Сергій Плохій - “Козацький міф”

Почав читання: 27.03.2024 - Закінчив читання: 11.04.2024

Кожна книга має бути вчасною і з’являтися в житті читача в певний, специфічний момент, коли вона уже може бути зрозуміла і все ще може бути корисною. З “Козацьким міфом” Плохія саме так і сталося у мене. Прочитай я її років 15 тому і напевно би геть нічого не зрозумів. Проте зараз ця книга розставила в моїй голові по місцях все те, що я знав раніше, але не впорядкував.
Власне чому “козацький міф”? Бо уявлення сучасних українців про козаків дійсно міфологічні. Це як родинні історії про предків, в яких вони виступають героїчними, сміливими і взагалі найкращими людьми. Проте розповідь про цей міф розгортається на фоні аналізу іншого міфу і теж…. козацького. В першій половині 19 ст. козацька старшина, що вже була інкорпорована російською імперією, намагалася якось підкреслити свою окремішність і потребу в дотриманні прав, а тому було створено історичні містифікацію (чи краще сказати міфологізацію) давнього козацького минулого. Так з’явилася книга “Історія русів”, яка мала б пояснити претензії старшини Гетьманщини на російське дворянство. Проте, якщо копнути трохи глибше, то помітний ще один пласт сенсів, який при неуважному читанні можна пропустити в “Козацькому міфі”. Це небезпека подвійних ідентичностей. Руська(українська) шляхта інкорпорувалася в структуру Речі Посполитої і вирішила, що вона більше шляхта ніж руська. Козацька старшина інкорпорувалася в структуру російської імперії, забувши що вона козацька, але вимагаючи старшинських (читай шляхетських, дворянських) прав.
Який висновок можна зробити з козацького міфу? Простий і зрозумілий - масова ідентичність суспільства повинна бути унітарною і українською. Тоді вона буде однозначно трактуватися і не матиме ніяких навіть натяків на поглинання сусідніми елітами. Тоді і проблем ніяких з дотриманням прав не буде, бо не буде чужинців, які ці права захочуть порушувати. Ми з вами (як суспільство) зараз як раз і зайнятим напрацюванням нового історичного міфу. Чи буде він козацьким? Залежить це тільки від нас

Рафаель Гругман - “Советский квадрат”

Почав читання: 27.11.2023 - Закінчив читання: 16.03.2024 

 
Я люблю і ненавиджу книги такого штибу. З одного боку, усі ці “зараз я вам розкажу історичну правду”-тексти такі, що від них віє духом конспірології. Всі навколо ідіоти, а лише автор саме цього опусу володіє “надсекретною інформацією з ЦРУ”, “джерелом з НКВД”, “таємними документами” чи просто “нетривіальними аналітичними здібностями” які перевертають наші давно сформовані уявлення про певну історичну подію. А проте з іншого боку, дійсно корисно відкинути офіційно-нудну історичну версію і трохи повправлятися у версіях і теоріях, тоді і краще історичний контекст розумієш і життя стає трохи цікавішим.
А лише книга Рафаель Гругмана не є, а ні тим, ані іншим. Бо насправді автор ставить собі якісь інші, незрозумілі мені, як читачу цілі. Уся його книга “Советский квадрат: Сталин-Хрущёв-Берия-Горбачёв”, яка мала би бути спробую осмислити стосунки між очільниками радянського союзу, перетворилася на дві великих теми і маленький “причіп” що навіть на окрему тему не тягне.
Пан Рафаель довго і розлого, з заповзятістю корови на пасовиську жує історію про смерть Сталіна. Невелику кількість відомого нам усім історичного фактажу він перетасовує тисячу разів, як картяр-шулер і розкладаючи ці одні і ті ж “карти” кожного разу по різному намагається переконати нас в чомусь. Це і є перша велика тема книги “Советский квадрат”:

“Сталіна вбили? Чи ні? Хто вбив? Хто міг убити? Ці товариші не могли, і ті теж, ці могли але боялися, а оці не хотіли. Тоді Сталіна не вбили? Чи таки вбили? Можливо боялися але вбили? Чи можливо вбили ті хто не хотіли? Чи може вбили ті хто не могли, але змогли, зробивши вигляд, що боялися, але насправді не боялися?”

Десь половину книги я намагався встигнути за паном Гругманом і не відстати ходу оповіді, я дуже боявся втонути в океані гіпотез, які автор висуває, розвінчує і знову висуває. Єдине, що я виніс з цієї частини книги “Ми не знаємо чи вбили Сталіна чи ні. Могли вбити, а міг померти і сам” Дякую автору за це знання, я володів ним і на початку книги, дякую, я вбив стільки часу читаючи книгу, я реально не знав, що з цим вільним часом робити.
Друга частина книги це намагання виправдати Берію. Звучить це виправдання по-дитячому:

“Хрущов, Молотов, Маленков і т.д., намагалися знищити Берію, кажучи, що він головний злодій. Але ж ми знаємо, що всі вони теж злочинці, а отже Берія був ними оббріханий. Він звісно теж злочинець, але йому приписують наприклад сексуальні злочини, а такі були у всіх! А ще Берія був реформатор. Чому я поясню в наступних главах (спойлер: не пояснює), але якщо коротко - він зробив так багато реформ! дуже багато реформ! Яких саме не так важливо, але от вам їх список. Але ці реформи він не робив, чи робив але не Берія. Але хотів робити. Чи йому не дали їх зробити. Але Берія ж хотів! Тому він хороший. Ну тобто ні не хороший, теж злочинець, але чуть-чуть, на пів-шишечки”

Чомусь версія що всі керівники Союзу довбані мразоти, масові вбивці, і дегенерати автору книги в голову не приходить. Як і думка, що в процесі “жабогадюкінгу” не варто шукати кращих і гірших.
Ну і наостанок про “маленький причіп” до книги. Де історія про Горбачова, якої насправді немає. Бо в цьому найкоротшому розділі, автор просто каже, що “реформи Горбачова” це те ж саме що “реформи Берії”. А якщо читач хоче пояснень, то може йти нафіг. Бо пояснень нема і не буде і взагалі треба завершувати книгу.
Що ж, тоді я і не буду пояснень ніяких в своїх рецензіях давати. Сходіть погуляйте на вулиці, качок на озері погодуйде, задонатьте Збройним Силам. А час на цю книгу не витрачайте, воно того не варто.

Генрі Міллер - Під дахами Парижу (Opus Pistorum)

Почав читання: 11.02.2024 - Закінчив читання: 21.02.2024

Ця книга, це літературна порнографія навіть в більшій мірі, аніж усі інші книги Генрі Міллера. А як відомо він ніколи особливо не переймався тим, аби прикривати словесну оголеність. Скоріше навпаки, Генрі-Міллер-автор її спеціально демонструє, не бажаючи розважати читача загортанням збудженої реальності в красиву обгортку з натяків. Власне саме цей реалізм в його творчості тому і приваблює багатьох. “Під дахами Парижу” чи “Opus Pistorum” саме такий текст. Він сирий наче шмат м’яса, який мисливець щойно вирізав з впольованого оленя. Він брудний але красивий, наче носовичок леді, що щойно випав з рук і випадково впав в болото. Він шершавий, наче язик незнайомки підчепленої в задрипаному барі 10 років тому. Читати це дивно, інколи збудливо, інколи відразливо, але більшу частину часу просто нудно.
Відчуття такі, що хтось взяв низькосортний порнофільм і вирішив описати його словами на папері. Якщо ви не перелякана старша пані за 60, яка може втратити свідомість від того, що поруч з нею хтось сказав слово “хуй”, то брудність цього тексту навряд чи вас шокує. Так, в книзі є повно моментів особисто для мене неприйнятних, але їхня кількість на квадратний сантиметр тексту натякає на те, що автор просто намагався епатувати. Може це діяло в 1942-му коли роман був опублікований, але зараз такий спосіб здивувати читача уже не діє.
Проте в книзі залишається інша сторона, до якої важко докопатися за усіма цими описами збочень. Це описи “Парижу бідних”, тих хто шукає останні монети аби зайти в кафе, хто старанно приховує пляму на штанах, бо не може купити інші і латає старі черевики. Це також оповідь про дух міста, в яке всі їдуть за одкровеннями, а бачать бруд, блядство, фальшиве мистецтво і дешевих повій. Немає іншого способу відчути дух Парижу в 30-х 40-х окрім як читати масив таких книг як “Opus Pistorum” в яких описані різні аспекти одного і того ж. А потім вибирати фрагменти і складати собі уявлення проте, яким було життя парижан в той час.
Скажу чесно я чекав від книги більшого через чудовий фільм “Miller’s girl” який власне і надихнув мене на прочитання. Якщо маєте можливість, сходіть і подивіться це чудове кіно, а потім уже самі вирішите чи читати вам “Під дахами Парижа” чи ні.

Анатолій Дністровий - “Сіра пейна”

Почав читання: 06.02.2024 - Закінчив читання: 14.02.2024

Про що б не писав Анатолій Дністровий у своїх романах, він завжди пише про Анатолія Дністрового. І насправді це не те щоб і погано. Всі письменники так чи інакше пишуть про власний досвід, іншого їм немає звідки взяти. Проте особисто для мене в кожному прозовому творі Дністрового, я бачу самого автора як у дзеркалі. Проте головне в його творах геть не це, пишучи про свій досвід, він ніколи не пише про себе. Найбільше мене захоплює те, як Дністровий використовує головних героїв роману в якості декорацій, аби показати основну ідею книги. Наприклад в “Сірій пейні” лейтмотив твору це самотність митця, а точніше художника, який змушений жити в певному відриві від реального світу, аби мати можливість творити. Необхідність піднятися над реальністю, абстрагуватися від неї, залишивши лише кілька болючих звʼязків, допомагають митцеві творити, розкривши внутрішній зір. Щоб побачити картину потрібно відійти трохи подалі від полотна. Щоб побачити реальність треба абстрагуватися від неї. А ми добре розуміємо, що сучасний світ геть не терпить тих, хто хоче жити поза ним, відірватися від колективної посередності, яка нас оточує. Дністровий, в своєму творі називає цей відхід від світу дещо затертим фразеологізмом “вежа із слонової кістки”. Мене це трохи засмучує, бо він міг ми вигадати якусь цікавішу фразу, я знаю, він може. Проте якщо не зважати на використання такого розповсюдженого виразу, а сконцентруватися на суті, то можна сказати, що автор точно попав в суть явища. Інтелектуалу, митцеві більше немає як ховатися від світу, це робить мистецтво більш засміченим, приземленим і нецікавим. Якщо творити без відриву від реальності то виходять серіали від СТБ, голівудські фільми категорії “Б”, воєнні пісні в стилі Байрактарщини, уся українська естрада, чи прости господи, реп. Проте Анатолій Дністровий ще один з небагатьох “доелектронних” сучасних письменників, читання творів яких приносить таке неповторно-болюче задоволення, коли розумієш, що так більше не буде, що ти читаєш про часи, які йдуть у вічність, що їх скоро забудуть. “Сіра пейна” це епітафія на могилі мистецтва, це промова виголошена найближчими друзями померлого живопису, це роман від якого на губах залишається непомітний ледь видимий слід метафізичної сірої пейни…

Станіслав Лем – Непереможний

Почав читання: 10.11.2023 - Закінчив читання: 17.11.2023 

Читати стару фантастику для мене стало чимось на зразок подорожі у дитинство. Хоча чи правильно її називати “старою”? Оповідь ця написана всього лише 1964-го року, в часи коли про космос уже мріяли, але ще його не розумію. Кажу так, наче ми зараз розуміємо його краще ніж Лем в 64-му! Але це не так. Фантастичні історії про космічні подорожі, що їх писали тоді письменники явно більш продумані, аніж більшість сучасних голівудських фільмів. Лем не міг за вибухами і лазерними променями заховати недолугість сюжету, а сучасні фантастикороби можуть чим і користуються. Лему ж доводилося уявляти не лише сюжет, а й дрібні деталі свого твору розуміти як і чому техніка буде працювати на інших планетах. Доводилося пояснювати мотиви вчинків власних героїв. І саме це створювало чудовий фон для оповіді! “Непереможний” маленька історія наче б то про науковців, що досліджують далеку планету, намагаються розібратися куди зникла попередня експедиція. Здавалося б абсолютно класична історія для фантастики середини 20-ст. Але ні, це лише верхній шар оповіді, якщо копнути глибше, відкривається набагато більше сенсів. Земляни зустрічають абсолютно не схожих на себе істот - мікро-роботів, які вижили на цій планеті в результаті “некроеволюції” вони не мають способу мислення в нашому класичному розумінні, але атакують і людей і машини. Люди довго намагаються розібратися що ж відбувається на цій планеті, а коли врешті знаходять ці відповіді виявляється що частину екіпажу вони втратили. І тут вони починають поводитися як класичні люди - мститися нерозумним машинам за загиблих товаришів. Нагадує історію про перського царя Ксеркса, який наказав шмагати море, через яке він програв битву. Тож історія Лема набуває, ще одного сенсу - це оповідь про те, що люди, якщо вони хочуть досліджувати космос, повинні стати мудрішими і перестати пхати свого носа скрізь, куди тільки можна. Фактично люди повинні…. перестати бути людьми і почати бути кимось іншим. Доки я не усвідомив цього сенсу твору, я ніяк не міг зрозуміти чому твір називається “Непереможний”. Пояснення що це просто назва корабля яким земляни прилетіли на планету звісно зрозуміле, але чому корабель так назвали? Але навіть назва тут підкреслює що люди ще не готові до серйозного опанування космосу, адже з поточним рівнем розвитку інтелекту людей корабель варто було б назвати “Самовпевнений”.
Тож готуймося до космічних глибин. Будьмо мудрішими і читаймо хороші книжки.

Іван Багряний – Тигролови

 Почав читання: 28.08.2023 - Закінчив читання: 30.09.2023 

Так вийшло, що я не читав “Тигролови” в школі. Коли я навчався, цього твору ще не було в шкільній програмі. Тому, як не соромно визнавати, але я дістався до цієї книги тільки зараз. Можливо в цьому був певний прихований сенс, бо до того моменту, коли я взяв в руки цю книгу, в моєму житті мали статися певні події, що дозволили б мені її зрозуміти. Дивно, але ця книга трохи перегукується з моєю родинною історією, не фактологічно, а скоріше на якомусь емоційному рівні. Я читав історії Григорія Многогрішного і згадував історію мого двоюрідного прадіда Антона якого так само вислали на Далекий Схід в 1930-х. Тільки Григорій з книги зміг втекти і жити повноцінним життям в тій дикій природі, а мій родич ні. Герой книги знайшов в тайзі українців, які давно переселилися на територію Зеленого Клину, закохався і був щасливий. Власне в цьому і полягає вся суть книги Івана Багряного: тоталітарний режим намагається підкорити вільну людину і у неї залишається два варіанти - здатися і пливти за течією або втікати. Герої оповіді вибирають втечу, причому роблять це декілька разів. Сам Григорій втікає від НКВД і живе в тайзі з мисливцями. Родина мисливців сама ще багато десятиліть тому втекла з України на “пусті землі”, аби тут жити подалі від проблем на Батьківщині. І наостанок, коли хтонічне зло - НКВД, наближається так близько, що чути його смердюче, людиноненависницьке дихання - герої знову втікають у вільний світ, через кордон СРСР. Проте вся книга має якесь загрозливе тло, наче щось страшне і лякаюче постійно спостерігає за героями, не дає їм жити щасливо, постійно висить на горизонті. Спочатку я думав, що уособленням цього зла є тоталітарна радянська система, саме та, яка і хоче поневолити народи в цілому і кожну особу окремо. Але потім, читаючи книгу я зрозумів - це загрозливе тло, це не тоталітаризм, а скоріше це не можливість йому противитися. Гнітюча атмосфера навислої загрози, яку я постійно відчував в книзі це страх. Бо поміж двох шляхів про які я казав: підкоритися чи тікати, є ще третій - шлях боротьби. І враховуючи, що герої Багряного в книзі про боротьбу геть не думають, ось це і створює загрозу, що відчувається в тексті. Страх, який перебільшуєш, в якому сам себе звинувачуєш, липкий і тягучий, саме він не дає героям жити щасливим життям. Усвідомлення цього факту дозволило мені цілісно поглянути на історію розказану в “Тигроловах” І що цікаво, це також допомагає розуміти нам усім, що ми маємо робити зараз. Коли тоталітарна загроза наче далеко, але дивиться на нас своїми вогняними очима і облизується.

Ірина Даневська - "Німецький принц Богуслав Радзивіл"

Почав читання: 28.05.2023 - Закінчив читання: 24.08.2023 

Так уже співпало, що історичний період, про який йдеться в романі пані Ірини Даневської дуже мене цікавить. Я майже нічого не знав про Богуслава Радзивіла до моменту коли почав читати цю книгу, хоча й частково досліджував історію цього князівського роду, оскільки видається, що саме вони заснували село, де жили мої предки. Не дивно, що я не міг пропустити таку книгу, тим більше, що я люблю історичні романи, які дозволяють трохи фактурніше подивитися на історичні події.
"Німецький принц Богуслав Радзивіл" це перша частина трилогії і розповідає вона про ранні роки шляхтича з дому Радзивілів, який жив у 17 столітті. Це класичний пригодницький роман де головні герої те й роблять що бенкетують, подорожують, втрапляють в неприємності і б'ються на дуелях. Ну і звісно ж нікуди не дітися від любовних пригод, яких в книзі дуже і дуже багато. Богуслав Радзивіл розважається майже з усіма жінками які є персонажами книги. Здавалося б стільки подій не могло б випасти на долю однієї людини, якби персонаж був вигаданим це ще можна було б пояснити авторською уявою. Але ж Богуслав Радзивіл реальна, історична постать! І в цьому й полягає особлива привабливість книги. Вона справді написана за автобіографією самого князя, а також за спогадами багатьох його сучасників. Реальністю описуваних подій гарно вплетені авторкою в мереживо її ж вигадок, так що і не відрізнити одне від іншого. Так і треба писати історичні романи, в цьому й полягає найвища майстерність автора.
Проте залишається одна проблема. Коли я читав "Німецький принц Богуслав Радзивіл" то мало не від перших сторінок помітив певну фрагментарність описів. Так, наче авторка мала описати юність Радзивіла, тому детально описувала всі його переміщення по Європі бо вони дійсно відбувалися в реальності. Не зважала вона ні на що, не дуже задаючись питанням "а як цей розділ вплине на загальну оповідь?" Доходило до абсурду. Цілий розділ присвячений тому як Радзивіл їде на війну, аби долучитися до загону що штурмує місто в Голландії. Але коли він приїздить виявляється що битва уже закінчилася, він не встиг, тому просто повертається назад. Все, кінець розділу. Або Богуслав їде таємно у Францію аби взяти участь в дуелі з кривдником. Один раз натрапляє на грабіжників від яких відкуповується, потім за дуель яка не трапилася його заарештовують і кидають до Бастилії, де він проводить ніч і вранці його звільняють. Кінець розділу. І таких фрагментарних історій дуже і дуже багато. Вони не складаються в загальну картину, вони не служать розкриттю головного героя. Про другорядних персонажів я уже взагалі мовчу, вони виринають нізвідки і зникають в мороці, а я навіть не встиг їх запам'ятати.
Післясмаком цієї книги залишається запитання "що автор хотіла нам цим сказати?", або більш вульгарне "і шо!?" Я думаю книга тільки б виграла, якби пані Ірина викинула з неї половину другорядних подій і персонажів і краще б попрацювала над розкриттям основних. Тоді б ми краще зрозуміли суть історії, а Богуслав Радзивіл не виглядав би паперовим корабликом якого дитина вкинула в бурхливий потічок і дивиться як кораблик кидає зі сторони в сторону. А може відповіді на ці питання нас чекають в наступній книзі про Богуслава Радзивіла? Що ж, побачимо…

Володимир Дрозд – «Листя землі»

Почав читання: 07.06.2023 - Закінчив читання: 07.08.2023 

Щойно дочитав останню сторінку другого тому книги "Листя землі" Володимира Дрозда і є у мене таке відчуття, наче я прочитав одну із найважливіших книг у своєму житті. Це дуже важко описати, що відчуваєш в цей момент, наче ти довго, дуже довго, дерся на високу гору, дряпаючи руки об каміння, чіпляючись за коріння дерев. А доки йшов, нічого не бачив навколо, бо схил цієї життєвої гори поріс густим лісом. І аж ось ти виходиш на вершину, дерев на самій маківці гори немає і каміння колючого немає, а є тільки галявина, на ній трава зелена, сонечко світить і видно усе навкруги. Видно звідки ти прийшов і куди твоя дорога далі лежатиме.
І от стою я посеред цієї галявини, а з закривавлених рук, якими за каміння по дорозі хапався, на зелень скрапує кров. Дихання заспокоїти не можу, бо важко було йти, серце мало з грудей не вискакує. Але від раптового прозріння, від того що бачиш усе це раптом виростає в душі така солодка печаль. Бо наче й відмучився ти вже хоч частково, важку дорогу, а все ж подолав. Оглядаєшся на темінь з якої вийшов і радісно стає, а потім дивишся уперед куди далі йти маєш, а там дорога на ще вищу гору і знову темна і знову важка.

Чи важко йти цією стежкою? Та ні, не важко. Важко її Володимир Дрозд стелив, коли писав роман "Листя землі". Бо щоб чесно про долю цілого українського народу написати, та ще й такі важкі сто років від кінця 19-го до кінця 20-го, треба добряче свою душу збурити, витончити її, щоб відчувала вона найменшу біду людську і біль. З такою душею важко потім стежкою життєвою йти. А от читачу, йому уже простіше, його шлях автором торований, сторінку перегортай, ногою переступай камінець на дорозі, та й іди собі.
То чи важко йти? Ой важко! Бо рядок наче б про незнайомих людей в книзі Дрозда читаєш, а тобі кров в жилах твоїх клекоче і предки з того світу кажуть "І з нами таке було! І нас така ж біда не оминула!" І вже не про чужих людей ти читаєш книжку-оповідку, а про своїх, рідних. Вже тобі за кожним поворотом цієї стежки ввижається, що ти тут колись був і життя це уже бачив, бо це голос крові в тобі говорить, а не тільки автор літери рядками стелить. І виходить так, що це не просто собі читання, це вже ти над долею всього народу піднявся і дивишся як вона прямувала, де у ній болота імлисті, урвища глибокі чи ями глибокі, руками людськими вириті. На дні тієї ями, тіла людей замордованих, а над ними стоїть нквд-ист в чоботах хромованих, скрипучих. Усміхається він, наганом грається, на руці його підкидає. Міг би ти, вчепився б в це лице і роздер його на клапті, аби помстити тих, на дні ями, бо і твої ж там лежать, хоча… вони тепер всі твої. Але не можеш, бо ти всього лише читач, і бредеш ти не стежкою на гору, а сторінками паперовими, автором, Дроздом Володимиром для тебе прокладеними. А за наступним поворотом стежки, на наступній сторінці щось інше тебе чекає, чи добре, чи лихе ти не знаєш. Бо і того і того в світі було і про все автор написав як воно ставалося.

А вже докінчуючи читання, вже підійнявшись на ту вершину, перепочивши, та ладнаючись далі йти, роззирнувся я навсібіч, аби ще раз оком окинути краєвид, запам'ятати його назавжди. Аж дивлюся скраєчку цієї галявини сидить на камені чоловік старший і пес великий кудлатий біля нього крутиться. Дивиться чоловік кудись за горизонт, щось тільки йому одному відоме видивляється. Я ж підійшов ближче, привітався, як це серед порядних людей водиться.
- Дочитав? - Питає мене
- Дочитав, — відповідаю йому — ось щойно закінчив.
Повертається він до мене, рукою очі від сонця прикриває і каже сміючись:
- І як тобі? Сподобалося?
- Сподобалося дуже, пане Володимире! - Відповідаю йому — Ось давайте сяду біля вас та розкажу все, що надумав доки читав…
Але обірвав він мене на півслові, рукою махнув відганяючи від себе.
- Е ні, чоловіче! Не треба тобі біля мене сидіти, іди собі геть. Це я вже прийшов, а тобі ще довго йти, онде твоя стежка в'ється на сусідню гору.

Відвернувся він від мене, а я собі почвалав далі, назавжди запам'ятавши книгу Володимира Дрозда "Листя землі". Пішов я на свою власну гору, де мені долею судилося на камені сидіти і краєвид оглядати.

Юрій Криськов - "Землекористування і землеволодіння в Правобережній Україні"

Почав читання: 07.04.2023 - Закінчив читання: 05.06.2023

Як видно з останніх, прочитаних мною книг, все менше я читаю художню літературу і все більше рухаюся в сторону літератури наукової. Монографія Юрія Криськова - це ще одна книга в цьому напрямку. Але цього разу, це дуже непроста наукова праця про те, кому належала, ким управлялася і що взагалі відбувалося з землею на Правобережжі. Власне так як це наукова робота про терен який досліджую я сам і який мене дуже цікавить, то пройти повз такої книги я звісно не міг. Хоча це не дуже просте чтиво, оскільки текст просякнутий статистичними даними, важкими поясненнями і просто таки тонами посилань на джерела, я все ж зміг доповнити свої знання про землеволодіння в 17-19 століттях. Безперечно праця пана Криськова є досить корисною для серйозних дослідників, проте не можу не відзначити деяких мінусів цієї роботи.
Насамперед мені дуже не вистачило плавного вступу і адекватних висновків. Розповідь різко починається, наче незнайомець який в темряві провулку різко починає йти прямо на вас. Не встигаєш ні підготуватися ні зреагувати - одразу починається текст і дуже непростий. Бо незнайомець виявляється професором і одразу починає сипати термінами, цифрами, таблицями так швидко, що тільки і встигай відбиватися. Аж ось наче читач починає по трохи щось розуміти - аж тут "незнайомець" йде геть на прощання кинувши в нас кількома текстами висновків, після яких все ще залишається багато запитань. Проте якщо це ще можна списати на науковість тексту і недостатню підготовку мене, як читача, до цієї монографії, то от наступне зауваження є серйознішим. Кілька разів в тексті з'являються звороти на кшталт "буржуазне землеволодіння" яке наштовхує мене на думку, що фраза ця взята прямо з робіт радянських істориків. Звісно я розумію, що і в той час щось досліджували і відкидати напрацювання повністю не можна. Проте хотілося б якогось адекватного осмислення цієї рядянщини, бо так недовго дописатися і до "звільнення селянства від експлуатації буржуями силами доблесної червоної армії".
Але якщо не зважати на ці моменти, та прийняти той факт, що все ж я читав наукову працю, а не художній твір. То можу сказати, що книга Юрія Криськова була мені цікавою і вона точно стане в нагоді у моїх власних дослідженнях.

Сергій Плохій - "Царі й козаки. Загадки української ікони"

 Почав читання: 23.05.2023 - Закінчив читання: 27.05.2023

Той факт, що я, людина не віруюча, останнім часом читаю все більше літератури дотичної до релігії, не може мене самого не дивувати. Проте виправданням мені в моїх же очах, може слугувати хіба те, що це дещо дотично до теми моїх досліджень, а тому читаючи про релігію, ікони і святих, я трохи наближаюся до виходу в світ моєї другої книжки, де буде в тому числі один з розділів присвячений історії церкви. Ну і власне не можна просто так взяти і оминути книгу Сергія Плохія, визначного історика сучасності. Хоча я б не назвав "Царі й козаки" його найкращим дослідженням, проте книга точно заслуговує на увагу читача. Мені здається, ця наукова розвідка виникла мало не випадково, в рамках якогось більшого дослідження. Автор просто не захотів, аби знайдена і опрацьована ним інформація пропала надарма, тому скомпонував те що знав у вигляді книги і видав. Вийшла невелика, але на диво цікава розповідь про старовинні козацькі покровські ікони та про те кого і чому на них зображали.
Це маленьке дослідження не є повним і всеохопним, прочитавши його ви точно не почнете розумітися на особливостях релігійних взаємин в Україні в 17 ст. як і не станете знавцем іконопису. Проте ця книга дає цікавий погляд на один із аспектів релігійного мистецтва, а тому заслуговує на увагу.
Я не є великим знавцем чи любителем ікон, проте мені історії викладені в цій книзі видалися досить цікавими. Я твердо переконаний, що розумна людина в наш час має мати якнайбільше знань в різних галузях, в тому числі в таких специфічних і дотичних до релігії. Я радий, що зі мною згоден і Сергій Плохій, бо не просто ж так, він раптом вирішив взятися за дослідження українського іконопису. Тому ми з паном Сергієм Плохієм однозначно рекомендуємо вам цю книгу!