Богдан Коломійчук - "Візит доктора Фройда"

Почав читання: 21.02.2020 - Закінчив читання: 26.02.2020 

Колись давно, в Українські Темні Часи (маю на увазі звісно ж 90-ті роки 20-го століття) коли я ще був зовсім маленький, не було нічого кращого в житті, аніж читати. Зараз змінилися Часи, століття, я виріс, але і досі краще аніж "читати" не має нічого під цим сонцем. Але лишається питання що саме читати. В ті благословенні дияволом і Леонідом Даниловичем Кучмою часи мого дитинства я читав усе відряд до чого дотягувалися мої рученята. Я ковтав всі книжки які мені дарували на свята, перечитав спочатку невеличку татову бібліотеку, яка лишилася в живих після років поневірянь по зйомним квартирам, а потім і ще менші бібліотеки всіх родичів. На якийсь час мене виручила тітка що працювала в книжковій крамниці і дозволяла читати книги не купуючи їх, але і книгарні не вистачило на довго. Проте навіть в ті часи я дозволяв собі снобістське перебирання контентом і принципово не читав дві категорії книг "любовні романи" (в ті часи вони були мега популярні, я ніколи не забуду обгортки книг Даніели Стіл, з напівголими глянцевими жіночками) і "детективи". Цю, останню категорію книг я щиро зневажав, на називаючи всі книги в такому стилі "гостросюжетне гівно" і я був правий. В ті часи в якості детективних історій нам намагалися підсунути дешеве російськомовне лайно в стилі Чінгізів Абдулаєвих. Тому навіть я, який в своїй любові до читання як процесу, дійшов колись аж до Лєрмонтова (досі гидко це згадувати) збірка творів якогось якимось чином опинилася вдома, вперто відмовлявся читати детективи.
Але часи міняються і мої погляди теж (сталими лишається тільки відраза до російської класичної літератури) і раз по раз в моєму списку прочитаних книг з'являвся той чи інший детектив. Не можу сказати що мені вони подобаються, так і книгу Богдана Коломійчука я прочитав без особливого захоплення. Взагалі вона нагадала мені чимось цикл "Адвокат із Личаківської" Андрія Кокотюхи. Той самий ретро-детектив, той самий сетінг: імперський Відень, австрійський Львів, та ж сама, притаманна кожному детективному роману, зав'язка і розв'язка роману. В якийсь момент я губився в тексті і повертався на першу сторінку подивитися що ж я все таки читаю книгу Коломійчука чи Кокотюхи.
Ні, ви не подумайте нічого поганого, книга непогана (як на детектив) її навіть цікаво читати і не дуже хочеться закрити і ніколи не відкривати більше. Як казав відомий персонаж "not good not terrible". У мене тільки одне велике зауваження до автора: навіщо сюди було приплітати професора Фройда? Як на мене, він занадто відома особа для того, щоб так вільно і, скажемо чесно, недолуго використовувати його образ в книзі. В цьому романі Фройд виступає якимось хлопчиком на побігеньках в комісара поліції Вістовича. А я нагадаю, що в 1904-му році він уже був досить відомим і визнаним професором і видається малоймовірним, що він би собі дозволив як цуцик волочитися по Галичині за поліцейським який ловить якогось там маніяка. До особи маніяка до речі маю окрему претензію. В романах такого штибу він має бути фактурним, пропрацьованим, він має виділятися, домінувати над текстом, має викликати в читача жах і трепет. Проте в Коломійчука він відверто ніяких. Маніяк який вбиває просто щоб погратися з поліцією - це уже сотні разів було в історії детективного жанру! Невже не можна було вигадати щось цікавіше? Втім і поліцейський, який намагається зловити маніяка, який нібито є головним персонажем книги не розкривається в повній мірі. Він нагадує шаблон, заготовку поліцейського, а не реальну людину. Єдиний хто показаний гарно в цій книзі це Львів. Відчувається любов автора до цього міста, ось тут він справді чесний в своїх описах, видно, що коли в тексті мова заходить за Львів - Коломійчуку одразу стає не байдуже, з'являється якась іскорка, вогник, бажання дійсно розкрити цього "персонажа" перед читачем. То може автору треба було б кинути писати романи-детективи, а почати писати романи-путівники?

Ремон Кено - "З жінками по-доброму не можна"

Почав читання: 19.02.2020 - Закінчив читання: 21.02.2020

Я надвечір побачив їх —
Життєрадісно йшли сюди
Від торгових рядів своїх
Між старих кам'яниць ряди.
Я, проходячи, їм кивав
І казав нікчемні слова,
Чи, сповільнивши крок, вітав
І казав нікчемні слова.

Це була дуже химерна книга, можливо найхимерніша з тих, що мені їх довелося читати недавнім часом. Я не знаю про що вона насправді, бо маю враження, що тут нашаровано забагато сенсів, аби мати можливість отак просто по-дилетантськи стверджувати, що ти розумієш про що йде мова. Але я принаймні можу сказати які запитання ця книга переді мною поставила. Ремон Кено розказує історію ірландських добровольців, що долучилися до Великоднього Повстання 1916-го року в Дубліні і отримали наказ захопити і утримувати пошту. Вигнавши з приміщення пошти усіх працівниць і працівників і застреливши директора, який занадто завзято викрикував "god save the king" вони укріпили будівлю і приготувалися або перемогти, або померти за свободу Ірландії.

Всі серця з'єднала мета,
Та за літо і зиму ці
Кожне каменем оброста
І стримить у часу ріці.
Кінь звертає в той бік, де дім,
Вершник — з ним; птах політ свій в'є
З хмари в хмарку — змінні, мов дим,
Щохвилини іншими є
Всі;

Англійці чомусь не відповідали, напевно вражені нахабністю повстанців, які майже без бою зайняли частину міста. Проте скоро вони мали б оговтатися і тоді б для ірландських волонтерів почалися б справжні проблеми. Безперечно ці молоді дублінці знали на що вони йдуть, усвідомлювали всі ризики. Попри свій молодий вік, попри відсутність хоч якогось бойового досвіду, вони знали, що єдиний шанс на отримання незалежності - це боротьба. І вони були до цього готові. Кулемет було встановлено так, щоб контролювати площу перед поштамтом, повстанці мали ящик набоїв, трохи їжі, кілька ящиків віскі і пива Guinness, тобто усе що потрібно аби померти за свободу Ірландії.
Але в їхні плати раптово втрутилася англійка, молода дівчина, працівниця пошти, яка зачинилася в туалеті коли повстанці захопили будівлю. Тепер ж, коли британські солдати оточили поштамт і уже вбили одну працівницю пошти біля дверей, відпускати знайдену в туалеті даму означало б віддати її на вірну смерть. Тож доля зіграла злий жарт, разом з молодими хлопцями за Ірландію повинна була померти і англійська розбалувана дівчина.

Тільки камінь тут назавжди.
Надто довго жертовність ця
Нам, у світі щоденних лих,
Одягала в камінь серця,
І — лиш небо полегшить їх.
Імена шепочу я —
Тільки шепіт лишився нам.

В очікуванні смерті була ця юнь. Знали за що віддадуть життя волонтери, лиш остерігалися зробити це якось неправильно, боялася попрощатися із своїм англійка. Але їхній страх мав одну природу, бо будь-який страх однаковий. Кожен з них ще не бачив життя, кожен не спізнав ще любові, якої вони усі так прагнули. А очікування смерті зблизило їх, з'єднало і оголило душі. Бо перед лицем невідворотності зникають усі умовності. Цнотлива панянка, що за останнім писком моди, наважилася ходити без корсету і прості ірландські хлопці, сковані католицьким вихованням однаково відкидають свою моральність, бо перед смертю хочуть, дуже гостро хочуть відчути смак життя, його теплий доторк, щоб відігнати холод смерті. Чоловіки не знають що робити з англійкою, що так недоречно опинилася тут. Вона заважає достойно віддати свої життя, всім своїм виглядом вона повертає в їхні серця бажання жити. А це дуже небезпечно для повстанця. Один з них, студент-медик навіть закохався в цю дівчину, інші ж перебуваючи поруч з нею не знали що робити і як себе поводити. Натомість англійка напевно змирившись з смертю і відчувши збудження одного з повстанців, сама кладе руку йому на ширінку і віддається йому. Навіщо вона це робить я не знаю. Можливо щоб таким способом "купити" собі життя, а можливо аби не помирати не дізнавшись що це таке. Її мотивація для мене незрозуміла, особливо якщо врахувати що її наречений, солдат британського флоту зараз обстрілює Дублін з гармат намагаючись вибити повстанців з укриттів. За першим разом вона просить того ж таки добровольця зробити це ще раз "але на цей раз довго" так щоб їй сподобалося, що він і виконує, забувши навіть про свою гвинтівку. А далі починається ота химерність про які я казав на початку. Британці все тугіше стискають кільце оточення навколо поштамту, а англійка віддається на другому поверсі уже іншому повстанцю, аж доки йому снарядом, що був випущений з корабля під командою нареченого цієї англійки не відриває голову. Що ж робить леді? Вона спихає з себе обезголовлене тіло і знімає закривавлену сукню, залишаючись лише в спідньому. Перевірити що відбувається заходить третій повстанець, колишній кравець, в якого ця ж англійка замовляла сукню на своє весілля. Вона намагається звабити і його показуючи свої принади, але той виявляється геєм і замість того аби і собі взяти цю дівчину таємно вислизає з поштамту аби знайти одяг для дами. Від всього цього їде дах у повстанця, що був закоханий в англійку і він приходить аби освідчитися їх, але замість цього намагається її згвалтувати. Англійці наступають, це поштове відділення останній прихисток повстання. Вони самі, в оточенні, вони точно помруть. Британський корабель обстрілює будівлю, гинуть майже всі повстанці окрім двох, кравця-гея, який повернувся з весільною сукнею англійки і ще одного бійця, який і собі хоче перед смертю спробувати цю дівчину. І прямо там, серед битої цегли і руїн в пилюці і крові відбувається останній акт драми.

Що — знову ніч розгорнула сни?
О ні, ні, — то вже смерть гряде.
Може, марно вмерли вони?
Слово Англії — ще тверде?
Чи в засліпленості своїй
Ви забули їх мрія — в нас;
Навіть в мертвих — доволі мрій.
Що — коли їм любов не раз
Заважала на цій землі,
Як долали чужинську лжу?
Пірс, МакДонах, та Коннолі,
І МакБрайд — я про вас кажу.

Кров і смерть, а ще любов до життя, мрія стати героєм і жадання жіночого тіла, високі почуття і підлі бажання все це змішалося разом. Чи можна когось тут засуджувати? Чи міг хтось повестися краще ніж повівся? Чи варто було помирати так? І чи варто було б жити, якби все сталося інакше? Я не знаю.
Я знаю лише що велике часто йде поруч з ницим. Що найбільший герой часто не контролює своїх почуттів, але від того не перестає бути героєм. Важливо не тільки те що ти думаєш і як говориш, але і що ти робиш. Важливо чи готовий ти на жертву заради когось іншого чи заради спільної мети. Ось про що насправді ця книга…

Поки колір зелений в нас
Перед поглядами зрина,
З нами цей і майбутній час:
Народилась краса страшна.

… вона про страшну красу Революцій.

Павал Касцюкевіч - "План Бабарозы"

Почав читання: 04.02.2020 - Закінчив читання: 19.02.2020

Вважається, що після епохи великих географічних відкриттів на Землі майже не залишилося білих плям. А після того, як на орбіту були запущені картографічні супутники, що сфотографували всю планету, вважається що білих плям точно не залишилося. Але це не є правдою. Все ще є дуже багато "terra incognita" на наших картах. Навіть якщо ми знаємо як туди доїхати, знаємо розташування річок, гір, боліт, доріг чи будинків на цій території, це ще не значить що ми це місце розуміємо. Ще залишається багато місць, про які кажуть "in the middle of nowhere", про які невідомо нічого окрім назви. От що ви наприклад знаєте про Кропивницький? Що там відбувається? Чи живуть там люди? Або чи знаєте ви щось про село Сигнал Козятинського району Вінницької області? Чи розумієте ви людей які живуть в Таращі чи в Здолбунові? Але це окремі локації з ними ще можна якось розібратися. А що коли я скажу, що є поруч з нами ціла невідкрита і недосліджена країна. Білорусь. Ми живемо поруч, а зовсім нічого не знаємо про тубільців які її населяють. Чим вони керуються, чим живуть, як люблять, як вмирають? Тож я вирішив виправити цю проблему і взявся читати книгу Павала Касцюкевіча - "План Бабарозы". Книгу я читав в оригіналі, білоруською і хоча це була перша книга цією мовою, але ніяких проблем з розумінням прочитаного я не мав. Скажу більше, я навіть не перекладав прочитане. Коли читаєш англійською процес виглядає так: прочитати англійською - подумки перекласти на українську - усвідомити прочитане, а у випадку з білоруською переклад не потрібен, я просто розумів усе що написано, очі бачать літери - мозок розуміє сенс. За всю книгу мені трапилося хіба з десяток незрозумілих слів, проте навіть їхній сенс був зрозумілий з контексту.
Але найцікавіше в книзі інше. Вона, як на мене чудово показує причину того, що Білорусь залишається такою зацикленою на власному нещодавньому минулому країною, яка опирається будь-яким змінам. Павал Касцюкевіч розповідає сімейну історію, розповідає про стосунки між хлопчиком Ігорем Качунею і його бабусями і дідусями, що займають дуже і дуже велике значення в житті героя. Коли хлопчик виростає і стає психоаналітиком, він пробує застосувати в лікуванні пацієнтів свій винахід "внукотерапію" адже, опонуючи Фройду, вважає що психологічні травми в людях в першопричині мають не конфлікт з батьками, а вплив бабусь і дідусів.

"Усё дзяцінства мяне атачалі бабулі і дзяды. Ix было так шмат, ажно кожнага разу належала
ўдакладніць, якую канкрэтна бабулю або дзеда ты маеш на ўвазе. "Званіла баба Роза", ці
"прыходзіў дзед Барыс". Нашыя з бацькамі гутаркі заўжды круціліся вакол бабуль і дзядоў, мы жылі іхнімі біяграфіямі і цікавасцямі" 

Жити не своїм життям, а життям своїх бабусь і дідусів, ось психологічна проблема білорусів, яку вони ніяк не можуть побороти. Для них колись (зазвичай років 40 тому) завжди краще ніж тут і зараз. З плином часу нічого не міняється, якбі б не були часи, але все рівно раніше було краще. Білоруси йдуть в фарватері бабусиних історій все своє життя. Вони стараються самі швидше стати бабусями і дідусями, аби і собі мати можливість прожити життя ще раз, впливаючи на своїх внуків. Але якщо з бабцями все ясно, то в чому ж причина того, що білоруські внуки так і не починають бунтувати проти впливу старших? Автор і на це має своє пояснення:

"Нядзіва, што пасля такіх царскіх умоваў, якім шчыра здзіўляюцца нават бацькі, ужо дарослым чалавекам унук любым коштам хоча вярнуцца ў гэты дзядоўскі парады. Ірвануць у бабульчын дом, зноў і зноў. Каб яшчэ хоць разок пачуць гаману гэтага казачнага сераля. Дзе ні абавязкаў, ні рэжыму, дзе гадзіна як хвіліна, дзе поўная безадказнасць... Дарослы ўнук ці ўнучка прагне вярнуцца туды, дзе яго чакаюць не пакуты і не дзіцячыя жахі, не кара і не пагроза. А асалода, чыстая, незамутнёная насалода…" 

В минулому, яке уособлюють бабусі, тепло і комфортно, там заправляють штанці в шкарпеточки і годують картопляним пюре з домашньою котлетою. А головне - там тебе люблять безумовно, не за те який ти хороший, добрий, чуйний, а просто так. Інколи навіть батьки хочуть зробити тебе кращим, а бабусям ти найкращий вже тому, що ти є. І це було б непогано, аби за це не вимагалося стовідсоткової вірності і покірності, не вимагалося відмовитися від себе, законсервувати себе для минулого:

"Нашто табе, Ігарочачак, тыя бацькі, калі маеш прабабулечачку? — трубіць мне наўздагон Бабароза. — Нашто табе, Ігарочак, тыя сябры, калі маеш сям’ю? — мурлыкае мне ў твар Бабагруня. — Нашто табе, Ігар, тая палюбоўніца, калі маеш нашу любоў? — на вушка шэпча мне мама. — Нашто мне тая невядомая будучыня, калі маю вядомую мінуўшчыну? — думаю я і ваджу пальцамі па еўрапейскай мапе, закутай у ільды ламінацыі."

Навіщо нам те невідоме майбутнє, якщо ми маємо відоме минуле. Минуле яким так зручно і приємно жити, бо в ньому вже точно нічого не зміниться. Минуле в якому стабільність, широкі проспекти, немає реклами, молочні продукти без ГМО, а по телевізору вже більше 20 років показують одного і того ж самого президента. Гарне, тепле, затишне минуле, просто з легеньким запахом нафталіну і старості. Але нічого, запах можна і перетерпіти, зачекати доки помре і вивітриться… Можна ж?

Террі Пратчетт – «Варта! Варта!»

Почав читання: 04.02.2020 - Закінчив читання: 14.02.2020

Мушу визнати, що я був досить упередженим щодо книг Пратчетта. Всі так активно їх обговорювали, так активно читали, що я подумав "певно це чергова переоцінена масмаркетна фігня". Але ні, я помилився. Террі Пратчетт - це такий собі британський Андрій Кокотюха в світі фантастики. Ба більше, Кокотюха і Пратчетт наче рідні брати, що були розлучені при народженні. Одного брата залишили жити в багатій, ситій країні, де його письменницький талант зміг розкритися в повній мірі, де його творчість підтримували і плекали викохані на високопородистій літературі читачі. А іншого брата недоля закинула на задвірки цивілізації, в якесь забуте людьми і богом графство десь на околицях Лондона, де йому довелося боротися за виживання і за визнання свого літературного дару. Впевнений, якщо придивитися на дупи Кокотюхи і Пратчетта (якщо б вам колись захотілося в таке вглядатися) то ви б там точно розгледіли однакові родимі плями, які б точно натякали на їхню спорідненість. Якщо ж приглядатися ви не хочете - можете поглянути на кількість книго-контенту, яку вони продукують за одиницю часу. Що в одного що в іншого письменника кількість книг, що "вилітають з-під пера" просто зашкалює, лише один орієнтується більше на детективний жанр, а інший на фентезійний. Проте на цьому схожість між двома письменниками закінчується.
Колись давно я почув від якогось фаната Пратчетта, що його книги це таке собі "високоінтелектуальне фентезі". Дозволю собі з цією думкою не погодитися. Фентезі не може бути високо- чи низькоінтелектуальним, воно може лише мати різні ступені пафосності, які власне ж і показують його якість. Як на мене, книги Террі Пратчетта (я поки прочитав тільки одну, але вже роблю висновки, от я мудак) це таке собі фентезі для дорослих. Скажу чесно, я сам зростав на фантастиці. Я належу саме до того покоління, яке за приклад брали собі не історичних персонажів, а героїв-драконоборців, дослідників космосу не з НАСА, а з книг Айзека Азімова. В дитинстві я зачитував до дірок цикли фантастичних романів Енн Маккефрі, Роджера Желязни, Урсули ле Гуїн. Їхні персонажі були для мене натхненниками, героями, прикладами для наслідуваннями. Я ріс на їх книгах… але я виріс. Виріс і почав читати Кафку, К'єркегора, Еріха Фромма. Ні, я не перестав любити фантастику, але лише її ставало замало для мене. Цикл "Дискосвіту", до якого належить і прочитана щойно мною "Варта! Варта!", це гарний спосіб повернутися в минуле, почитати те, чим колись так захоплювався і самому з себе посміятися. Колись давно мені так подобалися безстрашні герої, які проходять через випробування, борються зі злом і перемагають його, проте зараз це здається смішним і наївним. Саме тому, читаючи "Варта! Варта!", де герої зображуються випадковими людьми, що роблять свої геройські вчинки не від бажання покращити світ, а з страху за своє життя, випадково, чи просто по дурості, я розумію, що саме так це і працює в реальному житті. Якби я читав цю книгу в 15-річному віці вона б мені не сподобалася, я б її не зрозумів. Тільки подорослішавши і трошки пізнавши життя, можна оцінити всі її переваги і щиро посміятися з себе колишнього. Але це не інтелектуальна фантастика, бо дорослішаючи ми не обов'язково стаємо розумнішими ;)
Книги Пратчетта це спроба нагадати серйозним дядькам і тіткам, що біжать на роботу з шкіряними портфелями, а на вихідних гойдають на колінах власних дітей, що вони і самі, ще зовсім нещодавно, були підлітками, цікавилися казками, драконами, королями і скарбами. Це спосіб не забувати те, на чому ми виросли, аби передати те найкраще, що ми вичитали в книгах нашої юності нашим дітям.

Брати Капранови – «Справа Сивого»

Почав читання: 29.01.2020 - Закінчив читання: 04.02.2020

Намагання хоч якось класифікувати літературу - справа невдячна. Тут як не старайся, які епітети не придумуй, як не порівнюй одного автора з іншим, а все рівно ідеальної картинки не вийде. Ось ти довго припасовував і приміряв кого б з сучасних письменників поставити як проміжну ланку мій Люко Дашвар і Любко Дерешем чи між Андрієм Кокотюхою чи Сергієм Жаданом, ось ніби знайшов достойну фігуру, а тут раптом в цього автора виходить нова книжка яка аж ніяк не вміщується в нішу, що ти для нього підготував. Особливо важко коли книга хороша, бо з поганими розбиратися простіше - просто відправляєш їх в чорне непролазне болото люкодашварщини і забуваєш про ті книги, як про жахливий сон. А що робити з книгами непоганими? Не геніальними, ні просто хорошими. Куди віднести їх? Як класифікувати, та чи треба їм взагалі ця класифікація.
Книги Братів Капранових саме такі. Я не можу назвати їх геніальними, нічого аж такого особливого, в світовому масштабі, в них немає. Вони просто хороші. Читати їх цікаво і ненапряжно і приємно, читаючи відпочиваєш, але є щось що не дає спокою, такий собі дрібний камінчик в черевику. Мені як людині з певним досвідом читання, їхні книги видаються трохи примітивними, бо вони побудовані з класичним підходом на дихотомії: герой (герої) - поганці. де позитивний персонаж дуже сміливий і хороший, а поганці дуже поганські. Не те щоби я вважав цю літературу якимось нижчим сортом письма (я звісно сноб, але до книг я все ж лояльний), навпаки добре, що і такі книги є. Просто я сприймаю їх як такий собі проміжний щабель між "Букварем" і К'єркегоровим "Страхом і трепетом". Якщо переводити це на рівень абстракцій: не страшно якщо ти читаєш літературу рівня Капранових, страшно якщо ти читаєш тільки літературу рівня Капранових.
Книга "Справа Сивого" це також книга для тих, хто шукає "українськості". Вона розповідає про товариство українських митців, літераторів, художників, істориків, меценатів, що проживали в Дніпрі (тоді Катеринославі, потім Дніпропетровську) серед яких особливо виділяється Дмитро Яворницький. Та про те як їх намагається "посадити" практикант ГПУ, якого вигнали з університету але він швидко знайшовся і пішов працювати слідчим в "органи". Виходить така собі історія протистояння добра і зла, українського і російського імперського (а потім комуністичного) менталітету. І на фоні цього автори ніби то непомітно (ще й як помітно насправді) розказують про те яким багатим було українське культурне життя в ті часи, попри заборони. Правда виходить якось так, що в описах про злого (а насправді просто тупого і неосвіченого) слідчого плин тексту якийсь рівний і навіть місцями захопливий, а от в розділах про Яворницького і українську інтелігенції не полишає думка, що ти читаєш якийсь не дуже якісно написаний підручник в якому автори намагаються напхати в один абзац побільше різних прізвищ. Типове речення з такого розділу виглядає так:

· Дозвольте вам відрекомендувати, це Мирон\Андрій\Олександр\Дмитро\Олексій Іванович\Гаврилович\Петрович\Семенович, відомий в наших катеринославських краях історик\письменник\кобзар\меценат\археолог\видавець\художник. Саме ця людина написала\фондувала\видала\побудувала\віднайшла\записала\намалювала відому вам будівлю\картину\книгу\поему\працю.
· О! Це справді ви?
· Так це я.

А в кінці цього тексту стоїть примітка в тексті, за якою, внизу сторінки написано: такий-то-сякий-то видатний український хтось-там. Від цих "видатних" в очах просто рябить, таке відчуття, що там кожен другий геній сучасності, а ти читачу, дурілка ти така картонна не знаєш про нього нічого. Хоча на перевірку виявляється що цей "визначний" нікому нафіг не впав, і нічим крім одної посередньої якості праці невідомий.
І грішать такими перебільшеннями Капранови постійно. Хоча в цілому це дуже навіть хороша книга, яку легко і приємно читати навіть попри ці зарослі заслужених і визначних ноунеймів, які гронами звисають з кожної сторінки.
Насправді я хотів похвалити цю книгу, бо вона мені справді сподобалася. Але вийшло так, що я знову захейтив черговий текст. Тому давайте ви цю книгу прочитаєте самі і аргументовано доведете мені, чому я неправий. Ок?

Ден Сіммонс – «Терор»

Почав читання: 14.01.2020 - Закінчив читання: 04.02.2020 

Коли я засинаю, я люблю щось уявляти. Лягаєш в ліжко, закриваєш очі і уявляєш собі якусь картинку. В уяві постають певні образи, але навколо них пустота, темрява. Не знаю, можливо ваша уява працює якось інакше, але у мене це нагадує ніби темної ночі увімкнули на вулиці один ліхтар і я бачу невеличку зону під цим ліхтарем, а далі все губиться в темряві. Скільки не вглядайся не побачиш нічого, доки не перемкнешся на інший ліхтар, вимкнувши цей. І тоді освітиться інша сцена, а ця порине в темряву.
От десь такі ж враження були в мене від книги "Терор" Дена Сімонса. Ось це враження камерності, враження, що в даний момент освітлена тільки одна сцена, тільки одне місце під ліхтарем, а нічого іншого більше не існує. Можливо це пояснюється тим, що ця книга розказує історію британських моряків, які в середині 19-го століття намагаються знайти північно-західний прохід з Англії в Китай і застрягають в льодах Арктики. Весь їхній світ обмежується двома військовими кораблями, а навколо тільки льодова пустеля. Це і створює ефект камерності. Весь світ стискається до розмірів двох кораблів і невеликого простору навколо них.
Історія кораблів "Терор" і "Еребус" сама по собі досить загадкова і трагічна яка мені чимось перекликається з схожою історією зникнення групи Дятлова. А тут вона ще й розказана з вражаючою, інколи аж навіть надмірною, як на мене, деталізацією. Хоча я не дуже люблю стиль письма Дена Сімонса, але маю визнати, що в цій книзі він досить майстерно зміг передати атмосферу приреченості. З перших сторінок книги було зрозуміло, що геппі-енду не буде, що всі моряки загинуть, що ніхто не залишиться цілим і неушкодженим.
Відчуття страху не відпускало мене протягом всього читання. Я постійно так чи інакше намагався приміряти себе до подій, що описані в книзі, так наче прикладав власну паперову фігурку до намальованої художником картини і вглядався наскільки безглуздо і недоречно я б там виглядав. Я дивуюся силі духу і відвазі тих чоловіків, які погодилися на таку подорож. Постійний холод, голод, страх, які переслідують тебе в Арктиці особисто я б точно не зміг би витримати. Проте які б страшні не були негаразди, в які потрапили британські моряки, але "Террор" постійно нагадує, що найстрашніше - це людина. Холод, хвороби, навіть люта потвора, яку місцеві інуїти називають Туунбак все це лише прелюдія до того, що творять один з одним люди. Заради того щоб вижити, заради того щоб мати можливість керувати іншими, заради своїх хворобливих фантазій одні люди здатні жорстоко розправлятися з іншими людьми.
І ще є в книжці один момент, який, можливо не дуже помітний, але є досить важливим. На початку історії, коли моряки ще мають надію дістатися до мети своєї подорожі, коли всі матроси все ще виконують розпорядження команди і не бунтують - кількість жертв серед команд обох кораблів є не такою великою. Звісно певна вузьколобість командування присутня, чого вартує тільки купа мотлоху, срібного посуду, особистих крісел, делікатесів для командування та інших непотрібних речей, які везуть англійці. Проте саме чітка субординація, виконання наказів і дисципліна втримує людей від масової загибелі. І на противагу цьому, наприкінці книги, коли більшість офіцерів загинула, а частина матросів підняла бунт - моряки гинуть набагато частіше. Хтось від хвороб, хтось він нападу Туунбака, а хтось від рук своїх же ж, або просто так, або для того, щоб потім бути з'їденими. Порядок, яким би несправедливим він був все ж зберігав життя. Бунт, які б причини він не мав, роз'єднує людей, знищує спільну ідею, яка дозволяє людям зберігати хоч іскру надії і перетворює колись цивілізованих людей в звірів, які думають лише як вижити, навіть ціною життя своїх товаришів.
Справжні монстри це не ті, що живуть в темряві Арктики, а ті, яких люди привозять з собою.