Почав читання: 01.08.2015
р. Закінчив читання: 05.08.2015р.
Бути розумним, багато знати, бути в центрі уваги. До цього
можна звести більшість життєвих установок якими нас намагається нафарширувати
суспільство руками (вустами? думками? потиличниками?) наших батьків. Весь час і
з усіх боків постійно чути, що успішний – це розумний, успішний, красивий. Це
чимось нагадує лабіринт в якому бігають піддослідні миші, отакі як Елджернон з
книги, розумний лобораторний миш, якому штучно збільшили рівень інтелекту.
Власне ми і є оці миші, нас манять їжею і змушують бігати нескінченним
лабіринтом, кажучи що десь там є сир який нам так потрібен. І ніхто не питає
чого ми хочемо насправді, чи цікаво нам виконувати цю щоденну роботу. Головне
бігти в лютій гонитві по невідомому лабіринту, аби якісь дослідники дивилися
зверху і робили висновки з нашого бігу.
Книга піднімає кілька цікавих питань, якими мала би
цікавитися сучасна людина. Чи варто бути розумним? Чи варто бути розумнішим за
інших. Чи будеш ти щасливим від того що перевершуєш оточуючих в
інтелектуальному рівні? Та і що таке взагалі щастя? В чому сенс існування? В
вічному бігові по лабіринку? В намагані вийти за його рамки? Зробити всіх мишей
розумними, вилікувати всіх розумово відсталих? Але ж хіба це зробить їх
щасливими? Лабораторний миш Елджернон з часом втрачає цікавість до бігу, стає
агресивним, дратівливим і врешті в муках помирає. Хірургічно зроблений генієм
Чарлі Гордон повертається до свого рівня розумово відсталої людини і знову
знаходить щастя, щастя від незнання. Тоді який сенс в русі? Автор не відповідає
на це питання, лише окреслює проблематику, даючи можливість кожному самостійно
вирішити це питання.
Тема бога не зачіпається в книзі прямо, але проходить крізь
неї червоною лінією. Весь час під час читанян я задавав собі питання чи є в
цьому житті сенс, якщо є, то який? Для лабораторної миші, для нерозумної
людини, професори, інтелектуали знаходяться на рівні богів. Але коли Чарлі
Гордон розумнішає, він усвідомлює, що не такі вже ті професори і розумні, вони
далеко не боги. То може є хтось над ними? Хтось хто жене цих науковців по
лабіринту показуючи їм «сир в кінці тунелю» яким для науковців є нові знання.
Можливо науковий метод пізння лише фікція і вчені обмежені стінками своїх
лабіринтів? Про це думаєш з острахом, здається що хтось великий, міфічний бог
слідкує за тобою. Але дочитавши і поміркувавши лякаєшся ще більше. А якщо ніхто
не спостерігає за нами? А якщо ми беззмістовно бігаємо в цьому лабіринті як
лабораторні миші, бігаємо просто так, бо не знаємо що ще робити…?
Немає коментарів:
Дописати коментар