Рей Бредбері – «451 за Фаренгейтом»

Почав читання: 07.08.2015 р. Закінчив читання: 13.08.2015р.

Я дуже довго не брався до цієї книги, відчуваючи певну пересторогу. Ми з книгою крутилися одне навколо одного, зустрічалися мимохіть на якихось вечірках, стикалися випадково в ліфтах, де я краєм вуха чув «за Фаренг…» чи «фрнгйт». Цифри 4,5 і 1 періодично виринали на рекламних щитах в метро, в газетних статтях чи приватному e-mail листуванні. Вони наче змій з дерева пізнання простягали мені своє червонобоке яблуко замасковане під книгу. А коли я не піддався, то в найкращий традиціях світового зла почали діяти через «Єву», жіночими вустами радячи мені прочитати книгу Бредбері. І не те щоби я аж так дотримувався біблейських традицій, але ніби правди діти, грішив і вкусив, себто прочитав. І … якщо чесно я розчавувався. Ні книга насправді дуже крута і цікава, навіть враховучи, що Бредбері пише як підстрілений в дупу орангутанг. Але сама тема цікава і інтригуюча, настільки цікава, що її важко зіпсувати. Але всі кілька днів, коли я читав цей текст, мене не полишало відчуття, що ця тема вже просто неактуальна для мене. Вона могла б зацікавити мене років 15 тому, коли читання ще не видавалося мені магією, найважливішою річчю у Всесвіті. Але тепер я це уже знаю, тому «451 за Фаренгейтом» вже більше змахує мені на повторювання банальних істин, а не на одкровення. Більш ніж упевнений, що якби ця книга трапилася мені раніше, вона б справила на мене не аби яке враження, а так… просто дякую Бредбері, що книга не дуже довга.

Деніел Кіз – Квіти для Елджернона

Почав читання: 01.08.2015 р. Закінчив читання: 05.08.2015р.

Бути розумним, багато знати, бути в центрі уваги. До цього можна звести більшість життєвих установок якими нас намагається нафарширувати суспільство руками (вустами? думками? потиличниками?) наших батьків. Весь час і з усіх боків постійно чути, що успішний – це розумний, успішний, красивий. Це чимось нагадує лабіринт в якому бігають піддослідні миші, отакі як Елджернон з книги, розумний лобораторний миш, якому штучно збільшили рівень інтелекту. Власне ми і є оці миші, нас манять їжею і змушують бігати нескінченним лабіринтом, кажучи що десь там є сир який нам так потрібен. І ніхто не питає чого ми хочемо насправді, чи цікаво нам виконувати цю щоденну роботу. Головне бігти в лютій гонитві по невідомому лабіринту, аби якісь дослідники дивилися зверху і робили висновки з нашого бігу.

Книга піднімає кілька цікавих питань, якими мала би цікавитися сучасна людина. Чи варто бути розумним? Чи варто бути розумнішим за інших. Чи будеш ти щасливим від того що перевершуєш оточуючих в інтелектуальному рівні? Та і що таке взагалі щастя? В чому сенс існування? В вічному бігові по лабіринку? В намагані вийти за його рамки? Зробити всіх мишей розумними, вилікувати всіх розумово відсталих? Але ж хіба це зробить їх щасливими? Лабораторний миш Елджернон з часом втрачає цікавість до бігу, стає агресивним, дратівливим і врешті в муках помирає. Хірургічно зроблений генієм Чарлі Гордон повертається до свого рівня розумово відсталої людини і знову знаходить щастя, щастя від незнання. Тоді який сенс в русі? Автор не відповідає на це питання, лише окреслює проблематику, даючи можливість кожному самостійно вирішити це питання.

Тема бога не зачіпається в книзі прямо, але проходить крізь неї червоною лінією. Весь час під час читанян я задавав собі питання чи є в цьому житті сенс, якщо є, то який? Для лабораторної миші, для нерозумної людини, професори, інтелектуали знаходяться на рівні богів. Але коли Чарлі Гордон розумнішає, він усвідомлює, що не такі вже ті професори і розумні, вони далеко не боги. То може є хтось над ними? Хтось хто жене цих науковців по лабіринту показуючи їм «сир в кінці тунелю» яким для науковців є нові знання. Можливо науковий метод пізння лише фікція і вчені обмежені стінками своїх лабіринтів? Про це думаєш з острахом, здається що хтось великий, міфічний бог слідкує за тобою. Але дочитавши і поміркувавши лякаєшся ще більше. А якщо ніхто не спостерігає за нами? А якщо ми беззмістовно бігаємо в цьому лабіринті як лабораторні миші, бігаємо просто так, бо не знаємо що ще робити…?

Анатолий Мариенгоф – «Циники»

Почав читання: 30.07.2015 р. Закінчив читання: 01.08.2015р.

            Но ведь вы знаете, Ольга, что в революции

самое приятное —  ее неожиданности. (с)

Коли мені було 9 років, ми переїхали в нову квартиру. Точніше не зовсім переїхали… кільком родинам віддали старе приміщення вечірньої школи, для переобладнання під житло. Будинок був ще дореволюційним, збудованим десь в 1911-му як школа, після 1917-го там було все, якісь установи, агітпункт, знову школа, або і просто нічого. Ніколи не забуду, як прийшов туди вперше – обдерті стіни, страшний запах сирості, в центрі кімнати звалені в гігантську купу старі протигази, і велетенські котушки з плівковими фільмами, а в кутку червоніє велика табличка «Агітпункт» і шматки червоної тканини з написами «Мир» «Май» і чомусь «Тру…», бо залишок фрази з’їли миші певно. Це був мій перший, свідомий дотик до комунізму. Комунізм пахнув сирістю, його було весело одягати на обличчя, дивитися крізь запилені круглі скельця і махати шлангом від цього комунізму як хоботом. Правда після цього лишалися неприємні відчуття, особливо коли комунізм не хотів злазити з голови чіпляючись своїм резиновим тілом за волосся і боляче його висмикуючи, але я списував це на моє невміння з ним спілкуватися. Але головне було інше, мені стало цікаво як вся ця хуйня опинилася в моєму домі. Так я зацікавився 1917-м роком. Я читав багато книг і дивився купу фільмів, мені дуже подобалися документальні хроніки де солдати в сірих шинелях з сірими обличчями маршують на фоні сірого неба. Я перечитав майже вже що було мені доступно на цю тему, я двічі пробував повторити це в своєму житті, аби зрозуміти тих, хто водив Революцію під ручку вулицями Києва, як вишукану даму. І завжди, кожного разу мені пригадувався той запах сирого будинку 1911-го року, він так сильно врізався в мою пам'ять, що для мене це і є дух революції. Я відчув його з перших рядків книги Марієнгофа. Відкриваючи книгу втягнув в себе повітря і відчув цей запах, моментально зісковзнувши майже на сто років назад.

В цій книзі прекрасно все. Вона живо і по-справжньому розповідає про те, що робилося в головах і серцях людей ті часи, про які я можу тільки мріяти. Відверто кажучи, я страшенно заздрю автору який умів так точно відчувати не тільки дух своєї епохи, але і передати його так, що через багато років я не сумніваюся, що читаючи «Циніки» я побував в 17-му році. Як на мене, немає нічого цікавішого, аніж дивитися на стосунки людей на фоні Революції, це найбільш недооцінена тема в літературі і кінематографі.