Станіслав Лем – Непереможний

Почав читання: 10.11.2023 - Закінчив читання: 17.11.2023 

Читати стару фантастику для мене стало чимось на зразок подорожі у дитинство. Хоча чи правильно її називати “старою”? Оповідь ця написана всього лише 1964-го року, в часи коли про космос уже мріяли, але ще його не розумію. Кажу так, наче ми зараз розуміємо його краще ніж Лем в 64-му! Але це не так. Фантастичні історії про космічні подорожі, що їх писали тоді письменники явно більш продумані, аніж більшість сучасних голівудських фільмів. Лем не міг за вибухами і лазерними променями заховати недолугість сюжету, а сучасні фантастикороби можуть чим і користуються. Лему ж доводилося уявляти не лише сюжет, а й дрібні деталі свого твору розуміти як і чому техніка буде працювати на інших планетах. Доводилося пояснювати мотиви вчинків власних героїв. І саме це створювало чудовий фон для оповіді! “Непереможний” маленька історія наче б то про науковців, що досліджують далеку планету, намагаються розібратися куди зникла попередня експедиція. Здавалося б абсолютно класична історія для фантастики середини 20-ст. Але ні, це лише верхній шар оповіді, якщо копнути глибше, відкривається набагато більше сенсів. Земляни зустрічають абсолютно не схожих на себе істот - мікро-роботів, які вижили на цій планеті в результаті “некроеволюції” вони не мають способу мислення в нашому класичному розумінні, але атакують і людей і машини. Люди довго намагаються розібратися що ж відбувається на цій планеті, а коли врешті знаходять ці відповіді виявляється що частину екіпажу вони втратили. І тут вони починають поводитися як класичні люди - мститися нерозумним машинам за загиблих товаришів. Нагадує історію про перського царя Ксеркса, який наказав шмагати море, через яке він програв битву. Тож історія Лема набуває, ще одного сенсу - це оповідь про те, що люди, якщо вони хочуть досліджувати космос, повинні стати мудрішими і перестати пхати свого носа скрізь, куди тільки можна. Фактично люди повинні…. перестати бути людьми і почати бути кимось іншим. Доки я не усвідомив цього сенсу твору, я ніяк не міг зрозуміти чому твір називається “Непереможний”. Пояснення що це просто назва корабля яким земляни прилетіли на планету звісно зрозуміле, але чому корабель так назвали? Але навіть назва тут підкреслює що люди ще не готові до серйозного опанування космосу, адже з поточним рівнем розвитку інтелекту людей корабель варто було б назвати “Самовпевнений”.
Тож готуймося до космічних глибин. Будьмо мудрішими і читаймо хороші книжки.

Станіслав Лем – «Кіберіада», «Казки роботів»

Почав читання: 31.05.2019 Закінчив читання: 13.06.2019
Доки ви отут сидите і читаєте мої недолугі рецензії на прочитані книги, десь за сотні тисяч світлових років, на планетах, про які ми ще навіть нічого не знаємо, мама-робот вкладає спати маленьке роботеня. Роботеня звісно ж спати не хоче, воно щойно поїло смачного іржавого порога, политого зверху машинним мастилом і тепер вимагає у мами казку. Бо якщо ви не знали, то роботичні казки на ніч то така давня і непорушна традиція. Кожна металева мама має таких знати з добрий десяток, аби розповідати діткам перед сном.
Мене дивує тільки одне звідки Станіслав Лем дізнався про ці казки? Бо невеликі історії з його книги "Казки роботів" це справді таки казки, найсправжніші такі казки! Родом вони із сивої давнини, розповіді про королівства, королів і лицарі, які в роботичному світі звісно ж називаються "електролицарями". Ці історії мають цілком класичний набір ознак хорошої казки: сміливих героїв, принцес, за чию руку треба боротися тим героям і трошки туповатих правителів, бо що ж це за казка без тупого правителя. Але це лише доводить теорію про універсальність Всесвіту, не важливо яке життя зародилося на планеті: чи топчуть її запилені дороги іржаві жестянки чи паплюжать природні багатства тої планети шкіряні мішки з м'ясом. Казкові історії універсальні, бо хоробрості, відваги і справедливості треба вчитися усім і людям і роботам, цього не вистачає в усіх суспільствах, незалежно від форми життя.
"Кіберіада", яка в принципі вважається окремим твором, як на мене теж могла б бути названою казкою про роботів. З тою лише відмінністю, що вона є казкою для дорослих. Це такі собі міські легенди про двох робо-винахідників Трурля та Кляпавція. Ці історії можуть розказувати один одному підтоптані роботи далеко за 30, що збираються в гаражах подалі від дружин які їх пиляють (в прямому сенсі пиляють їх напильниками, примовляючи "Знову запустив себе, подивись скільки на тобі іржі! І на тебе я витратила свої найкращі роки!?") Ці історії трохи схожі на казки, проте якщо копнути трошки глибше, то можна побачити їхній чіткий філософський підткест. Це вже не прості дитячі історійки, а чоловічі оповідки, в яких за сарказмом і іронією проступає досвід, що його набуто шляхом гуль на лобі.
Обидва цикли історій і "Кіберіада" і "Казки роботів" виконують одну важливу місію. Вони наділяють роботів людськими ознаками, адже зазвичай ми позбавляємо роботів права суб'єктності на основі того, що ми їх зробили. Хоча, за такою ж логікою, потрібно було б позбавляти права бути повноцінними людьми і власних дітей, адже ми теж їх зробили. Лем своїми історіями виправляє цю несправедливість, готуючи нас до майбутнього, в якому роботи будуть повноцінними членами суспільства. Для цього він вибирає найкращий спосіб - адже казки зацікавлять як дітей, чий пластичний розум сприйме усе цікаве, так і дорослих, цих затятих вуглецевих шовіністів.
То може насправді Станіслав Лем, ніякий не польський письменник, а кіборг, зроблений винахідниками Трурлем та Кляпавцієм, аби підготувати людство до зустрічі з гостями з планети роботів? Хто знає…

Станіслав Лем – «Солярис»

Почав читання:21.04.2013р. Закінчив читання: 08.05.2013р.

Вкотре переконуюся що книги повинні бути не тільки хороші, але і вчасні. «Солярис» яскраве тому підтвердження. Книга куплена у привокзальній книгарні тільки для того аби вбити дві години очікування, навіть якщо вона прекрасна просто не може лишити глибокий слід.

Принципово мені все дуже і дуже сподобалося, таких глибоких філософських ідей розвернутих на прикладі космічної фантастики я ще ніколи не зустрічав. Як правило філософи вибудовують свої теорії сидячи в тісних запліснявілих кімнатках розкладаючи людську історію по поличкам в певній послідовності аби потім знайти закономірності в тих послідовностях і спробувати зробити висновки вкупі з прогнозом на майбутнє. Книга ж Станіслава Лема, це  чиста мрія – текст написаний самотніми ночами, коли навколо так тихо, що можна почути як зорі зваблюють одна одну. Це спроба вже сьогодні розв‘язати морально-етичні проблеми які постануть перед людством завтра, спроба навчитися справді дивитися вперед, а не тільки про це говорити. Роман Лема, геть ніяк не фантастика, це філософський трактат на рівні з Ніцше чи Кантом. Інша справа що зрозуміти його доволі складно таким як ми, тим хто звик борсатися у власному минулому вишукуючи в ньому відповіді на одвічні питання. Але чи є вони там? Чи може це просто такий своєрідний людський есканізм, говорити про космос власних сердець якого не існує, аби не думати про космос над нами?