До українських письменників які писали в радянський період, я завжди ставлюся з деякою пересторогою. Бо в їхніх творах завжди треба читати між рядками: одне хотів сказати, а сказав інше. Валентину Чемерису певно пощастило трохи більше, його пізні роботи прийшлися уже на часи незалежності. Та й він свідомо обрав тематику творів таку, щоб цензурі важче було б до нього докопатися, спочатку писав якісь гуморески, а уже в пізніший період подався в історичну тематику. Історичний роман про скіфів "Смерть Атея" в цьому плані практично ідеальний варіант, хоч він і був написаний вже в часи незалежної України, але і в радянський час я думаю його б пропустили в друк. Народ скіфів жив так давно, що навряд чи до них можна приплести буржуазний націоналізм. Та і цензор не буде вимагати вкласти в уста скіфського царя Атея слова про провідну роль партії в збільшенні надоїв скіфських буряків. Правда хвилювання міг би викликати сам термін "цар", тут якось дуже попахує контрреволюцією, в 30-х могли б і розстріляти за таке.
Роману "Смерть Атея" на його щастя вдалося вийти після того як радянська імперія була зруйнована, але якась певна "совковість" автора відчувається в цьому тексті. Звісно історичності в цьому тексті не так і багато, проте важко вимагати такої від автора, зважаючи на те, що достовірних даних про скіфські часи не так багато дійшло до наших днів. На археологічних дослідженнях цікавого і достовірного роману не напишеш, адже слів героїв археологічні знахідки не передають. Тому так чи інакше, але Чемерису довелося вкладати в уста своїх персонажів слова, які ті ніколи не говорили, проте могли сказати. Попри все відчувається підготовка автора, він не просто прочитав кілька книг про скіфів і склепав свій роман. Видно, що це була Робота, саме так, з великої літери. Автор справді дозволив собі багато вільності в трактуванні тих чи інших історичних подій, але все таки ніде в тексті не порушив принципу достовірності.
Ну і звісно ж як в такому творі, та й без любовної лінії, проте описана вона трохи недолуго. Шаблонність і карикатурність жіночих персонажів в книзі відчувається дуже яскраво, а їхня мотивація якась ну зовсім відірвана від реальності. Фактично єдиний значний жіночий персонаж в романі це фракійка, яка потрапляє спочатку в грецьке, потім македонське рабство, а потім її в якості дарунка відправляють скіфам. І мало не в кожному з цих полонів жінка закохується в когось, а потім його зраджуючи, перебігає до іншого чоловіка. Причому ці переміни відбуваються просто миттєво, ще вчора вона хотіла заміж за вільного македонянина і заради цього погодилася спати з старим 90-річним Атеєм, а тут враз вирішує після його смерті не повертатися до Македонії, а лишитися з одним із синів Атея. Чому? Як? Навіщо? Додумайте самі. Коли поділася та шалена любов заради якої людина готова їхати в далеку країну, спати з старим царем? У неї була тисяча можливостей від того ухилитися, втекти, але жінка взялася за цю роботу, отже її мотивацією було кохання. І от раптом вона так легко від нього відмовляється, а потім наприкінці книги, відмовляється і від скіфського царевича і кидається до його молодшого брата. Як то кажуть "Нуууу таке, пане Чемерисе..." Не сміє автор "в любов", але трохи вміє "в історичність". Тож в цілому книга вийшла непоганою, така собі спроба оживити давно вмерлих скіфів і можливість перенестися в далекі часи. Не найгірша, хоча і безперечно не геніальна книга, але цілком достойна, того, аби бути прочитаною.
