Ендрю Ходжер – «Храм Фортуни»

Почав читання: 03.10.2013р. Закінчив читання: 19.10.2013р.

Інколи я люблю повертатися до книг, які колись читав в дитинстві, люблю порівнювати враження яке вони на мене справили тоді і зараз. Як правило в книзі розкривається якийсь новий підтекст, нова грань, чи просто – навіюється той колишній спогад з дитинства.

Власне одо останнього типу належить книга Ендрю Ходжера. Відверто кажучи, за якістю тексту цей роман не віднести до найвищого розряду, скоріше навіть навпаки, якщо це перша книга справляє враження продуманої, то друга просто нагадує «додягування тексту», аби лиш стачило на дві книженції. В другій книзі автор не вводить нових героїв, ніби лінується придумувати канву для їх появи. Та і події виглядають ну геть притягнутими за вуха. Але попри всі ці недоліки, я вже на протязі років 15-ти вкотре повертаюся до цієї книги. А все чому – тому що саме з неї я почав цікавитися історією стародавнього Риму,  а саме про це і є книга! Проста історія замішана на справжніх історичних подіях тоді дуже мене вразила. Вразила стійкість і рішучість героїв, їхнє поняття про честь яка є найбільшою цінністю, вищою навіть за життя.

Саме такі книги вплинули на моє «виховання» зробивши з мене людину з дещо збоченими поняттями про честь і гідність, але я дуже їм за це вдячний. І виявляється ця вдячність у тому, що я часто беру їх в руки і перечитую.

Марина і Сергій Дяченки – «Долина совісті»

Почав читання: 06.10.2013р. Закінчив читання: 14.10.2013р.

Дуже дивні в мене відчуття від читання цієї книги. Настільки неоднозначні, що боюся, навіть робити якісь висновки: а якщо це я помиляюся? Але думаю варто спробувати… Часто в фантастичних книгах ховається більше істини, аніж в філософських трактатах. Книги філософів наче банка концентрованої лимонної кислоти – випий всю за раз і помреш в муках, а художні книги наче склянка чаю з краплинкою тої лимонної мудрості, випиваєш, а на дні вона - істина . Щось таке схоже я побачив у книзі «Долина совісті» За простою, я б навіть сказав, дещо примітивною, історією про людей з незвичайними здібностями «прив’язувати» до себе людей можна розгледіти дуже глибоке підґрунтя. Хіба не про те ми всі мріємо? Чи не найбільше в житті ми хочемо прив’язати людей які нам подобаються до себе, хочемо щоб вони були завжди поруч, щоб не могли відійти від нас на відстань більше аніж у три дні. І коли нас вдається це зробити, ми так цим хизуємося, так вихваляємося, у кожному слові звучить «моя…моя…моя», всі ці привселюдні поцілунки показують оточуючим «це я її прив’язав до себе… дивіться всі…». Але одночасно з цим приходить і бажання свободи, «ні ні… занадто близько, відійди, приходь через три дні, тоді коли я не зможу без тебе, коли я знову почну сумувати, коли тебе не вистачатиме… а зараз іди геть, мені потрібна самотність»

Так, я бачу це на кожному кроці, у друзях, колегах, перехожих на вулицях. Кожен з них, в тій чи іншій мірі намагається прив’язати до себе якомога більше людей. Вони називають це коханням, дружбою, стосунками, я ж бачу лише хворобливе бажання впливати на людину, накидати їй свою думку, бачу фромівське бажання свободи і одночасну боязнь тієї свободи. Розумний Фром казав:

"Освободившись от природы, отделившись от другого человеческого существа, человек видит себя нагим и ощущает стыд. Он одинок и свободен, но беспомощен и напуган. Только что обретенная свобода оборачивается проклятием: человек свободен от сладостных уз рая, но не свободен сам собой руководить, не может реализовать свою личность. "Свобода от..." не идентична позитивной свободе."

Чи не про це ж пишуть Дяченки? Про бажання керувати, але самому не потрапити під контроль, про цю втечу від свободи у вигляді гіпертрофованого вміння головних героїв «прив’язувати до себе людей». Це так, ніби Боги познущалися з нас. Ви хотіли любові? Хотіли взаємності у коханні? Хотіли аби близька вам людина справді не могла б без вас жити? Ось маєте! Ось погляньте!  Це те чого ви просили? А тепер їжте, хоч вдавіться!

Горан Петрович – «Книга з місцем для побачень»

Почав читання: 16.09.2013р. Закінчив читання: 30.09.2013р.

Ніколи не вірте тому, що ви бачите перед очима. Світ зовсім не такий, яким він намагається здаватися, наче сором’язлива панянка, що восени ховає своє обличчя за шарфиками, справжня дійсність ховається між рядками книг. А Горан Петрович, не просто черговий письменник, він містик, адепт таємного культу тих хто вміє бачити справжнє. Він роздягає дійсність догола і кристально вдивляється в неї, чи нема там бува чогось незвичного. А тоді сідає і пише, бо незвичне є, його просто треба вміти побачити.

«Книга з місцем для побачень» - це візуалізація мого ставлення до книг, напевно саме тому вона мені так сподобалася. Люди які зустрічаються в книгах, навіть якщо живуть за тисячі кілометрів одне від одного. Будинки які будуються на сторінках романів, стосунки які народжуються там же… Хіба це не той ідеал книжкового ескапізму, втечі від реальності який ми, ті хто вміють Читати, шукаємо так довго? Петрович виводить ці наші рефлекси на принципово новий рівень, в його книгах блукаєш і зустрічаєш різних людей, його описи такі що здається предметів можна торкнутися, в персонажах розчиняєшся і … ні, не починаєш бачити в них себе, у собі починаєш бачити їх.

Тож з усією відповідальністю можу заявити, що «Книга з місцем для побачень» ще найкраще, що сталося зі мною за останні пів року.

Мілета Проданович - «Ультрамарин»

Почав читання: 14.09.2013р. Закінчив читання: 2.10.2013р.

Інколи бувають книги які не варто читати. Ні, не те щоби вони погані чи якісь заскладні, вони не викликають ніяких негативних емоцій, не штовхають тебе на дурні вчинки. Це просто книги не для тебе. Мілета Проданович розказує про свого батька-художника, про те як він розбирає його майстерню і, відшукуючи там старі фотографії чи замальовки картин, згадує спільні з батьком моменти. Це історія поваги, історія про спогади, про ту правильну синівську любов, замішану на захопленні, що виникає у правильних сім’ях.

Інколи мені починає здаватися що ми забули що таке книги. Що це всього лише розказані історії, лише відбитки на папері, відбитки чогось іншого, потойбічного, чого не видно просто так, а лише у дзеркалі. І книга, в першу чергу, це якраз оте дзеркало. Ми ж хочемо сакральних істин на кожному кроці, змін сюжету у кожній главі, хочемо одкровень, інтриг, захоплення. А це всього лиш історія і не треба чекати від неї чогось іншого.

Чесно кажучи книгу я не дочитав до кінця. Лишалося мені ще десь сторінок шістдесят, але читання втратило будь-який зміст і стало для мене занадто обтяжливим. Повторюся, це не тому що книга якась не така, ні. Просто це не моя книга і не моя історія.

Дмитро Донцов - «Націоналізм»

Почав читання: 14.07.2013р. Закінчив читання: 13.09.2013р.

Важко писати про книгу, яка стільки для тебе значить ще з самого дитинства. Перше читання «Націоналізму» Дмитра Донцова у мене сталося в 19-тирічному віці. І хоча тоді це було дуже поверхнево і багатьох речей я очевидно не зрозумів, книга справила на мене велике враження вже тоді. Тому зараз я вирішив повернутися до цього концептуального тексту Донцова і зрівняти свої відчуття.

Перше, що кинулося мені в очі – я часто на інтуїтивному рівні, відчував і робив те, що про пише Донцов. Це породжувало якийсь глибинний зв’язок між мною і книгою, так інколи буває з людьми: спочатку людина тобі просто подобається, інстинктивно, без видимих на те причин, а потім ти знайомишся з нею ближче і розумієш причину цього захоплення. Це не ідеологія книжних плачів і не ідеологія відплати за старі історичні образи, які нам колись наносили інші народи. Для мене націоналізм це голос крові, вікова традиція замішана на романтичному баченні майбутнього, але не оплакуванні нещасливого минулого. І яким же було моє здивування, коли саме про такі ж якості нового українця пише Донцов, коли каже що:

«В чиннім націоналізмі: змістом життя є активність і могутність нації, життєвою формою — національна боротьба, а духом життя — «романтика», віра.»

У своїй книзі Донцов дуже багато критикує, деяких відомих «діячів» початку ХХ ст. Думаю він, як їх сучасник має на це повне право, хоча зараз деякі з них стали національними героями, поважними людьми, про яких зараз не прийнято говорити погано. Як тут не згадати одну з цитаток Подерев’янського:

«Едгар, цинічний гвалтівник собак та кіз, згодом статечна людина, член суспільства, депутат палати лордів.»

Отак і з нашими «діячами» сталося, те що ми сприймаємо з віддетермінуванням у минуле, Донцов бачив щодня, тому його ідеологічний портрет цих людей, як на мене, дуже точний. Що ж, це ще одна причина задуматися про роль цих людей в нашій історії.

Але найголовніший і найбільш неочікуваний висновок який я зробив під час читання – неправі ті хто вважають, що націоналізм ідеологія для 2% населення. Історично в українських генах закладений той потяг до націоналізму, до його романтичної складової, до «віри в ідею попри щось». Потрібно просто розбудити в собі іншу сторону, ту яка перетворить людину з плаксивого патріотка, що плаче над «зрубаною калиною» і щиро любить Україну перед телевізором, на того хто … втім це вже справа кожного.