Відома сентенція про те, що "ми є те, що ми їмо" як на мене має бути доповнена ще одним важливим пунктом: "і ми є ті, що ми читаємо" Ті книги, які ми обираємо читати, певним чином характеризують нас самих, вони впливають на нас, дають нам "розумову енергію" для так само як їжа дає енергію рухатися. Хтось харчується лише низькосортним їдлом, хтось лише закордонною лапшою швидкого приготування, а хтось не може запхати в себе нічого іншого окрім вишуканого сиру з пліснявою двохсотрічної давнини. І так, я зараз не про їжу. Але це вибір кожної людини звісно, не можна нікого засуджувати за вибір харчів. Подив викликають лише люди, які не відчувають потреби в такій літературній поживі для мозку. Хочеться підійти і запитати "Чи ти живий друже? Чому нічого не читаєш? З чого ж харчується твій мозок? Аааа, він у тебе відімкнений…"
Але з часом у всіх міняються смаки і до їжі і до книг. От мене, наприклад, все більше схиляє до мемуаристики, певно таки вік дається в знаки. Ніщо не може мене захопити так, як оповіді про минуле, записані очевидцем тих подій. От і книга Євстафія Загачевського належить до тієї ж категорії. "Закохані в життя, одружені на смерті" насправді складається з двох книг. Перша, як на мене більш цікава, частина це власне спогади автора про перебування в кількох військових формаціях в часи Другої Світової. На жаль книга не розкриває початок шляху автора, а одразу разом з ним закидає читача в поїзд, що рухається на фронт. Поруч сидять вояки Першої мотопіхотної бригади СС і про щось розмовляють німецькою. На щастя української вони не знають, тому читач з самим Євстахієм Загачевським можуть стиха, інтимно, побесідувати на тему, як же автор тут опинився, в чужому мундирі, їдучи на фронт, аби воювати за чужу державу.
Я думаю, автор розказав би читачеві і про своє дитинство і про батька вояка УГА, що загинув в польських тюрмах, про міжвоєнний Львів, совітів і велике бажання побудувати вільну Українську державу. Звісно йому багато в чому можна дорікнути. Наприклад, що в своєму бажанні бачити Україну вільною, вступив в чуже військо. Але свого тоді не було, був вибір або окупаційне військо більшовиків або нацистів. Чим тоді Загачевський відрізняється від мільйонів українців, які воювали в лавах ЧА? Та власне нічим. І та і та влада ставилася до вояків як до гарматного мʼяса і ні та ні та не збиралася нікому дозволяти будувати якусь там Україну. В цьому вся трагедія покоління до якого належав автор. І вона чудово розкрита на сторінках книги "Закохані в життя, одружені на смерті" Попри фронтові будні, попри важкий, а інколи взагалі непідйомний мундир іншої армії, все ж віра в краще майбутнє пробивається між рядками тексту. Загачевський зробив свій вибір, з честю пройшов випробування війною і до кінця залишився вірний своїй ідеї. Ні, не німецькому мундиру, а присязі на вірність українському народу. І лише за це його варто поважати.
