четвер, 6 липня 2017 р.

Петер Енґлунд - "Захват і біль битви: Перша світова в 211 епізодах"

Почав читання: 31.05.2017 р. - Закінчив читання: 05.07.2017р. 

Не було, напевно, більш важливого і цікавого періоду в світовій історії, аніж часи Першої Світової Війни. Коли мільйони молодих чоловіків, пафосно і майже добровільно йдуть під кулеметні черги, щоб в муках померти заради нового ладу, нового світу і майбутнього, то це не може не залишити свій відбиток на тих хто залишився жити.
Мене найбільше приваблювало в цьому періоді саме його романтична складова. Добровільна пожертва, покора подіям які не можеш відвернути і все ж намагання щось таки змінити. І все це під красиві марші, з начищеними до блиску ґудзиками і головами, повними ідеалістичних уявлень. Проте я, особисто для себе, трохи розширюю цей діапазон "великої війни" і об'єдную під цим поняттям період 1905-1922рр. Я безрозривно сприймаю події Революції 1905-го року, Першої Світової, Перших визвольних змагань 1917-1921 років. Для мене все це "Революція" в першу чергу в сенсі революція думок, зміна способу мислення, зміна самоідентифікації людей того часу. Тому я так люблю читати будь-які книги про вищезгадані події, маю справжній фетиш до артефактів тієї епохи і намагаюся не пропускати нічого вартісного з літературно-кінематографічного жанру. Тому не прочитати книгу Петера Енґлунда я просто не міг. Що мене найбільше вразило і найбільше сподобалося - так це спосіб побудови книги - вона складена з розповідей різних людей учасників тих подій - солдатів, медсестер і лікарів, цивільних осіб. Автор не займає якусь позицію, не підтримує якусь сторону конфлікту, не виправдовує нічого і не приховує фактів, він просто через щоденники і записи реальних людей розповідає історію. Не викладає фактаж, ні. Не моралізаторствує. Він просто розповідає. Можна прочитати історію французького піхотинця, австрійського єгеря, британського кавалериста чи російського гусара, можна дізнатися про британську піддану, яка працювала в госпіталі в росії і піддану російського царя, польку, яка виїхала в Америку подалі від війни. Але найбільше мене розчулила історія маленької німецької дівчинки Ельфіди Кур. Я вже читав її щоденники колись давно, але все рівно мені дуже цікаво було дивитися на прикладі цієї дівчинки як міняється ставлення до війни і ставлення до себе, позиціонування себе в світі. Я думаю Петер Енґлунд зробив просто неймовірну річ, він зміг перенести війну в площину емоцій і переживань учасників, але при цьому не займаючи якусь сторону конфлікту. Я часто читаю військову прозу і як читач не раз відчував співпереживання з автором. Вчора це був німець, а сьогодні англієць, але так чи інакше я ставив себе на їхнє місце і приміряв хай таким історично віддаленим способом, їхню форму і їхні думки на себе. А це не може не лишати відбитку. Автору ж вдалося абстрагуватися від цього, можливо він досягнув цього фрагментарністю історій, адже прочитавши короткий шматочок про бій на Соммі, ти одразу ж переносишся в далеку Османську імперію і вже маршируєш в колоні під червоним прапором з зіркою і і півмісяцем, поруч дороги валяються гори вбитих вірменів, а вдалині горять їх будинки. А ще за секунду, ти вже драєш до блиску палубу на німецькому дредноуті і косо поглядаєш на своїх вгодованих офіцерів і блискучих черевиках. І кожна з цих історій звернена в сторону людини, в центрі розповіді завжди стоїть те, що відчуває герой, а те що він робить є вторинним. Думає саме це додає книзі відчуття духу тієї епохи, відчуваєш що дивишся на світ їхніми очима, ніби і не розділяє вас сто років і тисячу змін свідомості.

вівторок, 6 червня 2017 р.

Леонід Кононович - "Чигиринський сотник"

Почав читання: 17.05.2017 - Закінчив читання: 30.05.2017 

Книжковий магнетизм, це таке фізичне явище, яке ще не дуже описане вченими, але саме це явище притягує людей до книгарень і змушує їх виходити звідти з пакетом з кількома книгами. Але залишимо цю тему майбутнім дослідникам, я лиш хочу сказати, що мене не просто так потягнуло в той день в книгарню і не просто так я взяв в руки книгу "Чигиринський сотник". Можна було б подумати, що це просто збіг обставин, я опинився у вдалому місці у вдалий час, але ще була вдала порада прочитати цю книгу, обкладинка, яка вдало привернула мою увагу. Чи не забагато збігів? Тому краще вважатиму це знаком, що я мав прочитати роман Кононовича.
Книга "Чигиринський сотник" для непосвячених може бути просто казочкою, читаєш її собі і радієш, тут тобі і пригоди і відьми з чарівницями і знахарками і всілякі магічні штуки на фоні козацької старовини. Я б сміливо давав би читати цю книгу своєму сину в доволі юному віці. Це звісно якби у мене був син.
Але якщо читачеві цієї книги пощастило мати в голові трохи знань про стародавні язичницькі вірування і про те, як ці вірування інтерпретувалися в середовищі запорозьких козаків, то відкривається новий, абсолютно незвіданий пласт цікавого в цій книзі. Це вже не просто красива казка, ця історія обростає дуже цікавими алюзіями на тему впровадження християнства в Україні. Я не знаю чи симпатизує сам автор язичництву чи християнству, чи може взагалі атеїстично вірить в Літаючого Макаронного Монстра, але кілька разів, протягом читання книги я ловив себе на думці, що Кононович поставив собі за тему дуже тісно переплести вірування своїх персонажів так, щоб їх неможливо було чітко ідентифікувати в площині підтримки чи не підтримки християнства.
Герої Кононовича на сторінках роману, постійно наголошують, що вони є "лицарями Дажбожими" при цьому обрядовість їхніх дій, молитви, звернення до бога, дуже християнізована. Не знаю, чи зробив це автор свідомо, щоб таким чином "примирити" давнє українське вірування з нав'язаним пізніше християнством. Проте найцікавіше те, що Леонід Кононович, можливо, єдиний автор, якому вдалося це зробити. Таке поєднання не виглядає недолугим, не порушує цілісність всієї розповіді, не порушує органічності історії.
Але є і ще один рівень пізнання цього роману - умовно можу назвати його "філософським рівнем". Це апелювання, до глибинного українського (чи то краще сказати козацького) наративу - історії про божественну сутність повстання Хмельницького. Це один із опорних стовпів української традиції, на якій тримається уся наша національна ідея. Як на мене, глибинна, підсвідома причина, чому "Чигиринський сотник" буде подобатися читачами саме в тому, що українському читачеві Леонід Кононович стимулює саме ту частину мозку, яка відповідає за національну самосвідомість. Цікаво було б почути відгук про цей роман якогось читача, який перебуває поза українською культурною традицією і бажано геть не знайомого з нашою ідентичністю, думаю для нього ця книга просто залишилася б фантастичною казкою, про магію і чарівників.
Для українців ж натомість це важлива книга, яка буде цікава і дітям і дорослим і язичникам і християнам і любителям фантастики і любителям історії. Читайте.

середа, 17 травня 2017 р.

Юрій Руденко – «Психи двух морей»



Почав читання: 22.04.2017 - Закінчив читання: 16.05.2017


Коли читав цю книгу, то мав до неї дуже багато претензій. Не скрізь мені подобався стиль автора, не відточений десятками написаних книг він трохи "різав слух" і дисонував зі змістом. У мене були зауваження до незрозумілих переходів з мови на мову, коли більшість глав написані російською, а потім раптом трапляються вставки українською. Найбільше мене харила любовна лінія, яка видалася мені частково недолугою, непроробленою і трохи зайвою в такій книзі, а еротичні описи я чесно зізнаюся - пролистував, бо вважаю, що таке треба або дуже майстерно, або не писати взагалі.
Але все змінилося, коли я дочитав до останнього рядка цієї книги: "Памяти Максима "Трассера" Сухенко посвящается…" Після цього я втратив будь-яке право повчати автора книги. Бо це не художня книга, не текст написаний для розваги, який можна поставити під сумнів чи сказати що "без оцього шматка було б краще" Його можна прочитати і запам'ятати, бажано назавжди.
Зазвичай я кажу, що писати книги про війну до момента закінчення цієї війни неправильно. Але думаю тут все-таки інша ситуація. Ця книга - спогад, хай навіть в ній і є трохи вигадки для кращого закручування сюжету. Якщо б вона не була написана саме тоді коли була написана, ці події б стерлися з пам'яті, затьмарилися іншими і вже б не резонували так сильно з тим, що відбувається всередині наших сердець. Тому я дуже радий, що ця книга трапилася мені, що я її прочитав. Навіть попри неідеальність тексту

четвер, 27 квітня 2017 р.

Ніл Гейман - Американські боги


Почав читання: 03.04.2017 - Закінчив читання: 26.04.2017


Якщо ви думаєте, що час міфів і легенд пройшов, ви дуже сильно помиляєтеся. Якщо ви думаєте, що в наш вік космічних досягнень і Інтернету десь там далеко в нічній темряві не ходить Одін і не сміється Локкі, ви наївний ідіот. Боги живуть доти, доки в них вірять, ні я зараз не про богів як вищих істот, я зараз про концепцію бога.
Мені здається десь так само міркує і Ніл Гейман, автор роману "Американські боги". Його книгу можна сприймати по різному. Можна як банальну фантастику, казочку про стародавніх богів, які борються за виживання з богами новими - Інтернетом, Телебаченням і іншими, що уособлюють "прогрес". А можна заглибитися в текст трошки більше і побачити цілий пласт філософських притч, які  пробують пояснити що без певного базису, основи, сучасний світ занадто складний для виживання.
Гейман дуже гарно каже про релігію:
"Религия – это место, на котором стоят, с которого смотрят и действуют, возвышенность, дающая точку зрения на мир."
Релігія - це місце на якому стоять. Напевно неможливо сказати більш точно. З певної точки я бачу світ під певним кутом і тут справа не стільки в тому чи ходити в церкву, мечеть, синагогу чи на стару гору до капища. Неважливо як ти називаєш свого бога, б'єш поклони в сторону Єрусалиму, Мекки чи напряму Сонцю, важливо лиш те де ти стоїш і як з цієї точки думаєш. Релігія це не обрядність, це спосіб мислення.
В романі Ніла Геймана розповідається історія де боги і люди діють однаково, де між ними немає особливої різниці. І ті і інші вмирають, хоча і по різному, і ті і інші помиляються, старіють, бояться і переживають за майбутнє. І це дуже правильно, бо якщо заглянути в підтекст цього роману, то стає зрозуміло що справа не в богах, справа в філософських концепціях, це вони ведуть споконвічну боротьбу за наш розум і наші душі.
"— Я культурный герой. Мы занимаемся теми же глупостями, что и боги, но больше трахаемся, и никто нам не поклоняется. О нас рассказывают сказки, но среди них есть такие, где мы выглядим придурками, и такие, где нас рисуют в общем ничего себе."
Власне для мене це книга не стільки фантастична, скільки реалістична. Вона доводить, що ми живемо в унікальний час, живемо на зламі філософських концепцій. Тому я вважаю, що на повному серйозі вірити в існування бога-мученика, який керує вашим життям, який помер за ваші гріхи і живе на небі - це абсолютна дурниця, яка дозволяється або неукам, або ідіотам. Тому я вважаю, що не мати релігії, в сенсі точки опори, власного морального кодексу - це не менше дурисвітство.

середа, 29 березня 2017 р.

Любко Дереш - "Остання любов Асури Махараджа"

Почав читання: 27.02.2017 р. - Закінчив читання: 28.03.2016р.

Те що проза Дереша є дещо специфічною, я зрозумів майже одразу, коли багато років тому натрапив на його книгу, здається це був "Культ". Тоді мені дуже сподобався той роман і я після нього прочитав ще кілька книг Дереша. Але вже десь на "Трохи пітьми" я зрозумів, що автор трохи відірвався від реальності, можливо навіть втратив зв`язок з читачем. Останні тексти вийшли заплутаними і незрозумілими, хоча тут не варто звинувачувати самого автора, якщо він розвивається швидше за своїх читачів, то це проблема не автора, а читача. Тим не менше я вирішив спробувати прочитати "Останню любов Асури Махараджа" бо попри все мені подобається стилістика Любко Дереша, подобається той підтекст, який він вкладає в свої тексти. І я ні хвилину не жалкував про свій вибір. Це було схоже на зустріч з давнім другом, з яким ви колись близько спілкувалися, а потім чомусь життя розвело вас в різні сторони. І от ви знову зустрічаєтеся і сідаєте поговорити про життя-буття. Так інколи виходить трохи пафосно і з зайвим моралізаторством, але ти готовий це пробачити другу. Ти бачиш його інфантилізм і деяку наївність, але розумієш, що і сам не ідеальний, тому дозволяєш йому цю слабкість. Але в будь-якому разі тобі з цим другом цікаво.
Мене нітрохи не здивував той факт, що книга засновується на індуїстській міфології, якісь певні передумови в творчості Дереша я помічав і раніше. І мушу сказати використання такого тла для книги - один з найвдаліших моментів в тексті. Мені і самому близькі індуїстські мотиви, ба більше такий спосіб сприйняття світу, раю і пекла, ставлення до людської душі, я взагалі вважаю найбільш наближеним до істини. Може тому мене і зацікавила ця книга, бо ж відомо, що нам подобається лиш те, що ми можемо спроектувати на свій власний досвід. Але мушу відверто зізнатися, мене дещо розчарувало закінчення книги, воно було якимось ніби змазаним і мені здалося, що автор поспішав закінчити книгу якнайшвидше. Власне певні підстави для цього були, на останній сторінці вказано, що книга була написана під час відомих подій 13-14 років, а починалася очевидно раніше, тому я розумію Дереша, якому під час таких подій важко було писати, але і лишати текст недописаним не хотілося.
Попри все, я думаю що "Остання любов Асури Махараджа" безумовно заслуговує на гарну відзнаку, це цікава книга, яка сподобається усім дерешенціанцям

середа, 1 березня 2017 р.

Софія Андрухович - "Фелікс Австрія"

Почав читання 19.02.2017р. Закінчив читання 25.02.2017р. 


Вкотре переконуюся в тому, що немає особливого значення якість написаного тексту, а лише те, чи можеш ти цей текст споектувати на себе, побачити в головному герої себе. Якщо ти закриваєш очі і проводиш паралелі з своїм власним життям – будь впевнений, що книга тобі сподобається. Якщо ж ні… сподівайся що з часом ти змінишся і зрозумієш цей текст.
Книга Софії Андрухович безперечно цікава і я з задоволенням прочитав її, вона наповнена цікавими метафорами, яскравими описами і цілим набором красивезних галицизмів. Проте вона не про мене, вона не близька мені по духу, це лише красива історія яке нічим не зачіпає мій особистий внутрішній світ. І звісно ж вини Софії у цьому немає ніякої, вина скоріше всеціло лягає на мої плечі, бо це я виявився недостатньо освітченим для розуміння цього ромату, для розуміння його глибинної задумки (вірю що кожна книга цю задумку має, хай навіть і вкладав в неї лише своє бажання виговоритися на папір) Якщо чесно мені трохи соромно за таку свою поведінку. За свою некомпетентність з багатьох питаннях, я відсутність в мене розуміння таких «гуманітарних» текстів.
Стиль письма Софії Андрухович чимось нагадує мені стилістику радянських українських письменників, де словоформа була важливішою за сюжет. «Ті ж самі розлогі описи, обвішані цілим гамузом різноманітних діалектизмів так і рясніють в тексті поцяткованому кольоровими пелюстками описів страв і різних смаколиків» - ось приблизно в такому стилі написана більшість тексту. Звісно я можливо трохи перегинаю палицю, але напевно донька письменника має якусь норму синонімів і метафор на 1000 знаків тексту. Не те щоб це погано, просто це не той спосіб писання, який подобається особисто мені.
Але маю визнати, роман Софії Андрухович цілком вартує прочитання і можливо колись я перечитаю його знову і зрозумію трохи більше.

вівторок, 21 лютого 2017 р.

Джером Селінджер – «Ловець у житі»

Почав читання 14.02.2017р. Закінчив читання 18.02.2017р.
Я уже колись читав цю книгу, це було дуже давно, записів про прочитані книги тоді я не вів і дуже шкода, бо мені було б цікаво порівняти свої тодішні відчуття з теперішніми. Цікаво як змінилося моє ставлення до книги.
Я дуже люблю тексти де пишуть не про те, про що ти думаєш коли читаєш. Я зараз не про подвійний зміст, підтекст, чи якісь такі інші прийомчики, які полюбляють автори романів, письменники, які думають, що вони розумніші за тебе в тисячу разів. Я люблю такі романи, де значення тексту розкривається не тільки в написаному, але і прочитаному. Маю на увазі, що справді хороший текст, повинен доповнюватися твоїм власним життєвим досвідом, твоїми думками, коли ти його читаєш, тільки тоді це можна назвати справді великим романом. Роман Селінджера справді великий, в цьому не може бути ніяких сумнівів, сперечатися можна лиш про те, про що цей текст. Бо тут уже хто що прочитає, від написаного то вже не так і залежить. Я прочитав історію про людину без свого місця в житті, нігіліста, який відкидає традиційне лицемірство, яким суспільство намагається втамувати людську дику натуру. Про хлопця, в житті якого є тільки одна цінність - бути чесним і відвертим, саме в такому розумінні, як цю чесність розумію я. Так Голден Колфілд може наплести комусь три мішки вовни, навигадувати такого, що і на голову не налізе, але він чесний у важливих речах - в питаннях почуттів. Тут він не може собі дозволити збрехати і я його в цьому питанні абсолютно підтримую. Це роман про лицемірство, і враховуючи попередню книгу яку я прочитав (Бегбедер в своїй книзі "Уна і Селінджер" висуває гіпотезу, що саме невдалий роман з Уною О'Ніл підштовхнув Селінджера до написання цього роману) я дуже дивуюся як ніжно він ставиться до образу Уни в "Над прірвою..." Він не плямує його, не втоптує в бруд, було б легко на прикладі її невірності їхнім почуттям, показати цю ницість сучасного Селінджерові світу, але він не обирає цей шлях. Він винуватить Голівуд (брат Голдена - Д.Б. який пише там сценарії і цим закопує талант), винуватить нещирість богеми (знайомі Голдена з школи, які всі поголівно пихаті і самозакохані) нарешті він кидає виклик моделі поведінки, яка прийнята в тому суспільстві (йде з школи, не хоче робити те, що мусить, лише те, до чого в нього самого лежить душа). Але при цьому всьому він чесний і щирий з усіма, в кого знаходяться риси Уни: Дівчина Голдена - Саллі - це Уна в часи її стосунків з Селінджером, Джейн - це Уна, якою її б хотів бачити біля себе автор, це ідеал, образ, в який він закохався. І нарешті, сестричка Голдена - Фібі - це уособлення ніжності, яку Селінджер відчуває до Уни. Тільки ці люди мають хоч якесь значення для Голдена-Селінджера


вівторок, 14 лютого 2017 р.

Фредерік Бегбедер - "Уна і Селінджер"

Почав читання 26.01.2017р. Закінчив читання 14.02.2017р.
Це однозначно одна з найкращих книг, які мені траплялися останнім часом, а кажучи чесном за останні кілька місяців мені пощастило читати тільки хороші книги. І це навіває на мене сумні думки, бо як відомо, якщо тобі щастить з книгами, то про те, щоб щастило з дівчатами ти можеш забути, Всесвіт вже дав тобі хорошу книгу. А книга і справді чудова: жива, інтригуюча, затягуюча і трошки, як і кожна хороша книга, трагічна. На перший погляд може статися що це книга про стосунки письменника початківця і молодої 16-річної красуні, але так можуть думати тільки дуже поверхневі. З другого погляду може здатися, що це книга про любов, про те що мало любити когось для того, аби бути разом все життя і одночасно цього цілком достатньо. Але тільки сумні, темноволосі красуні з великими, заплаканими очима можуть вирішити, що це книга про любов. Якщо глянути втретє, то можна вирішити що це книга про війну і про її жахіття, про героїчних солдат, які цілували червоний пісок Нормандії. Цілували так ніжно і пристрасно, ніби були в нього давно і нещасливо закохані і от нарешті, злітаючи з кораблів, вони припадають до цих піщаних, пурпурових від крові інших чоловіків вуст коханої і вмирають. Ні не від куль, від любові яка переповнює їхні серця і розриває їх на шматки, заразом дроблячи кістки і м’язи. Але так може подумати тільки ідеаліст, який за один проїзд в метро закохується тричі, зберігає подарунки всіх колишніх (яких насправді одна колишня, а всі інші так, крайні, себто останні в списку) і вечорами пише тексти виключно для того, щоб робити те, що англійською звучить як «languish» і чому немає точного відповідника в українській мові.
Але це книга не про стосунки, не про любов і не про війну. Насправді вона про те, як треба жити і вмирати, надривно, трагічно і трошки відсторонено. Про те, що треба берегти речі, подаровані важливими людьми все життя, проносити їх через війну в прямому і переносному значенні. Щоб потім наприкінці життя, зустрітися в якомусь ресторані і віддати подарунок, ніби попрощатися німим докором про не прожите разом життя, про іншого чоловіка і дітей від нього. І байдуже, що ти була щаслива з ним, я був нещасний. Так написав чудовий роман, але чи рятує це він витраченого на «шістнадцятирічну дівчину, яка читала Фіцджеральда» життя? Життя нещасливого і сумного, сповненого такого гнітючого самобичування, що йому довелося одружитися на дівчині з таким самим прізвищем, аби хоч таким чином бути поруч. Ми можемо собі уявлити як з цим жити все життя? Ми теперішні, люди, стосунки яких тривають так коротко, що інколи ми не встигаємо дочитати нову книгу, а любов вже пройшла. Ні я не звинувачую, я тільки кажу, що ми втратили щось важливе, про що тепере можна тільки прочитати і повірте, про це варто читати.
«- Я люблю тебя Уна. Вся моя жизнь летит в тартарары. Это самоубийство - любить тебя, Уна. Я погиб, пропал ни за грош. Никто никогда не был так счастлив и так жалок. Ты создана мне на погибель. Пусть лучше бы мне отрезали обе ноги, лишь бы не встретить тебя на своем пути…

- Ну во-о-от. Хорошо…тебе полегчало… а теперь слушай меня хорошенько. Я принимаю твою любовь… я буду ее бережно хранить… смотри мне прямо в глаза… я не умею любить, но готова позволить тебе любить себя тебе, и только тебе, сейчас скажу почему: потому что ты случаешь меня с таким проникновенным видом, когда я несу чушь.»
P.S. Упередженість - корисна риса, яка береже нас він зайвих емоціних потрясінь і проблем. Це така собі аналогія психологічних лейкоцитів, принаймні вона виконує в свідомості ту ж роль, що і лейкоцити в крові. Але інколи ця упередженість не дозволяє побачити щось дуже важливе і її треба вчасно відкидати. Тому і вважається, що питання любові це виключно питання випадку. Пощастить тобі чи ні вчасно позбутися упередженості і розгледіти в цій людині щось важливе чи ні. Я сказав «в людині»? Я мав на увазі «в книзі» бо ви ж розумієте, я зараз саме про літературу. Тому я дякую всім богам і провидінню, що я відкинув свою упередженість і прочитав книгу Бегбедера, автора про якого я чомусь думав, що я його не люблю. Пробач Фредерік, я помилявся.





вівторок, 31 січня 2017 р.

Юркі Вайнонен - "13 новел"

Почав читання 27.12.2016р. Закінчив читання 26.01.2017р. 
Коли я стояв в книгарні перед полицями заповненими книгами і мої очі натрапили на білу палітурку книги Юркі Вайнонена, в той момент я ще не вирішим, що обов'язково мушу її купити. Це рішення я прийняв трохи згодом коли відкрив анотацію і очі зачепилися за словосполучення "химерні новели". Чомусь в той момент мені здалося що це саме те, що потрібно - почитати щось дійсно химерне. Взагалі це дуже гарне слово, хоча багато хто розуміє його дещо упереджено. Химерно не означає моторошно, це не трилер, не книга жахів від якої не спатимеш ночами. Химерно - це не настільки незрозуміло, що ти будеш дивуватися що мав на увазі автор і навіщо ти взявся це читати. Химерні новели Вайнонена - це дивно з краплинкою незвичайності і абсурдності. Це так ніби ти потрапляєш в давно відоме тобі місце, де ти бував вже не один раз і бачиш там щось таке, чого ніколи раніше не помічав. І задаєшся питанням "якого чорта!? де це було раніше? чому я його не бачив якщо воно було тут постійно? чи не було? чи може з'явилося тут щойно, спеціально призначене для моїх очей?" Отож химерно можна потрактувати як щось дивне і незвичайне спеціально для тебе читачу, від фінського письменника. І я купив цю книгу, а по тому, читаючи її, жодного разу не пошкодував про витрачені кошти. Новели Юркі Вайнонена мені дуже сподобалися. Так, деякі з них не мають ніякого таємничого підтексту, вони просто розповідають історію. Так, деякі з цих історій не закінчуються нічим, ніяким епілогом з висновками, осяяннями чи мораллю. Ні, цього там немає, але є просто крапка в кінці речення. Але ж і в житті у нас так само, де завжди є мораль, інколи це просто крапка в кінці.



субота, 31 грудня 2016 р.

Шарлота Роч - Вологі зони

Почав читання 19.11.2016р. Закінчив читання 23.12.2016р.

Деякі книжки існують тільки для того щоб шокувати тебе і викликати в тебе, лінивий читачу хоч якісь емоції. Втомлені від велетенської кількості літературного бруду, сучасні споживачі літер складених в слова, потребують чогось такого, що зможе відірвати їх від буденності. Хай навіть це буде настільки хворий, збочений, брудний текст, як у Шарлоти Роч. Але вони потрібні, читаючи ці неприкриті ніякою мораллю і здоровим глуздом слова, ти починаєш краще позиціонувати свої смаки в інших літературних жанрах. Шукати якийсь глибинний зміст чи подвійне сюжетне дно в романі пані Шарлоти геть не варто. Його там не те щоби зовсім немає, але скажімо так – банальна історія підліткового нонконформізму на межі дорослішання це вже настільки заїжджена тема, що тільки лінивий автор не відмітився в ній. Головна принада роману Роч в тому, що вона абсолютно не заморочується тим про що пише, якщо мають бути кров, кишки і хуйня то повірте мені, вони там обов'язково будуть. І як на мене це добре, бо це додає чесності в любовний трикутник «автор-книга-читач». Ти відчуваєш, що авторка не намагається тебе наїбати, не приховує якихось моментів, бо вони бачите неестетичні чи можуть травмувати твою тонку раниму душу. Ні, вона розсуває ноги ствоєї книги перед тобою і кажи «Дивися і можеш навіть помацати». Взагалі деякі моменти мені було читати дуже неприємно, інколи холодок пробігав по спині і шлунок підступно скорочувався ніби кажучи «чувак, що ти там блять читєш, я зараз блювану». Але попри це було дуже цікаво, як ще спобує мене епатувати авторка, показуючи все як є. Ось наприклад одна з спроб здивувати мене:
«Еще я обожаю, чтобы меня вылизывали, когда я истекаю кровью. В самом деле, это способ проверить мужество партнера. Прекратив лизать, он подымает глаза, и я его целую — тогда мы похожи на пару волков, только что растерзавших косулю.» 
Попри надвичайно помітний дискурс нонконформізму в книзі Шарлоти Роч ще є один цікавий підтекст, який як на мене може залишитися непоміченим для неуважного читача. Це дискурс звіриної поведінки, не обтяженої суспільними нормами. Головна героїня, своїм прикладом показує що так жити теж можна, вона відкидає усі суспільні надбудови і живе так як вважає за потрібне. Трахається коли хоче, їсть що бажає, ображає людей які їй не подобаються. І от тут постає, як на мене головний дуалізм цієї книги – героїня сповнена купи комплексів і психологічних проблем одночасно відкидає суспільний договір спільноти в якій живе і цим самим знищує причину по якій в сучасних людей трапляються психологічні проблеми. Вона одночасно нормально-ненормальна, ти хочеш в неї закохуватися і вона тобі бридка, ти її зневажаєш і захоплюєшся. Бо насправді вона це ми, які змогли позбавитися диктату цивілізованості.