тижні й зима б ніколи не закінчувалася б і книги б ніколи не закінчувалися. А вночі, я б лежав в теплому ліжку і читав би спеціальні нічні книги, які можна сприйняти тільки коли на небі немає сонця, овечка лежала б біля мого ліжка і я б чухав її за вушком. Книжково-читальна ідилія.
Шкода, що у мене немає такого будинку і немає овечки, пухнастої, як маленька хмариночка, тож все що мені залишається, це сподіватися, що десь в паралельній реальності я сиджу за столом в будиночку у засніжених горах і читаю книгу Вальтера Моерса, доки тепла овечка дзвенить біля мене маленьким дзвіночком на шиї й каже: "Перегортай вже сторінку, я уже прочитала…"

пʼятниця, 16 лютого 2018 р.

Анджей Сапковський - "Башня шутов"

Почав читання: 16.01.2018 Закінчив читання: 11.02.2018 
Кожен з нас колись мріяв жити в Середньовіччі, уявляв себе хоробрим лицарем, володарем замку чи сміливим воїном. У мріях ми всі перемагали натовпи ворогів, робили героїчні вчинки і стрімголов скакали на красивому коні по зеленим полям. І мало кого хвилювало, що справжня середньовічна реальність сильно відрізнялася від того, що ми собі нафантазували. Тобі треба було мовчати про свої власні думки якщо вони розходилися з догматами "святої матінки нашої вашої церкви" і не дай боже проявити недостатньо фанатичності в засудженні іновірців. Тоді не встигнеш оглянутися, а вже під тобою тріщать згораючи сухі дрова, а єресь, жахлива, богопротивна єресь вже виходить з тебе чорним димом і передсмертним криком.
Ось ця реалістичність в змалюванні історичного бекграунду мені і сподобалася в книзі Анджея Сапковського "Башня шутов". Я б не сказав, що це якась дуже крута книга, яку варто беззастережно прочитати усім. Це зовсім не історія рівня "Відьмака", та і навряд чи взагалі автор зможе повторити той свій успіх. Проте "Башня шутов" цілком пристойний фантастичний роман, який буде цікавий усім хто цікавиться стародавньою історією Сілезії і Чехії.
В деякі моменти мені взагалі здавалося, що я читаю не фантастику, а просто історичну книгу, адже ніяких особливо фантастичних речей в сюжеті не відбувалося. Звичайне собі Середньовіччя з п'янками, погонями, рубанням одне одного гострими предметами, жорстоким вирізанням іновірців і іншими атрибутами темних часів. Усі ознаки фантастичності на початку книги більше нагадують натяки на неосвіченість і забобонність людей тих часів. Але десь в середині тексту автор ніби згадує про те, що він все таки фантаст і береться описувати польоти головних героїв на лавці з попереднім намазування собі під пахвами літаючим кремом. Як на мене, оце додавання фантастичних елементів дещо зашкодило книзі. І без них було б досить непогано, адже у Сапковського вийшов пригодницький роман на історичному фоні. Хоча у мене є деякі претензії до сюжету, в якому всі події трапляються саме тоді коли треба героям і це їх дивним чином рятує від проблем, проте "Башня шутов" непоганий представник розважальної літератури. Таку книгу добре було б прочитати в пізньому підлітковому віці, коли вже не так страшно від відрубаних голів, але все ще цікаві непристойні жартики в книгах. Мені ж цей роман трапився трохи запізно, проте я зовсім не жалкую, що вирішив його взяти до рук.

вівторок, 6 лютого 2018 р.

Сергій Топольницький - "Львів одне велике ліжко"

Почав читання: 23.01.2018 Закінчив читання: 01.02.2018

Писати еротичну прозу треба вміти, це не така проста справа як запихнути в когось член і робити вигляд, що ти супер-коханець. І література і секс це мистецтво, тож і для одного і для іншого діють однакові правила. Проте думати, що поставивши в своєму чек-лісті трахнутих дівчаток, якусь n-ну позначку, ти можеш взятися писати книгу про свої сексуальні подвиги, може тільки дуже самовпевнена людина. У письменників рідко коли зустрічається така самовпевненість, вона більше притаманна моїм колегам ІТ-шникам, які знають про все на світі, бо вони ж "іліта". Але в Сергія Топольницького оця найгірша чоловіча риса вважати себе найкрутішим буяє буйним цвітом. От власне оце зневажливе ставлення автора до дівчаток, про яких він пише, мене найбільше і вразило. Ні, я звісно не відношуся до тієї категорії моралізаторів, які закликають підняти на списи будь-кого, хто дозволив собі неповагу до жінки чи не вжив фемінітив. Я також адекватно ставлюся до винесення в публічний простір інтимних речей, якщо це відбувається за взаємною згодою і має якийсь сенс: науковий, літературний, освітній. Але робити це просто для того, щоб похизуватися - то як на мене, занадто.
Літературної цінності короткі новели Сергія Топольницького не мають, а в якості демонстрації своєї крутості, як доказ, що він "завалив" так багато жінок, його книга лежить десь між публічним списком трахнутих дівчат в твітері і трусиками прибитими цвяхами над ліжком. До речі і те і інше колись робили деякі знайомі мені чоловіки і обома цими досягненнями я думав не варто гордитися.
Отож ця книга, це лише ще один приклад фалометрії, ніби автор вивалює на зовні член і вимахує ним перед обличчям ошелешеного читача. Звісно якимось читачам це може сподобатися. Пискітливі дівчатка заражені синдромом "потреби-перебувати-у-стосунках" готові стрибнути в ліжко і за менше, а тут цілий письменник! Вони будуть хвалити автора, бавити його своїми виразними епітетами та метафорами у різний спосіб, аби він тільки звернув на них увагу і може колись і про неї написав отакий есей. Я ж вбачаю у цьому тексті лише спосіб атракції недосвідчених осіб жіночої статі з подальшим їхнім траханням задля того аби поставити ще одну галочку в своєму списку сумнівних досягнень.
Передрікаю потік коментарів в мою сторону на кшталт "ти просто заздриш його успіхам", "теж так хочеш а не можеш" чи навіть класичного "сначаладабєйся" яке мало б означати що спочатку я маю перетрахати все що ворушиться, аби робити висновок, про потребу вибірковості і в статевих і в літературних контактах. Але я не буду тут вступати в полеміку з такими персонажами. Фалометрія, це не та дисципліна в якій я хочу виступати, залишу тут поле бою за паном Сергієм, хай він стоїть серед нього вимахуючи геніталіями. Я лише хочу сказати, що текст подібного штибу я колись знайшов серед своїх записів. Я перечитав його із здивуванням (встиг про нього забути) і задоволенням (згадав під впливом якої панянки я той текст написав) проте писати таке і публікувати то різні речі.
Можу дещо порадити усім хто вагається читати цю книгу чи ні. Повірте, єдине, що є у ні хорошого це назва, а її ви можете прочитати і без того, аби витратити свої гроші на невігласа який вирішив, що він письменник.

четвер, 1 лютого 2018 р.

Георгій Санніков – «Большая охота. Разгром вооруженного подполья в Западной Украине»

Почав читання: 18.01.2018 Закінчив читання: 26.01.2018

Читаючи книгу спогадів чекіста Георгія Саннікова, я постійно ловив себе на думці, що все написане - це лише спосіб довести собі й оточенню власну важливість. Типу "дивіться, я офіцер страшного НКВД, дивіться, які операції я проводив". А насправді більшість з описаного в цих горе мемуарах, то лише дрібне стукацтво і намагання вислужитися.
Автору, певно, не було важко доводити собі що він все робив правильно, коли працював у церковному відділі НКВД, як же ж працював з агентами, рятував "соціалістічєскую родіну" він свідків Єгови! Чи коли ідеологічно намагався зламати Василя Кука, останнього Головнокомандувача УПА. А що ж вийшло насправді? Гнилі мемуарчики, в яких чекіст намагається, наче павич, розпустити хвоста і показати себе у всій красі, не розуміючи, що він насправді - паршивий облізлий півень. Думаю, написана ця книга була в угоду власному марнославству. Після того як Жора Санніков прочитав мемуари якогось іншого кгб-шного гівнюка, судоплатова чи якого іншого урода, вирішив і собі поділитися спогадами про "бойову молодість".
Але спогади цього сволоти-кгбешника варто прочитати не через їхню літературну цінність. Тут як раз цінність цієї книги на рівні загортання в нього оселедців. Хоча це і не дивно, в КГБ не вчать писати книги, а лише влаштовувати провокації, вбивати, гвалтувати, брехати. Спогади Саннікова цінні іншим: вони - живий пам'ятник тим, проти кого ці "саннікови" боролися. Навіть у своїх мемуарах Жора не може приховати емоцій: він не розуміє чому не здаються підпільники ОУНівці, хоча бачать що збройна боротьба програна і він не може не визнати їхню силу.
"А переоценивая эту Вандею, эту крестьянскую войну в Западной Украине, по сути гражданскую войну, можно сегодня с уверенностью сказать, что не с дураками мы воевали."
Етнічний росіянин, офіцер кгб, комуніст, присланий з Росії в Україну, розказує нам про громадянську війну. Ну-ну, десь ми це вже чули.
"Что заставляло практически никогда не сдаваться оуновцев? Что заставляло их гибнуть с песнями «Ще не вмерла Украiна», «Ой ти, Галю»? Какие пружины приходили в действие, когда последней мыслью смертельно раненного, уже умирающего оуновца было решение подорвать себя гранатой, да при этом прижать ее рукой к лицу и выдернуть чеку в оставшиеся секунды еще живущей мысли — так изуродовать лицо, чтобы никто не смог опознать и использовать его в своей работе против подполья?" 
Їм справді ніколи не зрозуміти нас, вони не розуміли нас ні тоді, не розуміють і зараз. І це наша найбільша перевага.
Георгій Санніков всю свою молодість воював проти України, він відстоював свої комуністичні ідеали, плакав, коли помирав сталін, я впевнений плакав кори розвалювався ссср. Що ж, це його право слідувати своїй ідеї. В його книзі інколи проскакують моменти прозріння і він ніби починає розуміти справжню ситуацію, без затьмарення своєю комуністичною ідеологією, але потім у нього знову "падає планка" і він починає розказувати про захист батьківщини від оунівців і про те, що Бандера здійснював геноцид української нації (sic!!!)
Але Кука і Саннікова розсудила Історія, ця пані інколи може бути дуже несправедливою, але рано чи пізно вона сама виправляє свої помилки. Офіцери КГБ думали, що перемогли підпілля ОУН, але в 1991-му вони зрозуміли свою помилку. Показовим є наступна цитата з книги, яка дуже багато пояснює:
"Сегодня во Львове по определенным дням в центре города перед оперным театром на Академической собираются бывшие бойцы УПА и громко распевают свои партизанские песни, прославляющие соборную и незалежную Украину, боевой дух УПА. Это в основном пожилые люди, наверное, кто-то из них в прошлом сам воевал в УПА, был в ОУН, сидел в советских лагерях. Это не страшит, пусть поют, это уже история. Страшит новое поколение, те, кто составляют ряды УНА УНСО. Это в основном молодежь. И вот это опасно…" 
Вони боялися ОУН, боялися УНСО, боялися ПС, а тепер бояться Українську армію. І нікуди від цього страху вони не дінуться, всі вчинки сучасних кгб-шників продиктовані страхом. І саме цей їхній страх дає мені впевненість в нашій перемозі.

пʼятниця, 19 січня 2018 р.

Ричард Метісон - Куди приводять мрії


Почав читання: 09.01.2018 Закінчив читання: 18.01.2018


Бувають такі книги, які просто добрі. Читаєш їх і ніяких, абсолютно ніяких негативних емоцій у тебе не виникає. Ти ніби пливеш теплою, спокійною річкою, приємна вода огортає з усіх сторін і тобі абсолютно затишно. "Куди приводять мрії" саме така книга. Цей текст абсолютно не колючий, можна спокійно гладити його по реченням і він буде приємно гудіти-мурликати, наче кіт якого чухаєш за вушком. Книгу приємно і просто читати, ця історія не навантажує твій мозок якимись проблемами, скоріше навпаки, поринаючи в читання, ти ніби забуваєш про всі негаразди, які оточують тебе в реальному житті.
Новела Ричарда Метісона - ідеальна книга для ескапіста, для того, хто хоче втекти від реальності в чарівний літературний світ. Попри те, що сюжет книги описує дуже непростий досвід, який рано чи пізно доведеться пережити кожній людині - досвід смерті, проте написана книга так, що в жодному разі не травмує читача. Навпаки, вона ніби створює плавний перехід від життя до смерті, вона наче дитяча гірка, на якій ти весело з'їжджаєш в смерть. Я не знаю чи описував автор свій власний досвід, хоча імена головних героїв які дивним чином схожі на реальні імена його дружини і дітей, ніби натякає на те, що історія вигадана лиш частково. Думаю цей текст був написаний аби пережити той жахливий досвід, який автор пережив, або щоб допомогти цим текстом комусь з своїх рідних. І справді розказана ця історія настільки заспокійливо, що напевно навіть ті, хто дуже бояться смерті, заспокояться і будуть сприймати її простіше. Не можу сказати що особисто мене смерть лякає, також не можу сказати, що вірю в ту модель раю, про який пише пан Метісон. Думаю у кожного свій власний Ірій і нема єдиного сценарію як до потрапляння туди готуватися. Але головне прийти туди готовим.
Я б порадив прочитати "Куди приводять мрії" людям, які втомилися від читання, від сірості за вікном, від зла, якого повно в цьому світі. Це настільки добра і хороша книга, що ваш мозок і серце відпочине, читаючи її. Це наче холодні руки, які торкаються твого чола влітку, це наче потримати чиюсь теплу долоню, коли холодно. Це найдобріша книга, яку мені довелося читати за останні кілька років.