Петр Кропоткин – «Записки революционера»

Почав читання: 06.05.2015 р. Закінчив читання: 26.05.2015 р.

Читати книги типу «Записок революціонера» було для мене завжди дуже цікавим. Здавалося б ну що тут такого особливого, звичайні собі спогади, нудні спогади про дитячі часи, вихваляння досягненнями, себто нічого цікавого. Але за цими простими описами дуже часто постає дух епохи, той дух який неможливо відчути читаючи підручник з історії чи якусь критичну працю. Захоплення якимось історичним періодом чи певними ідеями відбувається саме під впливом оцього духу, а вже потім переростає в щось серйозніше.

Вже певно ні для кого не секрет, що «найулюбленіший» мій час це період з 1905-го по 1922-й рік, часи революцій і визвольних змагань. Але чесно кажучи для мене лишалася незвіданою епоха, що передувала революційному зриву. Мені важко було пояснити «нервовість» есерів-терористів, які фанатично виконували антентати, чому більшовики з такими кривавими руками намагалися довести свою праведність. Спогади Кропоткіна дещо прояснили цю ситуацію. Тепер мені стало ясно чому діячі Української Революції так намагалися вплести в ідеї УНР соціалістичну складову – вони просто були заражені вірусом комунізму-соціалізму, яким хворіли тоді більшість розумних людей Східної Європи, а багатомільйонної кривавої вакцини тоді ще не існувало.

Петро Кропоткін жив в часи, які мені зараз хочеться назвати інфантильним соціалізмом. Його анархічні ідеї суспільства без контролю держави базувалися на принципі, що людина яку ніхто не буде пригнічувати і експлуатувати – одразу ж зміниться і займеться вільним і вигідним співіснуванням з іншими такими ж індивідами. В своїх переконаннях він був щирим і відданим, за ці ідеї він відсидів в тюрмах в російський і французькій, тому я можу зрозуміти чому він так в ці ідеї вірив. Шкода лиш що він не побачив до чого це призвело. Можливо тоді б він багато чого змінив в своїх анархічних концепціях, а можливо і ні.

Тут, перефразовуючи Бернарда Вербера із його цитатою «Глупо не быть анархистом в 20 лет, но... но верх глупости-оставаться им после 30», варто зазначити: «Глупо не быть социалистом  до 1917-го, но... но верх глупости-оставаться им после 1933-го»

Поліна Жеребцова – «Мураха в Скляній банці. Чеченські щоденники 1994-2004рр»

Почав читання: 27.03.2015р. Закінчив читання:04.05.2015р.

Варто зізнатися, що це була одна із найважчих книг, які мені довелося читати останнім часом. Читалася вона довго і важко, було неможливо її комбінувати з іншими книгами, читаючи паралельно, як я роблю це зазвичай. Але безсумнівно це варто було прочитати. Але найголовніше, я зрозумів, без знання які дає ця книга важко жити в сучасній Україні .

Я не відношуся до «хочбинебуловійни»-людей, я сприймаю війну як необхідне і корисне явище. Для мене війна це наче підвищена температура тіла під час боротьби з хворобою. Так це неприємно і боляче, так потрібно пити гіркі ліки, але десь в глибині душі відчуваєш, що саме в цей момент твій організм виробляє потрібні антитіла. Війна це наслідок слабкого державницького імунітету, не більше і не менше. Так, я не бачив це зблизька, люди яких я особисто знав не гинули від ворожих куль, мої рідні не переживали жахіття окупації, так само як і я. Якщо чесно я взагалі не знаю як би я поводився на війні. Я точно знаю, що здатен на короткостроковий героїчний зрив, але навряд чи зміг би продукувати в собі це постійно. Саме тому, з мене вийшов би хороший терорист, але поганий солдат. Проте я вважаю що кожен, хто навіть теоретично допускає можливість своєї участі в бойових діях, повинен читати такі книги як «Чеченські щоденники» Поліни Жеребцової. Ні, не для того щоб, прочитавши книгу відкласти автомат і не йти воювати, а лиш для того, аби робити це з честю.

Спогади маленької дівчинки, яка пережила дві чеченські війни, дійсно страшні для усвідомлення, а ще важче розуміти, що вона лиш на рік старша за мене. Себто коли я ганяв м‘яча з друзями у дворі, ця дівчинка бігала під кулями по воду чи в магазин. Коли в моє вікно стукали тільки друзі, які питали чи вийду я гуляти, то стук у її вікно міг означати що завгодно, від простого прохання позичити солі сусідам до смерті. Коли Поліна Жеребцова говорить про свою книгу, вона постійно повторює «я нікого не звинувачую, ні російських солдатів, ні бойовиків», але насправді це не так. День на інтуїтивному рівні відчувається страх і неприязнь бо рос.військових, хоча сама  Поліна росіянка. Але найбільше їй незрозуміло не те, чому ці чоловіки прийшли і вбивають чеченців, її дивує поведінка цих військових, постійно п‘яні і брудні, жорстокі садисти які просто так можуть напитися і стріляти з автоматів чи вбити людину. Можна зрозуміти солдата, неможливо зрозуміти мародера. Можна уявити, що відчуває до ворога людина, друзів якої нещодавно вбили, але неможливо виправдати ґвалтівника і садиста.

Чеченці з 94-го року роблять те, що ми робимо лише рік. Чи маємо в них вчитися. Але мусимо перемогти, аби наша країна не перетворилася на те, чим є сьогодні Чечня, аби в нашій країні дівчатка не писали такі щоденники.