пʼятниця, 16 лютого 2018 р.

Анджей Сапковський - "Башня шутов"

Почав читання: 16.01.2018 Закінчив читання: 11.02.2018 
Кожен з нас колись мріяв жити в Середньовіччі, уявляв себе хоробрим лицарем, володарем замку чи сміливим воїном. У мріях ми всі перемагали натовпи ворогів, робили героїчні вчинки і стрімголов скакали на красивому коні по зеленим полям. І мало кого хвилювало, що справжня середньовічна реальність сильно відрізнялася від того, що ми собі нафантазували. Тобі треба було мовчати про свої власні думки якщо вони розходилися з догматами "святої матінки нашої вашої церкви" і не дай боже проявити недостатньо фанатичності в засудженні іновірців. Тоді не встигнеш оглянутися, а вже під тобою тріщать згораючи сухі дрова, а єресь, жахлива, богопротивна єресь вже виходить з тебе чорним димом і передсмертним криком.
Ось ця реалістичність в змалюванні історичного бекграунду мені і сподобалася в книзі Анджея Сапковського "Башня шутов". Я б не сказав, що це якась дуже крута книга, яку варто беззастережно прочитати усім. Це зовсім не історія рівня "Відьмака", та і навряд чи взагалі автор зможе повторити той свій успіх. Проте "Башня шутов" цілком пристойний фантастичний роман, який буде цікавий усім хто цікавиться стародавньою історією Сілезії і Чехії.
В деякі моменти мені взагалі здавалося, що я читаю не фантастику, а просто історичну книгу, адже ніяких особливо фантастичних речей в сюжеті не відбувалося. Звичайне собі Середньовіччя з п'янками, погонями, рубанням одне одного гострими предметами, жорстоким вирізанням іновірців і іншими атрибутами темних часів. Усі ознаки фантастичності на початку книги більше нагадують натяки на неосвіченість і забобонність людей тих часів. Але десь в середині тексту автор ніби згадує про те, що він все таки фантаст і береться описувати польоти головних героїв на лавці з попереднім намазування собі під пахвами літаючим кремом. Як на мене, оце додавання фантастичних елементів дещо зашкодило книзі. І без них було б досить непогано, адже у Сапковського вийшов пригодницький роман на історичному фоні. Хоча у мене є деякі претензії до сюжету, в якому всі події трапляються саме тоді коли треба героям і це їх дивним чином рятує від проблем, проте "Башня шутов" непоганий представник розважальної літератури. Таку книгу добре було б прочитати в пізньому підлітковому віці, коли вже не так страшно від відрубаних голів, але все ще цікаві непристойні жартики в книгах. Мені ж цей роман трапився трохи запізно, проте я зовсім не жалкую, що вирішив його взяти до рук.

вівторок, 6 лютого 2018 р.

Сергій Топольницький - "Львів одне велике ліжко"

Почав читання: 23.01.2018 Закінчив читання: 01.02.2018

Писати еротичну прозу треба вміти, це не така проста справа як запихнути в когось член і робити вигляд, що ти супер-коханець. І література і секс це мистецтво, тож і для одного і для іншого діють однакові правила. Проте думати, що поставивши в своєму чек-лісті трахнутих дівчаток, якусь n-ну позначку, ти можеш взятися писати книгу про свої сексуальні подвиги, може тільки дуже самовпевнена людина. У письменників рідко коли зустрічається така самовпевненість, вона більше притаманна моїм колегам ІТ-шникам, які знають про все на світі, бо вони ж "іліта". Але в Сергія Топольницького оця найгірша чоловіча риса вважати себе найкрутішим буяє буйним цвітом. От власне оце зневажливе ставлення автора до дівчаток, про яких він пише, мене найбільше і вразило. Ні, я звісно не відношуся до тієї категорії моралізаторів, які закликають підняти на списи будь-кого, хто дозволив собі неповагу до жінки чи не вжив фемінітив. Я також адекватно ставлюся до винесення в публічний простір інтимних речей, якщо це відбувається за взаємною згодою і має якийсь сенс: науковий, літературний, освітній. Але робити це просто для того, щоб похизуватися - то як на мене, занадто.
Літературної цінності короткі новели Сергія Топольницького не мають, а в якості демонстрації своєї крутості, як доказ, що він "завалив" так багато жінок, його книга лежить десь між публічним списком трахнутих дівчат в твітері і трусиками прибитими цвяхами над ліжком. До речі і те і інше колись робили деякі знайомі мені чоловіки і обома цими досягненнями я думав не варто гордитися.
Отож ця книга, це лише ще один приклад фалометрії, ніби автор вивалює на зовні член і вимахує ним перед обличчям ошелешеного читача. Звісно якимось читачам це може сподобатися. Пискітливі дівчатка заражені синдромом "потреби-перебувати-у-стосунках" готові стрибнути в ліжко і за менше, а тут цілий письменник! Вони будуть хвалити автора, бавити його своїми виразними епітетами та метафорами у різний спосіб, аби він тільки звернув на них увагу і може колись і про неї написав отакий есей. Я ж вбачаю у цьому тексті лише спосіб атракції недосвідчених осіб жіночої статі з подальшим їхнім траханням задля того аби поставити ще одну галочку в своєму списку сумнівних досягнень.
Передрікаю потік коментарів в мою сторону на кшталт "ти просто заздриш його успіхам", "теж так хочеш а не можеш" чи навіть класичного "сначаладабєйся" яке мало б означати що спочатку я маю перетрахати все що ворушиться, аби робити висновок, про потребу вибірковості і в статевих і в літературних контактах. Але я не буду тут вступати в полеміку з такими персонажами. Фалометрія, це не та дисципліна в якій я хочу виступати, залишу тут поле бою за паном Сергієм, хай він стоїть серед нього вимахуючи геніталіями. Я лише хочу сказати, що текст подібного штибу я колись знайшов серед своїх записів. Я перечитав його із здивуванням (встиг про нього забути) і задоволенням (згадав під впливом якої панянки я той текст написав) проте писати таке і публікувати то різні речі.
Можу дещо порадити усім хто вагається читати цю книгу чи ні. Повірте, єдине, що є у ні хорошого це назва, а її ви можете прочитати і без того, аби витратити свої гроші на невігласа який вирішив, що він письменник.

четвер, 1 лютого 2018 р.

Георгій Санніков – «Большая охота. Разгром вооруженного подполья в Западной Украине»

Почав читання: 18.01.2018 Закінчив читання: 26.01.2018

Читаючи книгу спогадів чекіста Георгія Саннікова, я постійно ловив себе на думці, що все написане - це лише спосіб довести собі й оточенню власну важливість. Типу "дивіться, я офіцер страшного НКВД, дивіться, які операції я проводив". А насправді більшість з описаного в цих горе мемуарах, то лише дрібне стукацтво і намагання вислужитися.
Автору, певно, не було важко доводити собі що він все робив правильно, коли працював у церковному відділі НКВД, як же ж працював з агентами, рятував "соціалістічєскую родіну" він свідків Єгови! Чи коли ідеологічно намагався зламати Василя Кука, останнього Головнокомандувача УПА. А що ж вийшло насправді? Гнилі мемуарчики, в яких чекіст намагається, наче павич, розпустити хвоста і показати себе у всій красі, не розуміючи, що він насправді - паршивий облізлий півень. Думаю, написана ця книга була в угоду власному марнославству. Після того як Жора Санніков прочитав мемуари якогось іншого кгб-шного гівнюка, судоплатова чи якого іншого урода, вирішив і собі поділитися спогадами про "бойову молодість".
Але спогади цього сволоти-кгбешника варто прочитати не через їхню літературну цінність. Тут як раз цінність цієї книги на рівні загортання в нього оселедців. Хоча це і не дивно, в КГБ не вчать писати книги, а лише влаштовувати провокації, вбивати, гвалтувати, брехати. Спогади Саннікова цінні іншим: вони - живий пам'ятник тим, проти кого ці "саннікови" боролися. Навіть у своїх мемуарах Жора не може приховати емоцій: він не розуміє чому не здаються підпільники ОУНівці, хоча бачать що збройна боротьба програна і він не може не визнати їхню силу.
"А переоценивая эту Вандею, эту крестьянскую войну в Западной Украине, по сути гражданскую войну, можно сегодня с уверенностью сказать, что не с дураками мы воевали."
Етнічний росіянин, офіцер кгб, комуніст, присланий з Росії в Україну, розказує нам про громадянську війну. Ну-ну, десь ми це вже чули.
"Что заставляло практически никогда не сдаваться оуновцев? Что заставляло их гибнуть с песнями «Ще не вмерла Украiна», «Ой ти, Галю»? Какие пружины приходили в действие, когда последней мыслью смертельно раненного, уже умирающего оуновца было решение подорвать себя гранатой, да при этом прижать ее рукой к лицу и выдернуть чеку в оставшиеся секунды еще живущей мысли — так изуродовать лицо, чтобы никто не смог опознать и использовать его в своей работе против подполья?" 
Їм справді ніколи не зрозуміти нас, вони не розуміли нас ні тоді, не розуміють і зараз. І це наша найбільша перевага.
Георгій Санніков всю свою молодість воював проти України, він відстоював свої комуністичні ідеали, плакав, коли помирав сталін, я впевнений плакав кори розвалювався ссср. Що ж, це його право слідувати своїй ідеї. В його книзі інколи проскакують моменти прозріння і він ніби починає розуміти справжню ситуацію, без затьмарення своєю комуністичною ідеологією, але потім у нього знову "падає планка" і він починає розказувати про захист батьківщини від оунівців і про те, що Бандера здійснював геноцид української нації (sic!!!)
Але Кука і Саннікова розсудила Історія, ця пані інколи може бути дуже несправедливою, але рано чи пізно вона сама виправляє свої помилки. Офіцери КГБ думали, що перемогли підпілля ОУН, але в 1991-му вони зрозуміли свою помилку. Показовим є наступна цитата з книги, яка дуже багато пояснює:
"Сегодня во Львове по определенным дням в центре города перед оперным театром на Академической собираются бывшие бойцы УПА и громко распевают свои партизанские песни, прославляющие соборную и незалежную Украину, боевой дух УПА. Это в основном пожилые люди, наверное, кто-то из них в прошлом сам воевал в УПА, был в ОУН, сидел в советских лагерях. Это не страшит, пусть поют, это уже история. Страшит новое поколение, те, кто составляют ряды УНА УНСО. Это в основном молодежь. И вот это опасно…" 
Вони боялися ОУН, боялися УНСО, боялися ПС, а тепер бояться Українську армію. І нікуди від цього страху вони не дінуться, всі вчинки сучасних кгб-шників продиктовані страхом. І саме цей їхній страх дає мені впевненість в нашій перемозі.

пʼятниця, 19 січня 2018 р.

Ричард Метісон - Куди приводять мрії


Почав читання: 09.01.2018 Закінчив читання: 18.01.2018


Бувають такі книги, які просто добрі. Читаєш їх і ніяких, абсолютно ніяких негативних емоцій у тебе не виникає. Ти ніби пливеш теплою, спокійною річкою, приємна вода огортає з усіх сторін і тобі абсолютно затишно. "Куди приводять мрії" саме така книга. Цей текст абсолютно не колючий, можна спокійно гладити його по реченням і він буде приємно гудіти-мурликати, наче кіт якого чухаєш за вушком. Книгу приємно і просто читати, ця історія не навантажує твій мозок якимись проблемами, скоріше навпаки, поринаючи в читання, ти ніби забуваєш про всі негаразди, які оточують тебе в реальному житті.
Новела Ричарда Метісона - ідеальна книга для ескапіста, для того, хто хоче втекти від реальності в чарівний літературний світ. Попри те, що сюжет книги описує дуже непростий досвід, який рано чи пізно доведеться пережити кожній людині - досвід смерті, проте написана книга так, що в жодному разі не травмує читача. Навпаки, вона ніби створює плавний перехід від життя до смерті, вона наче дитяча гірка, на якій ти весело з'їжджаєш в смерть. Я не знаю чи описував автор свій власний досвід, хоча імена головних героїв які дивним чином схожі на реальні імена його дружини і дітей, ніби натякає на те, що історія вигадана лиш частково. Думаю цей текст був написаний аби пережити той жахливий досвід, який автор пережив, або щоб допомогти цим текстом комусь з своїх рідних. І справді розказана ця історія настільки заспокійливо, що напевно навіть ті, хто дуже бояться смерті, заспокояться і будуть сприймати її простіше. Не можу сказати що особисто мене смерть лякає, також не можу сказати, що вірю в ту модель раю, про який пише пан Метісон. Думаю у кожного свій власний Ірій і нема єдиного сценарію як до потрапляння туди готуватися. Але головне прийти туди готовим.
Я б порадив прочитати "Куди приводять мрії" людям, які втомилися від читання, від сірості за вікном, від зла, якого повно в цьому світі. Це настільки добра і хороша книга, що ваш мозок і серце відпочине, читаючи її. Це наче холодні руки, які торкаються твого чола влітку, це наче потримати чиюсь теплу долоню, коли холодно. Це найдобріша книга, яку мені довелося читати за останні кілька років.

середа, 17 січня 2018 р.

Філіп Дік - «Чи мріють андроїди про електричних овець?»

Почав читання: 21.12.2017 Закінчив читання: 15.01.2018

Різні бувають книги, хороші і не дуже. Але коли читаєш щось, що відноситься до "золотого фонду" фантастики, то якось автоматично чекаєш, що книга не може бути поганою. І вона навіть не те щоб прямо погана... Але скажу чесно мені роман Філіпа Діка не зайшов. Звісно я розумію, що коли ти читаєш класику, а вона тобі не подобається, то скоріш за все проблема в тобі, а не в класиці. Я цілком свідомий всіх плюсів книги, але все ж багато разів ловив себе на думці, що зрозумів основну філософську концепцію, яку автор намагався вкласти в текст, ще на перших сторінках, а далі просто читав, чекаючи, коли ж та книга нарешті закінчиться. Так так, пане, Філіп Дік, я зрозумів до чого ви ведете: до стосунків між людиною і роботом, до моральності в сприйнятті робота як нижчого, безправного створіння.
Проте спосіб викладення цієї думки, розтягнений на цілу книгу, то якось аж занадто довго як на мене. А ще дуже багато речей автор не вважає за потрібне пояснювати. Я так і не зрозумів, чому ж життя на Марсі таке погане, що роботи звідти втікають. Чому їм забороняють жити на Землі? Чому раптом на Землі знову почали з'являтися тварини? Відповідати на ці питання автор не хоче - читач сам здогадається. Ну я звісно здогадався, мені не лінь увімкнути уяву і дофантазувати те, що полінувався написати Філіп Дік. Нема проблем пане фантасте, не напрягайтеся, справимося і без вашої допомоги. Але мені лише здається, що якість фантастичного роману саме в тому і проявляється, щоб створити для читача абсолютно новий, детально пропрацьований світ, в якому читач зможе знайти паралелі з реальністю за вікном.
Звісно книга "Чи мріють андроїди про електричних овець?" має свої беззаперечні плюси. Попри всі мінуси в книзі є кілька дійсно дуже чудових алюзій. Момент, коли сімейна пара свариться, стоячи біля апарату який перемикає їхню свідомість на ту чи іншу емоцію видається мені дуже близьким до реальності. Думаю кожному з нас інколи доводилося отак стояти і погрожувати співбесіднику, що зараз ти перемкнеш свої емоції на агресію. Ще один момент, який мені сподобався - це відчуття трагічності майбутнього людства. Автор не каже прямо, чому Земля стала непридатна для життя, але розповідаючи про "радіоактивний пил", натякає на наслідки до яких може призвести ядерна війна. Текст змушує задуматися про те, чи все ми робимо правильно зараз? Чи не матимемо за кілька десятиліть світ, описаний Філіпом Діком?
Але попри все я вважаю цю книгу досить слабкою. Це не той текст, бо якого хочеться повертатися і перечитувати його знову і знову. Я дочитав книгу до кінця і дякую Всесвіту, що не збожеволів.

понеділок, 15 січня 2018 р.

Данило Ільницький, Людмила Стецькович, Володимир Стецькович – «Антонич від А до Я»



Почав читання: 13.01.2018  Закінчив читання: 14.01.2018

Зазвичай, я не читаю таких книг як "Антонич від А до Я". Це не зовсім книга для читання, а, скоріше, для створення атмосфери. Але повз це нове шикарне видання від "Видавництва Старого Лева", я просто не міг пройти. Самого тексту як такого тут не так багато, головне це поєднання слів з неймовірною графікою. Власне, тому в заголовку поста три автори, Данило Ільницький, який писав тексти, і Людмила і Володимир Стецьковичі, які виконували графічне опрацювання - вони в рівній мірі доклалися до того, щоб ця книга вийшла неймовірно цікавою.
Мені важко зрозуміти на читачів якого віку розраховане це видання. Легке і просте подання інформації в цікавому графічному представленні ніби натякає, що книга мала б зацікавити насамперед дітей, але я скажу чесно, я з велетенським задоволенням її прочитав і потім ще довго гортав, розглядаючи ілюстрації. Тож послуговуючись старим пафосним шаблоном, можу сказати, що "книга буде цікава широкому колу читачів"
Книга "Антонич від А до Я" не розказує власне про Антонича, чи, скоріше, не тільки про нього. Найціннішим в ній є те, яка атмосфера створюється, коли ти відкриваєш книгу. Ти наче переносишся в 20-ті роки минулого століття і бачиш як юний Антонич йде вулицями Львова, як він поправляє окуляри, сидячи в цукернях, чемно вітається зі знайомими, знімаючи капелюха. Хочете вірте, а хочете ні, але я справді починав чути шлягери 20-х років і відчувати запах кави і карамелі, коли читав книгу. Вважайте мене аж занадто захопленим цією людиною, але я з впевненістю буду казати, що саме ця книга ідеальна для того, аби відчути дух Антонича. Якщо мені колись треба буде, аби якась людина полюбила твори Богдана-Ігоря Антонича так, як люблю їх я, то спочатку, перед читанням власне Антоничевих віршів, я б порадив прочитати саме цю книгу.
А ще мене приємно вразили ілюстрації в книзі. Зазвичай така стилістика зображень, яскравих, різнокольорових, ніби нарізаних з різним стилів, мені не подобається. Але саме такі "декорації" ідеально пасують до текстів написаних паном Ільницьким. Вони не дають зробити з Антонича якогось нафталінового поета, якого забули всі, крім підстаркуватих і шизофренічних любителів поезії. Навпаки, Богдан-Ігор тут в книзі розкривається як дуже модерновий письменник, який не втратив актуальності і в наш час. Здається, ніби варто лише ввечері вийти на вулицю і ти цілком можеш зустріти його тут, в своєму місті. Антонич, він скрізь: в місячному світлі, в сонячному промінні, в смаку ранкової кави. Кажуть, що Антонич був пантеїстом, тобто вважав, що бог існує у всьому що він створив: тваринах, травах, стихіях, людях. Тоді я, напевно, панатоничеїст, бо вважаю, що він не помер у 27-м років, ні. Антонич, він - у всьому про що писав, він везе тебе в сонному таксі, він підкидає зорі в твої кишені, він в дзижчанні кожного хруща в травні. Треба тільки вміти відчути Антонича.

середа, 10 січня 2018 р.

Марія Савчин - "Тисяча доріг"

Почав читання: 16.12.2017 Закінчив читання: 06.01.2018

Ми занадто розніжилися, живучи в тепличних умовах. Теперішнє століття добре до нас: не посилає випробування і негаразди. І тепер маленькі, дошкульні неприємності ми починаємо сприймати наче великі життєві проблеми.
Читаючи спогади Марії Савчин, жінки-підпільниці, яка воювала з поляками, НКВД, німцями, я не дивувався складності підпільного життя чи звірствам служб безпеки країн окупантів. Мені постійно сиділа в голові одна думка: якими все таки сильними були ці люди, ми б не змогли так жити. Марія Савчин почала свою боротьбу в 15 років, а чим займаються теперішні 15-річні? Звісно, я розумію, що такі порівняння можливо не дуже коректні, тоді був інший час й інші обставини. Але все ж не перестаю дивуватися стійкості тих людей, як вони змогли витерпіти всі ті випробування, що випали на їхню долю. Не хочу впасти в пафос, але я справді захоплююся людьми, які змогли скласти таку велику жертву в ім'я ідеї. Вони відмовилися від власного добробуту і особистого щастя: та ж Марія Савчин змушена була полишити свого новонародженого сина, коли втікала від польського УБ і до кінця життя не знала, що сталося з її первістком, а другого сина змушена була віддати на вихованні сестрі свого чоловіка. Вони не роздумуючи пожертвували своїм здоров'ям, жили роками в сирих і вогких бункерах, без свіжого повітря, сонячного світла і нормальної їжі. Постійні смерті друзів, висилка їхніх родин в Сибір - нічого не змогло зламати цих людей. Я дивуюся їхній витривалості і пишаюся тим, що належу до одного народу з ними.
Сприймати "Тисячі доріг" Марії Савчин не складно, текст написаний настільки захопливо, що читач не зчується, як заглибиться в історію по самі вуха. Складніше осмислити цей текст: не просто пропустити його через себе, як художню книжку, а зрозуміти мотивацію підпільників, про яких пише пані Марія.
- … Сповню твоє доручення, розкажу про все, остережу їх і повернуся.
- Хай бог тебе боронить, не роби цього. Ти мусиш вижити, може ти єдиний живий свідок з останніх років. Мені й так нічим не поможеш… Влаштуй собі, як зможеш, там життя…
- Такого не говори, це жорстоко. Яке ж мені життя там, коли ти й усі ви тут? Хто мене там зрозуміє?
- Свої тобі поможуть, - потішав мене Орлан
Ця книга не згадка про буремну молодість, не спосіб згадати старі часи. Книга Марії Савчин це виконання наказу провідника. Останнього наказу. Після того, як КГБ за допомогою провокації змогли спіймати її і Орлана, все що лишалося їм обом - не дати ворогу знищити ще когось, попередити, вберегти. І цю останню задачу вони обоє виконали, виконали в пам'ять про тих, хто загинув раніше:
… Великодні в підпіллі на Зарекзонні… Відділи УПА на службі божій, після того спільна трапеза і багато щирих побажань. Завтра, може, когось з нас не стане, але в той день ніхто не думав про смерть. Ми сприймали життя радісно, з вірою, що воістину воскрес і воістину запанує правда на нашій землі. Тепер із сотень залишилися вже не десятки, тільки одиниці, заніміли пісні, ліси опустіли, наші стежки поросли травою. Ось у цьому ж Котівському лісі кипіло сотнями УПА, а тепер нас тільки четверо тут… 
Останні розділи книги, мені було читати найважче. Вже майже немає надії на перемогу, вже загинуло стільки друзів і побратимів по боротьбі, вже смерть в кашкеті з п'ятикутною зіркою наступає на п'яти, а ця мужня жінка і досі тримається. Я постійно питав себе, чи зміг би я так само? Чи розніжений ситим життям зламався б ще раніше? Відповіді на це питання я не знаю. Але знаю інше: та Україна, про яку мріяли повстанці УПА - це не та країна, в якій ми зараз живемо. В одному з останніх розділів Марія Савчин пише як повернулася в Україну одразу після здобуття Незалежності і наштовхнулася на колючі і злі погляди прикордонників у ще радянській уніформі. А ще пам'ятаю інтерв'ю іншого відомого повстанця Мирослава Симчича, в словах якого, про сучасний стан справ в державі, постійно пробивається оця думка - це не та Україна за яку вони воювали. Що ж, можливо мета теперішнього покоління як раз і полягає в тому, щоб побудувати саме ту Україну, яка уявлялася людям в бункерах і лісах з 1942-го по 1954-й роки.