«Нет ничего такого, чей корень тяжести нельзя пресечь нежностью»
Горан Петрович
До книги «Атлас складений небом» я йшов дуже довго. Спочатку я збирав в легенях вітер який віяв з Сербії, потім подовгу дивився на південний-захід і розмовляв з людьми, які йшли з того боку ґрунтовими дорогами. І тільки коли сонячні промені почали падати на моє обличчя під певним, строго визначеним і довгоочікуваним кутом я відкрив цю книгу. А потім пройшло 11 днів і книгу я закрив… І якщо хтось запитає мене про що вона, я лише посміхнуся (спробую посміхнутися загадково, але наперед знаю що у мене то не вийде) Бо неможливо пояснити істину в розмові без алкоголю і неможливо осягнути сучасну літературу лише її прочитавши. Розуміння прийде багатьма стежками, прийде з запиленими черевиками, втомлене і голодне, але в кишені буде мати поміж нікелевих монет ще й жменю тої абсолютної правди, в гонитві за якою ми розтрачуємо наше життя. І тоді ти зголошуєшся до якоїсь особливої касти, до людей про яких каже сам Горан Петрович:
«Их интересуют все виды искусства, формулирование вопросов (и другие виды исследовательской деятельности), коллекционирование бабочек, старинных рукописей, будущих успехов и взглядов любимых женщин.»Отак якось непомітно, сторінка за сторінкою, думки в голові починають текти в протилежному напрямку, а в якийсь момент ти розумієш що ти вже зовсім не схожий на того хто починав читати цей текст, все в думках перемішалося і так наче випадково історії з книг пролилися на твоє життя. Саме тоді стають зрозумілими очевидні речі на які раніше не вистачало розуму, сили розуміння чи банальної міри екзистенціалізму. Наприклад, базові людські страхи, як то смерть чи сенс життя, Горан Петрович, просто пояснює на сербському прикладі. Замініть слово «серби» на «українці» і зрозумієте сенс в смертях багатьох співвітчизників:
«Поэтому неудивительно - растрачивая себя столь беспощадно, сербы умирают легко, поспешно и жадно, так же как жили. Похоже, что в смерти сербы опаснее всего, как будто они и в ней продолжают жить…»Жити просто, жити в єднанні з своїми думками і світом який тебе оточує, приймати і добро і зло, вміти його розділяти і об’єднувати, творити і вмирати легко, наче виходити на прогулянку – ось рецепт нового світогляду нової людини, за авторством Петровича. Будемо сподіватися що ці ідеї виростуть в серцях людей які нас оточують і тоді ми зможемо сказати:
«…он известен тем, что его руки слушаются голоса сердца. Этот опасный поклонник всех видов любви, один из тех, кому хотелось бы воплощать в жизнь красивые идеи…»
