Підсумки 2011 року

Закінчуючи читальний рік, хочеться зробити маленькі підсумки. По-перше виявилося, що я страшенний лінюх і за рік прочитав всього лиш 27 книг. Це надзвичайно мало і відверто кажучи я чекав кращого результату від себе. Буду сподіватися, що в новому році я виправлюся, буду читати більше і якісніше. По-друге варто зазначити що по кількості тегів у цьому році безсумнівне лідерство належить Чарльзу Буковскі, він же є для мене автором року. Книг Буковскі я прочитав в цьому році аж три, але на п‘яти наступає йому Хуліо Кортасар, якого я читав і менше, але враження від нього просто гігантські. Саме тому «Гра в класики» Кортасара, перемагає в номінації книга року.

Також хочеться згадати про розчарування року. Безсумнівно це Вовчик Сосюра і та псевдо-писанина яку через недостачу освіти називають літературою. Сподіваюся в новому літературному році таки книги обходитимуть мене десятою дорогою.

Щодо загальних тенденцій: то очевидно я почав читати менше укрсучліту і більше класики та історичної літератури. Не знаю чи це «вікові зміни» чи просто так сі стало, але вважаю що то на краще. :)

У будь-якому випадку, більше гарних книг в новому році не завадить!

Володимир В‘ятрович – «Історія під грифом секретно»

Почав читання: 15.12.2011р. Закінчив читання:27.12.2011р.

Коли я побачив цю книгу в книгарні, то просто не міг втриматися щоб її не купити. І байдуже що більшість з історій описаних в книзі я читав раніше на сайті «Української правди», насправді цю книгу я купував не для себе, вона належить до категорії тих, які варто передавати у спадок.

Відкриття архівів КГБ в Україні спровокувало хвилю кандидатських і докторських дисертацій на «закриті» раніше теми, але мені, як пересічному українцеві, то байдуже. Я хотів у простій і доступній формі прочитати про події моєї історії, які раніше приховувалися. І Володимир В‘ятрович дав мені таку змогу, його книга, написана в формі невеликих розповідей на тематику історичних подій минулого століття, це саме той місток який може зв‘язати маси простих українських громадян з академіками, істориками, інтелігентами, які описують події, роблячи з них історію.

Скажу відверто, нічого нового я для себе в цій книзі не знайшов. Всі описані події мною знані і обмірковані. Якихось нових фактів, детективних сюжетів чи неймовірних одкровень я не зміг знайти, проте це і не дивно, адже я намагаюся якомога глибше ознайомитися з цими подіями і прочитати всі більш-менш якісні праці про період між Першою і Другою Українськими Революціями. Але зібрання всіх цих історій в одній обгортці, під однією книгою – це саме та подія якої так довго не вистачало українській історичній літературі. Мені вельми приємно, що є такі люди як пан Володимир В‘ятрович, який не корчачи з себе «крутого професора», займається справжніми архівними дослідженнями, не цурається писати про історію просто і доступно. Сподіваюся, колись настане час коли я зможу сказати це авторові особисто, а поки буду рекомендувати до прочитання його книгу «Історія під грифом секретно».

Хосе Ортега-і-Гасет – «Бунт мас»

Почав читання: 13.12.2011р. Закінчив читання:25.12.2011р.

Бернар Вербер, в одній з своїх попсових книжечок, якось написав: «Коли тобі 20 і ти не анархіст – це дивно. Коли тобі 30 і ти все ще анархіст - це ще дивніше». «Бунт Мас» - книга, яка змушує визначитися з своїм ставленням до суспільства. Її ні в якому разі не можна читати підліткам, в кращому випадку ця книга пройде повз них, в гіршому - зламає їх свідомість, як це сталося з деякими моїми друзями. Його пізно читати коли в тебе є двійко дітей – нереалізовані ідеї будуть просто дарма пекти тобі в грудях. Це саме той текст, який треба читати в момент коли ти перестаєш бути Верберівським «анархістом», а точніше нонконформістом, бо анархізм лише один з проявів бунту.

Коли я намагався розповісти про свої враження від перших глав Ортега-і-Гасета, мене назвали снобом. І напевно, це було цілком прогнозовано і логічно, бо коли ти кажеш що світ наповнений інертними мудаками, то всі за замовчуванням думають що себе ти до цих мудаків не відносиш. Я не став нікого переконувати в тому, що я не сноб, а мудак. Різниці у принципі то ніякої. Але суть в іншому – пан Хосе змусив мене добряче задуматися. Про світ в якому я живу, про людей з якими співісную, про вчинки які я роблю. Звучить це правда якось хріново, ніби слова в шкільному творі десятикласника – «..філософські ідеї Хосе Ортега-і-Гасета визволили з душевного кріпацтва тисячі українських молодиків що працюють в  ІТ-індустрії…» Але ніде правди діти, я подивився по іншому на людей які мене оточують, на тих що я обираю собі сам і на тих що нав‘язані мені обставинами. Не буду зараз розводитися тут про творчих друзів і обмежених колег по роботі, сенс все рівно в іншому. Концепція бунту мас – дозволила мені побудувати в голові модель суспільства в якому я існую. А як відомо мені з курсу «системного аналізу» університетських часів – математична модель це перший і головний крок до пізнання системи.

І хоча багато в чому я не погоджуюся з Ортега-і-Гасетом, наприклад щодо майбутнього Європи і ролі в цьому майбутньому націоналізму. Але ж, здається це і є основна ознака дорослішання – не вірити всьому що пишуть філософи. Парадигми цього іспанця імпонують мені тим, що вони не мають присмаку усталеності. Вони незавершені, а значить динамічні, вони не претендують на всеохопність, а носять скоріше характер нарисів від споглянутого. Як на мене це ознака «живих ідей».  

Френсіс Скотт Фіцджеральд – «Великий Гетсбі»

Почав читання: 09.12.2011р. Закінчив читання:13.12.2011р.

Велика прогалина в освіті, яку я несвідомо допустив – непрочитана класика. В силу моїх скромних можливостей намагаюся виправити цей сумний факт, саме таким чином дійшов до книги «Великий Гетсбі» Фіцджеральда. Кинулася в очі анотація, за якою слідувало що ця книга стала символом молоді 20 років минулого сторіччя. Ну і логічно допустити, що я чекав з перших же сторінок треша і угара, мертвих повій, наркотиків, морального розкладання, збочень, сексу і насилля. О, яке ж я наївне дитя сторіччя двадцять першого! Який примітивний наш нонконформізм, який обмежений наш юнацький максималізм! Ми думаємо, що бунт це ненавидіти якусь політичну силу, релігію чи суспільство, що пити, мати сексуальні зв’язки невідомо з ким. Ми вважаємо, що писати в блог чи в твіттер про наші примітивні переживання це верх творчості і літератури. Ми віримо що наше кохання тривалістю в пів року – це велич, що ми заслуговуємо на славу, багатство, справедливість, любов.

Все що я чекав побачити в цій книзі було в моїй голові. А на сторінках я побачив лише різницю. Різницю між нами і ними. Між дітьми різних століть, між нащадками різних батьків, між братами розділеними океаном і мільярдом доларів. Історія Гетсбі можна сприйматися красивою історією кохання, де принц проходить війну, заробляє статки, стає впливовою людиною лише заради того щоб отримати серце дами.  Її можна сприймати як трагедію часів Шекспіра, бо дама виявилася невірною, встигла вискочити заміж доки герой воював. Цю розповідь можна сприйняти як настанову, як будучи ніким стати усім, як досягнути слави, багатства, відомості, а можна навпаки – як невідворотність людської ницості, що не дасть тобі бути щасливим не залежно від статків і слави.

А може це все лише зовнішні шари справжньої історії? Може основна суть цієї книги в іншому? В тому куди ми йдемо і ким стаємо? Може це констатація того, що світ змінився, що людство стало інше, що змінилося не тільки зовнішнє відображення, а і серцевина тих, хто пройшов межу століть?  

Можливо це як прикордонний стовп який розділяє минуле і майбутнє, який ділить нас на батьків і дітей? Кордон, який приписує нас до різних епох, як штамп, що ставить товста тітонька в паспортному столі. А може це все мені просто здалося?

Сергій Жадан – «Ворошиловоград»

Почав читання: 03.12.2011р. Закінчив читання:08.12.2011р.

Є такий літературний прийом, коли ти сідаєш і починаєш писати відверту маячню, просто виливаєш на папір увесь той набір ідіотизму в своїй голові, а те що залишилося на папері – називаєш літературою. Таким стилем писання «грішать» більшість сучасних українських письменників, але якщо 5 чи 10 років тому це видавалося неймовірним талантом, то зараз зрозуміло що це просто невміння робити інакше.

Як на мене, Жадан «виписався», вичавив з себе як письменника все що тільки міг і тепер пише таку муть як «Ворошиловоград». Звісно, якщо поставити перед собою мету виправдати Жадана-письменника, то можна уявити собі що роман цей про повернення в рідне провінційне місто, про людей які там живуть, які за словами автора «окопалися і сидять», які захищають один одного самовіддано і безперспективно. Якщо добряче випити, наїстися таблеток, нюхнути якоїсь дурі, то напевно можна побачити в «Ворошиловограді» філософську концепцію східної України, з її циганами, наркоманати, бандюками, агресивними колгоспниками, шкільними хуліганами і підарасами з яких потів виростають відомі письменники, бізнесмени, олігархи, власники футбольних клубів і кіпрських офшорів. Якщо мені доведеться колись доводити якомусь дебільно-виглядаючому іноземцю що Жадан мега-крутий писака, то я звісно приведу кілька цитат з тексту, знайду глибинний, прихований філософський сенс, знайду влучні метафори і смішні моменти, на крайній випадок я стукну опонента томиком «Ворошиловограда» по його тупій іноземній макітрі і скажу, «Люби падло Україну і люби Жадана»…

Але, блядь, Сірьожа, якого хуя?! Невже тобі не зрозуміло що ця писанина просто неякісна? Невже не ясно що ці літерки не дотягують до рівня «Депеш Мод»? Тоді навіщо це публікувати? Ти ж не якийсь зад рот-писака якому головне побачити свою книженцію на поличці в магазині! А назва!? Це ж взагалі ідіотизм, там нема навіть натяку на Луганськ, нема розповідей про нього. Тоді до чого ця назва? Просто заради «красного слівця», щоб струсонути серця старою радянською назвою?

Чесно кажучи я не знаю навіщо дочитував до кінця цю книгу. Це вже не Жадан часів «Депеш Мод», не «український письменник сходу», це не легенда і не кумир дівчаток до 16-ти… Це просто черговий цвях в труну сучасної української літератури.

Еміль Чоран – «Механіка Утопії»

Почав читання: 01.12.2011р. Закінчив читання:02.12.2011р.

Якось майже одночасно всі мої знайомі інтелектуали почали говорити про Еміля Чорана. Ще вчора вони лузали зернята в темних київських двориках і лапали за товсті сраки своїх негарних інтелектуальних подружок, а сьогодні вони дивлячись своїми розумними очима в мої, не дуже розумні, з притиском питають: «А ти читав есеї Сьорана?» (от суки, навіть його прізвище вимовляють на французький манер).

І чесно кажучи, я б проігнорував і інтелектуалів і Чорана, але так вже сталося потрапив мені на очі один його есе, а саме «Механіка утопії». Взявся я його почитати і зрозумів чому ці псевдо розумні панове так полюбили Еміля, все це тому що він і сам такий же сраний інтелектуал і задрот. При чому Чоран належить до найбільш паскудного типу – він «воінствующій» інтелектуал (щоб було зрозуміліше, це як випускники Могилянки). Еміль Чоран бере книги відомих утопістів Мора і Кампанелли, читає їх своїми маленькими розумними очима, усвідомлює їх своїм маленьким мозком і пише текст «Механіка утопії» де яскраво показує які дурні і невиховані утопісти, що їхній утопічний світ це світ з відсутньою свободою, відсутнім Богом. І взагалі, в героїв Мора і Кампанели смішні імена. І тоді Чоран робить «цілком логічний» висновок, якщо імена в героїв смішні (а ще взяти до купи всі ті дрібнички з не ідеальністю світу утопістів) – то значить і утопічна ідея як власне ідея – лайно, утопісти всі слуги Диявола, а от Еміль Чоран - молодець. В принципі логічний висновок, а хулі.

Я пробачив би Чорану все, і наїзд на авторів яких я поважаю і мастурбуючі реверанси в сторону бога і християнства, пробачив би йому навіть те що він схожий на випускника Могилянки, те що він дуже любить комунізм, я би все йому пробачив… Але чомусь не хочу. Боюся тільки, щоб зрозуміти чому я не хочу пробачати Чорана, доведеться трохи детальніше познайомитися з його творчістю, бо не можна судити людину по одному есе, по одній книзі, по одній ідеї, бо тоді оточуючі можуть подумати що ти «воінствующий інтелектуал».

Вільгельм фон Габсбург (Василь Вишиваний) – Автобіографія

Почав читання: 29.11.2011р. Закінчив читання:01.12.2011р.

Я багато чув про українського Габсбурга, полковника УНР – Василя Вишиваного. Вільгельм людина імператорського роду, настільки перейнявся Україною і українцями, що відкинув гонор своїх предків, багатство свого роду, переступив через власних родичів і відверто сказав «хочеться працювати для України і я працюю, доки матиму змогу»

Нажаль ця автобіографія не висвітлює багатьох цікавих моментів життя Вільгельма Габсбурга і вона тільки розігріла мою цікавість до цієї персони. Але Ця невелика за обсягом розповідь Вільгельма про себе, дає змогу зрозуміти чому його так захоплювала Україна. Судячи з його автобіографії, Василь Вишиваний етнічний українець – мрійник і ідеаліст, поціновувач літератури і поезії. Якби я писав шкільний твір то напевно б зазначив що «він мав тонку ліричну натуру», і це не було б помилкою. За ментальністю Вільгельм скоріше українець ніж австріяк, його опис про себе перемішаний власними враженнями від тих чи інших людей, оцінкою певних подій, прагненнями і бажаннями. Помітно що текст писався «на коліні», поспіхом, ця гіпотеза підтверджується обірваним закінченням «полон в румунів» і хоча після полону Вільгельм прожив ще багато років, автобіографію він не дописав.

Але основну мету цей текст виконав. Розбудив цікавість до Вільгельма фон Габсбурга, щирого українського патріота.