неділю, 23 жовтня 2022 р.

Еріх Марія Ремарк – «Ніч у Лісабоні»

Почав читання: 01.10.2022 - Закінчив читання: 23.10.2022

Читаючи "Ніч в Лісабоні", фактично книгу про емігрантів, що втратили Батьківщину і змушені були волочитися по світу, я ловлю себе на думці, що рано чи пізно геть втрачається контакт з людьми, які виїхали за кордон. Не важливо з яких причин близькі тобі люди поїхали в інші країни: через політичні переслідування, через війну, чи просто в пошуках кращого життя. З часом, вони усе одно стають все більше чужі й віддалені. Я раніше думав, що це через те, що ви з цими людьми більше не перебуваєте в одному просторі, вас не турбують одні й ті ж проблеми. Різні країни, різні звичаї, різні щоденні новини створюють дистанцію між людьми. Але ні, не в цьому причина і саме читаючи "Ніч у Лісабоні" я це остаточно усвідомив. Адже часто ми буваємо близькими з людьми, яких можливо ніколи не бачили, бо вони живуть в іншому місті. Або бачили кілька раз в житті, проте розмови, мережа, відвертість, зв'язують нас. То чому ж зникає відчуття інтимності з тими, хто поїхав в чужі краї, але залишається з тими, хто живе з тобою в одній країні, хай навіть далеко? Я думаю справа в уяві. Ми не можемо уявити собі життя емігранта за кордоном (навіть якщо ми колись були в тій країні як туристи) а інтимність спілкування - це інтимність спільної уяви, спільних мрій і фантазій. Вас не врятують щоденні розмови, чи їх відсутність, вашу дружбу не врятує нічого: будете ви ділитися важливим чи лише періодично питати "як ти?" Без спільно уявленого простору, не зважаючи на те які близькі ви не були до того, це розвіється як марево, наче дружби ніколи й не було. Ті, кого ми вважаємо близькими, це не справжні люди, це ефемерний вигаданий образ, який ми собі уявили, така собі проекція людини на нашу уяву. Те що називається дружбою, коханням, зв'язком, відданістю, це тоненькі срібні ниточки які пов'язують ці вигадані образи, наш власний і наших близьких між собою. А кордони, наче гострі безжальні леза розтинають ці ниточки. І чим більше цих кордонів перетинає емігрант, тим більше зв'язків обривається. Там, в іншій державі, в іншій митній зоні чи на іншому материку, за океаном, чи за морем, або навіть просто за найближчою річкою, але на чужій землі, знайомі нам люди стають іншими, навіть якщо вони самі цього не хочуть.
Ніхто і ніколи не зрозуміє біженця чи емігранта, тільки така сама людина як він, тільки вночі, бо ніч витоншує наші чуття, робить серця вразливими та здатними до емпатії. Найкраще це робити в місці, де позаду тебе великий вантаж минулого, тяжкий і неповороткий, а попереду безкрайній простір океану. І отут, на березі океану, можна з кимось поділитися своїм життям. Тільки в нічних закладах, що працюють до останнього відвідувача можна вийняти з себе душу і розказати як втрачається зв'язок з рідними, а потім і з самим собою, коли ти полишаєш рідні береги і тікаєш далеко за кордон. Тільки тут тебе можуть зрозуміти, тільки під світлом вуличних ліхтарів стає ясно куди зникає дружба, де пропало кохання. Лісабон справді ідеальне місце для того аби нарешті розібратися, що ти за людина і одночасно аби загубитися. Колись вважалося, що коли двоє одружуються, то жінка наче "помирає" для своєї родини, її оплакують як померлу. А потім вона "народжується" в родині свого чоловіка наче новою людиною, з цим пов'язане і надбання нового прізвища в шлюбі. Ступаючи на трап корабля або літака емігрант помирає, тому там варто плакати коли наші друзі, рідні, кохані приймають це рішення. Але десь там далеко, за річкою, кордоном чи океаном народиться нова людина. І нам треба радіти, що вона народилася. Бо вона матиме там шанс бути щасливою. Але уже без нас.

четвер, 13 жовтня 2022 р.

Войцех Тохман - "Ти наче камінь їла"

Почав читання: 01.10.2022 - Закінчив читання: 12.10.2022

Я дуже не хочу, аби такі книги, як "Ти наче камінь їла", колись писалися б про нашу власну війну. Бо це той тип книг, що описують поразку. Не щаслива лють переможця, який втратив друзів, але вижив, не правда війни від солдата, не мемуари воєначальника, аби ніколи не забувати про бойові дії і розказати про них світові. Ця книга, наче буденна фіксація поразки, наче коли ти заходиш в розбомблений будинок і перераховуєш, що саме зруйновано. Такі тексти це констатація болю, руйнувань і безсилля. Войцех Тохман писав цю книгу дещо відсторонено, наче новинний сюжет в газету. Сухо викладав факти: Ім'я, скільки років, де людина проживала, потім, що з нею сталося. Короткі фрагментарні історії, за якими тільки злегка проглядалася емпатія. Спочатку мене такий стиль оповіді дуже дратував. Ну як можна бути таким черствим?! Це так "по-журналістськи" відсторонитися від трагедії і просто її фіксувати, знаючи, що це зло тебе самого оминуло. Але потім я зрозумів, що можливо інакше цей текст просто неможливо було написати. Красиві звороти й розгорнуті описи жахіть, з якими довелося зіштовхнутися мешканцям Боснії і Герцеговини (так, свідомо не пишу, про їхню релігійну чи національну приналежність лише географічну) точно не допоможуть повернути до життя вбитих і закатованих, не полікують серця, не повернуть батькам дітей, а жінкам - чоловіків. Якщо красиво написати про програну війну - то це не відбудує знищені будинки і знищені долі, не поверне рідні домівки усім, хто їх втратив. Справді, в такому випадку залишається хіба фіксувати, буденно, крок за кроком, факти. Хто, де, коли загинув. Хто, де, коли вчинив вбивство. Бо більше нічого не зробиш. Бо війна програна, причому обома сторонами. Тому я й не хочу, аби про нашу війну з росією хтось колись написав таку книгу. Я хочу читати про лють, про помсту, про те як росіяни ще десятиліттями будуть мочитися в штани при згадці про українців, але не хочу аби іноземні журналісти отак в літературному вигляді фіксували факти про нас. Бо ми самі маємо написати про себе. Бо наш голос має бути почутим, на відміну від голосу боснійців в 90-х.
В цієї книги дуже вдала назва, слова "Ти наче камінь їла" це слова хлопчика, який каже їх своїй матері, яка навіть через багато років не може спати спокійно, бо до неї уві сні приходить покійний чоловік. Усе що залишається жінці це скреготати зубами від розпачу і болю, а ці звуки такі наче вона жує камінь. Важкий, твердий камінь, який ти жуєш і не можеш розжувати та одночасно не можеш виплюнути - це і є метафора усієї війни в Боснії. І що найгірше, цей камінь боснійці досі жують, хоча пройшло уже стільки років після того, як війна закінчилася. Колись в молодшій школі, коли ти бився з кимось, викладачі потім змушували вас подати одне одному руку і помиритися. І ви далі мали вчитися разом, забувши про бійку. Світ зробив щось схоже, змусив сербів, боснійців і хорватів після взаємних етнічних чисток продовжувати жити в одній країні. Жити разом вбивцям, ґвалтівникам, воєнним злочинцям і їх жертвам. Тому ці люди досі жують свої камені, не маючи сил проковтнути. Чи зміниться це колись? Хто знає…