Насамперед скажу, що ця книга майже у всіх викличе розрив шаблону. В тих, для кого Правий Сектор - це пугало, яким лякають перед сном маленьких, неслухняних, ватних пенсіонерів буде здивований мотивованістю цих бійців. Бо вони часто воюють на голому ентузіазмі, не маючи зброї, не маючи підтримки від держави, зіштовхуючись з нерозумінням з боку багатьох людей. Але вони продовжують виконувати свою щоденну важку роботу - воювати. Для тих, хто вважає добровольців паладинами в сяючих латах, безстрашними і ідеальними лицарями духу, теж від цієї книги протікатиме надірваний щаблон. Бо раптом виявиться, що командири підрозділів мусять шукати фінансування для своїх людей і платити їм "зарплату", бо лицарі духу чомусь не можуть харчуватися виключно святістю, і (о диво!) у них теж є сім'ї які треба утримувати, а коли ти воюєш на фронті це трохи важко робити. Виявляється, що мотивований доброволець, знавець мінної справи, який не раз виводив групу цілою і неушкодженою з важких виходів, любить прибухнути аж до втрати пульсу. Що абсолютно тверезі, які "ні краплі" бійці можуть прихопити важке озброєння і втекти з бази, бо їм не заплатити за попередній місяць. Що український доброволець може не знати української і воювати інколи лише з "любові до мистецтва"
Тож тепер, коли ми розірвали всі шаблони, можна і справді розказати про книгу "Щоденник нелегального солдата". Це чудова книга про війну, про те що там відбувається і як воюють люди, яких офіційно на фронті немає. Це розповідь про українців які відмовилися від мирного життя і опинилися на фронтирі. Які щодня, з зброєю в руках зменшують популяцію гібриду свиней і собак, що бігають по українській землі під російським триколором. Це правдива історія, Білозерська не намагається приховати невигідні для себе факти, не намагається виставити добровольчий рух мало не ідеальними людьми. Вона правдиво і відверто розказує про причини чому добровольці там знаходяться, про те що серед них є багато патріотів, людей обов'язку і одночасно авантюристів, людей випадку. Автор чесно розповідає про циркулювання в середовищі Правого Сектору ідей про "треба йти на Київ, ворог сидить там", про те що частина вояків готова була так і зробити, а інша частина пропонувала чекати закінчення війни. Це той сценарій, якого особисто я дуже боявся в 14-15 роках, і думаю саме це і є причина, по якій ПС не легалізували в ЗСУ як єдиний підрозділ. І я звісно можу помилятися, не володіючи всією інформацією, але думаю це було правильне рішення. Олена Білозерська також розказує історію жінки на війні, це окрема дуже цікава тема. Це боротьба за виїзди на "бойові", це особливості побуту, боротьба за своє визнання рівноправним бійцем підрозділу. А найбільше мене вразила сталевість нервів цієї жінки. Навіть в критичних ситуаціях, вона приймає правильні рішення, не ображається де не треба, і тисне там де треба. Не ниє про "рівність прав" в бере собі ці права і діями доводить, що вона може не гірше. І окрему мою повагу заслуговує її ставлення до тварин. Здавалося б на війні, де твоє життя постійно в небезпеці, де ти вбиваєш і можеш бути вбитим, єдино можливим варіантом вижити є набуття певної "товстошкірості" Але Білозерська рятує котів і собак, турбується про них часто більше ніж про себе. Навіть в такий непростий час, вона може зберегти людяність і повагу до життя тварини.
Тому як можна не захоплюватися людиною, яка робить за добу стільки добрих справ, вдень піклується про кота і двох собак, а ввечері знищує трьох російських бойовиків. Єдине що тут можна сказати - Героям Слава.
