Мушу визнати, що я був досить упередженим щодо книг Пратчетта. Всі так активно їх обговорювали, так активно читали, що я подумав "певно це чергова переоцінена масмаркетна фігня". Але ні, я помилився. Террі Пратчетт - це такий собі британський Андрій Кокотюха в світі фантастики. Ба більше, Кокотюха і Пратчетт наче рідні брати, що були розлучені при народженні. Одного брата залишили жити в багатій, ситій країні, де його письменницький талант зміг розкритися в повній мірі, де його творчість підтримували і плекали викохані на високопородистій літературі читачі. А іншого брата недоля закинула на задвірки цивілізації, в якесь забуте людьми і богом графство десь на околицях Лондона, де йому довелося боротися за виживання і за визнання свого літературного дару. Впевнений, якщо придивитися на дупи Кокотюхи і Пратчетта (якщо б вам колись захотілося в таке вглядатися) то ви б там точно розгледіли однакові родимі плями, які б точно натякали на їхню спорідненість. Якщо ж приглядатися ви не хочете - можете поглянути на кількість книго-контенту, яку вони продукують за одиницю часу. Що в одного що в іншого письменника кількість книг, що "вилітають з-під пера" просто зашкалює, лише один орієнтується більше на детективний жанр, а інший на фентезійний. Проте на цьому схожість між двома письменниками закінчується.
Колись давно я почув від якогось фаната Пратчетта, що його книги це таке собі "високоінтелектуальне фентезі". Дозволю собі з цією думкою не погодитися. Фентезі не може бути високо- чи низькоінтелектуальним, воно може лише мати різні ступені пафосності, які власне ж і показують його якість. Як на мене, книги Террі Пратчетта (я поки прочитав тільки одну, але вже роблю висновки, от я мудак) це таке собі фентезі для дорослих. Скажу чесно, я сам зростав на фантастиці. Я належу саме до того покоління, яке за приклад брали собі не історичних персонажів, а героїв-драконоборців, дослідників космосу не з НАСА, а з книг Айзека Азімова. В дитинстві я зачитував до дірок цикли фантастичних романів Енн Маккефрі, Роджера Желязни, Урсули ле Гуїн. Їхні персонажі були для мене натхненниками, героями, прикладами для наслідуваннями. Я ріс на їх книгах… але я виріс. Виріс і почав читати Кафку, К'єркегора, Еріха Фромма. Ні, я не перестав любити фантастику, але лише її ставало замало для мене. Цикл "Дискосвіту", до якого належить і прочитана щойно мною "Варта! Варта!", це гарний спосіб повернутися в минуле, почитати те, чим колись так захоплювався і самому з себе посміятися. Колись давно мені так подобалися безстрашні герої, які проходять через випробування, борються зі злом і перемагають його, проте зараз це здається смішним і наївним. Саме тому, читаючи "Варта! Варта!", де герої зображуються випадковими людьми, що роблять свої геройські вчинки не від бажання покращити світ, а з страху за своє життя, випадково, чи просто по дурості, я розумію, що саме так це і працює в реальному житті. Якби я читав цю книгу в 15-річному віці вона б мені не сподобалася, я б її не зрозумів. Тільки подорослішавши і трошки пізнавши життя, можна оцінити всі її переваги і щиро посміятися з себе колишнього. Але це не інтелектуальна фантастика, бо дорослішаючи ми не обов'язково стаємо розумнішими ;)
Книги Пратчетта це спроба нагадати серйозним дядькам і тіткам, що біжать на роботу з шкіряними портфелями, а на вихідних гойдають на колінах власних дітей, що вони і самі, ще зовсім нещодавно, були підлітками, цікавилися казками, драконами, королями і скарбами. Це спосіб не забувати те, на чому ми виросли, аби передати те найкраще, що ми вичитали в книгах нашої юності нашим дітям.
Немає коментарів:
Дописати коментар