Сергій Жадан - Інтернат

Почав читання: 24.02.2018 Закінчив читання: 30.03.2018

"Жадан виписався" я часто повторюю цю фразу де треба і не треба. Триває буває така собі світська бесіда: музика, алкоголь, мої друзі клеять якихось сумнівних дівок в барі. Дівчата чи то п'яні, чи то з Могилянки, сміються піддакують, вдихають звуки бару, ковтають слова із склянок. Аж тут приходжу я і раптово кажу:
- Жадан виписався.
- Більше нічого не може толкового написати, - кажу я, - взагалі нічого. Остання достойна річ була "Депеш мод". На цьому йому варто було закінчити.
Ніхто нічого не розуміє, але слова сказані. І ні, я не беру свої слова назад після прочитання його нової книги "Інтернат". Жадан таки виписався. Але тим не менше це ніяк не впливає на важливість роману "Інтернат". Я довго критикував стиль написання - ніби похапцем накидані літери, дещо істеричне письмо в якому шароварні галицизми типу "філіжанка" перемішуються з матюками. Я критикував сюжет - невиразна класично-жаданівська канва сюжету ідеально підходить для того ж "Депеш моду", але вона недолуга для інших текстів. Проте десь на останніх сторінках роману я зумів розгледіти причину цієї книги. Зрозуміти чому і для чого вона написана.
"Інтернат" - це книга -звинувачення, це книга літературно-гаазький трибунал. Це найсправедливіший суд над першопричинами (зверніть увагу не винуватцями, а першопричинами) війни на Сході. Суд над нами.

- Їй схоже нікого не шкода.
- А кого їй має бути шкода? - цікавиться малий. - Фізрука? Чи тебе?
- Ну, я тут ні при чому. - Паша намагається говорити простіше. - Просто не можна всіх звинувачувати. Всі різні.
- Да? - недовірливо говорить на це малий. - А мені здається, ви всі однакові. Знаєш як у нас прапор зривали?
- Ну? - не розуміє його Паша.
- Коротше, вони хотіли зірвати, а Ніна не давала. А всі стояли й дивились.
- І шо? - далі не розуміє його Паша.
- Ну коротше, тих, хто зривав, було всього двоє. І одна Ніна. А всі інші просто стояли і дивились. І нічого не робили. Чоловік сто - дивились, нічого не робили. Всі однакові. Нікого не шкода.

Всі однакові. Нікого не шкода. Ось лейтмотив роману "Інтернат". Нікого, блять не шкода, бо ми всі однакові. Сидимо в теплих будинках, ходимо на занудну роботу і засуджуємо всіх навколо себе. Не так нас усе і не те, недостатньо щасливо, легко, багато живеться, всі помиляються, тільки я один правий. У нас в Центрі прийнято вважати що події на Сході то така специфічна кара місцевим за лінь, за зарозумілість, за небажання говорити українською, за небажання думати і робити правильні висновки.

- А хулі, - каже мені мужик в електричці який їде в Шепетівку, - вони самі винуваті. Хулі вони хотіли подачок від влади? Хулі вони сиділи рівно на дупі і голосували за довбойобів?

А за 20 хв проходить контролер, я показую білет, а дядько тихенько тицяє перевіряючому двадцятку. І радіє певно, він же ж зекономив я за квиток заплатив повну суму, а він, розумник, в тричі менше. Всі однакові. Нікого не шкода. От про що пише Жадан. Чи винуватий робітник заводу в Луганську в тому, що він лежить прикопаний десь в посадці, притиснутий до землі гаубичним снарядом? Винуватий. Чи винуватий в цьому пан професор Львівського університету? Винуватий. Чи доклався до цього бізнесмен з Києва? Так, він теж винуватий. Чи винуватий маленьких хлопчик, який не хоче слухати маму і їсти кашу вранці, тихцем викидаючи її в смітник. Винуватий. Чи винувата довгонога красуня, яка зраджує своєму хлопцеві з іншим? Винувата. Всі однакові. Нікого не шкода. Вони творять ентропію довіри, вони посягають на головне - на справедливість, на чесність, на правду. А це найтяжче звинувачення з усіх можливих, смертний гріх за яким слідує найсуворіша кара.
Нікого не шкода.
Нікого.

Михайло Зигар – “Империя должна умереть”

Почав читання: 20.02.2018 Закінчив читання: 24.03.2018

Інколи мені здається, що великий злам, який змінив напрямок розвитку всього людства, стався на початку 20-го століття. Перша світова війна, а за нею і Революція в російській імперії карколомно поміняли життя в тому числі і українців. Від переосмислення цієї історичної події залежить чи зробимо ми висновки з нашого минулого.
Вперше в моїй голові "запахло революцією" коли ми з батьками переїхали на нову квартиру. На горищі нашого будинку (раніше там був якийсь державний агітаційний пункт) ми виявили купу запиленого мотлоху, серед якого було багато фільмів на плівках, що лежали у великих металевих коробках, довгі транспаранти на яких білою фарбою на червоній матерії були записані комуністичні гасла і брудні портрети Леніна. Оцей запах сирості і цвілі ще довго потім асоціювався у мене з тим як пахне 1917-й рік і як пахне Революція.
Вже набагато пізніше, в більш зрілому віці, я дізнався про те, що Ленін узурпував досягнення цієї ж таки Революції, що у нас була своя, Українська Революція, яка вилилася потім в криваву війну з послідовниками того, чий портрет колись я знайшов на горищі. Але цікавість до тих подій не покидає мене і досі. Саме тому я взявся читати книгу "Империя должна умереть". Попри те, що написана вона росіянином, що позиціонує себе адекватним, лібералом і взагалі котиком, особисто я не тішу себе ілюзіями щодо ставлення цього пана до українців. Як відомо, "російський демократ закінчується там де починається українське питання", тож від читання книги Михайла Зигаря я не чекав іншого погляду окрім як росієцентричного.

"Эта катастрофа имела не природное происхождение, она была произведена людьми. Думаю, что будет не слишком большим преувеличением назвать ее самой масштабной рукотворной катастрофой в истории."

Десь я вже чув схожі слова, чи не так? Звісно ж після них вірити в ліберальність і адекватність стає все простіше і простіше.
Саме такою, як я очікував, книга і виявилася, українському складнику революції тут майже не відводиться місця.
Проте досить цікаво викладені події що передували Революції, чимось мені ця книга нагадала "1913. Лето целого века" Флоріана Ілліеса. З тою лише різницею, що у Зигаря немає такого чіткого поділу на часові інтервали. Проте обидва автори, як на мене, хочуть своїми книгами досягти одного і того ж: відшукати дух того часу, вловити отой малопомітний слід, який приведе читача до розуміння подій, що сталися потім. І той, і інший, шукають причини в подіях, що передували змінам, описують приблизно один і той самий період, лише Ілліес пише про загальноєвропейський контекст, а Зигар, як і будь-який росіянин, не бачить далі російської імперії. Проте читаючи книгу "Империя должна умереть" я постійно переконувався в правильності деяких моїх власних висновків про Революцію.
Революції випадкові, починаються вони часто з зовсім дивних подій. Може виявитися, що ти все життя працював аби наблизити Революції, сидів в тюрмах, стріляв з чорних вальтерів у чиновників, втікав за кордон, повертався, складав і кидав бомби, аж раптом засинаєш ти ввечері, потім прокидаєшся, а якісь солдати вже почали бунтувати. Якісь дрібні випадкові події, які в кінці кінців призводили до воістину історичних подій. Троцький, який "випадково" і дуже вчасно з'являється в Петрограді, війська Корнілова, які за дивним збігом обставин деморалізуються на підході до столиці імперії, Ленін, який випадково отримує дозвіл на проїзд по території Німеччини в пломбованому вагоні щоб очолити більшовиків.

"Этот пломбированный вагон с первого дня будет обрастать легендами. На самом деле он не запломбирован до конца: в нем есть открытая дверь, но Платтен проводит на полу линию мелом: считается, что ее не может пересечь никто, кроме него, – ни русские, ни немцы. Эта меловая черта и служит границей между большевиками и Германией, как линия из гоголевской повести «Вий», которой герой пытался оградить себя от нечисти. В вагоне Ленин с первых минут пути строит свое государство, поездку можно считать маленькой репетицией его будущей государственной политики. Перенервничав на границе, пассажиры начинают курить в вагоне. Спустя час задыхающийся от дыма Ленин запрещает курить где бы то ни было, кроме туалета. В единственный туалет выстраивается очередь, и Ленин вводит карточки на пользование, которые выдает лично."

Всі ці події могли не статися, або статися хоч трохи інакше й історія могла б піти іншим шляхом. Мільйони людей вижили б, мільярди з ненароджених - народилися. Але сталося як сталося, нам треба прийняти це, зробити висновки і перетворити історичний досвід минулого на правильні рішення в майбутньому

Аркадій і Борис Стругацькі – «Готель «У загиблого альпініста»

Почав читання: 14.03.2018 Закінчив читання: 23.03.2018

Доброго дня, мої маленькі любителі літератури, з вами наша постійна рубрика "Велімир читає класичні фантастичні твори". Цього разу у нас в передачі ще один твір класиків радянської фантастики, братів Аркадія і Бориса Стругацьких "Готель "У Загиблого Альпініста", до якого у мене нарешті дійшли руки. Скажу одразу, що я чекав дещо більшого від цього тексту. Хоча самі автори вважали його невдалим експериментом поєднання детективу і фантастики, я все ж думав там знайти якийсь прихований зміст, цікаві алюзії чи хоча б класичне "подвійне дно", щоб якось по-своєму переосмислити текст.
Ні, всього цього в книжці я не знайшов. Це класична історія в стилі "важливість першого контакту з прибульцями", покладена на детективну основу. При цьому у книги не можна не помітити специфічного шарму, що присутній у всіх творах братів Стругацьких. Їхні герої справді цікаві, це не шаблонні карикатури на людей, як в деяких інших авторів, це справжнісінькі персонажі. Коли ти читаєш про них, перед твоїми очима постають справжні люди, з емоціями й прагненнями. Буває закриваєш очі й бачиш їх перед собою. Це беззаперечна перевага текстів Стругацьких. Навіть в такому простому і дещо наївному сюжеті авторам вдалося так багатогранно описати героїв, що читання приносило мені суцільне задоволення.
Проте сюжет дещо зіпсував моє враження про книгу. Я не люблю детективні історії, мені не цікаві пошуки хто там кого вбив розтягнені на цілу книгу. Вже десь на першій третині тексту я зрозумів, що вбивці серед відвідувачів готелю немає, а на середині книги чітко усвідомив, що от-от в тексті з'явиться фантастичний фрагмент. І вгадайте шо сталося? Правильно, він з'явився. Це було настільки очікувано, що я навіть почав думати як би я складніше закрутив сюжет, щоб зробити книжку цікавішою. Проте читати все одно було приємно. Це читання стало гарним, ненапряжним способом провести час в подорожі між домом і роботою. Інколи треба читати й такі, легкі книжки.

Еріх Марія Ремарк – «Іскра життя»

Почав читання: 15.02.2018 Закінчив читання: 14.03.2018

Я почав читати цю книгу нічого особливого від неї не чекаючи. Я здавна люблю Ремарка і є великим шанувальником його таланту, але тема книги про в'язнів німецького концтабору мало чим могла б мене здивувати. Я добре знаю історію Третього Рейху, у свій час прочитав багато про концентраційні табори і навряд чи щось могло б мене в цьому романі вразити. Але здивування підкралося звідки не чекали. Більшість читачів цієї книги найбільше вражали жахіття концтаборів, ті нелюдські знущання, катування, невмотивоване насилля, яке чинилося щодо в'язнів. Саме тому ця книга не є такою популярною, як інші твори Ремарка: нікому не хочеться читати настільки похмурий і депресивний текст. Але про це все мені було відомо і з інших джерел, я не мав необхідності читати художній текст, аби уявити життя в німецьких контаборах, все це я знав з історичних книг. Мене найбільше здивувало інше - дивовижна трансформація свідомості тих людей які були в'язнями і охоронцями. Спочатку, коли охоронці концтабору не відчували ніякої небезпеки особисто для себе, вони самовіддано й безапеляційно виконували свою "роботу", ставлячись до в'язнів як до нижчих істот, яких можна принижувати, бити і навіть за бажанням вбивати. Безкарність породжувала не просто жорстокість, а жостокість бездумну. Ніхто не хотів відповідати собі на питання навіщо він це робить, просто робили, бо могли робити і не потрібно було ніяких наказів. Коли охоронець вважає, що він ніколи не відповідатиме за таке ставлення, тоді моральні перепони просто зникають. Але не менш точно Ремарк описує і зміну у свідомості в'язнів, спочатку вони безвільно і приречено помирають, тихо, без галасу, так ніби навіть у своїй смерті намагаються бути максимально непомітними. Але після першого ж вдалого спротиву, який по суті виник абсолютно випадково, у них просинається бажання вижити і боротися. Спочатку непомітно, а потім все більш злагоджено вони протистоять як можуть адміністрації табору і силі яку ця адміністрація представляє - НСДАП.
Книга саме тому і називається "Іскра життя", бо вона про ту іскру, маленьку червону цятку, яка жевріє в кожному і яку неможливо загасити знущаннями чи побоями. Хоча для людей з тонкою душевною організацією цей роман може бути дуже важким для прочитання, але тим не менш він дуже важливий для розуміння базових людських цінностей. Насправді це не книга про жорстокість нацистів і не книга про спротив в'язнів. Це історія про людяність, про те, як вона зникає у деяких і не зникає в інших. Вустами героїв книги Ремарк каже нам важливі речі, про моральність і про відповідальність за свої дії. А також ставить знак рівності між комуністами і нацистами. Чи не найважливіший момент в книзі - це діалог двох в'язнів, безправних створінь, які можуть щомиті загинути по одній лише забаганці офіцера-есесівця, але тим не менше в'язень-комуніст вже мріє про те, як він буде керувати концтабором:

— Потом, — сказал Вернер, удивленный такой неосведомленностью, — потом, естественно, должна быть партия, которая возьмет власть. Сплоченная партия, а не кучка наскоро собранных людей.
— Значит, твоя партия. Коммунисты.
— А кто же еще?
— Любая другая, — возразил Пятьсот девятый. — Только чтобы снова не тоталитарная.
Вернер рассмеялся.
— Дурачок ты! Никакая другая, только тоталитарная. Ты что, не понимаешь? Все промежуточные партии раздавлены. Коммунизм сохранил свою мощь. Война закончится. Россия оккупирует значительную часть Германии. Это самая влиятельная сила в Европе. Время коалиций прошло. Эта была последней. Союзники помогли коммунизму и ослабили самих себя, вот дураки. Мир на земле будет зависеть от…
— Я знаю, — прервал его Пятьсот девятый. — Мне знакома эта песня. Скажи лучше, что случилось бы с теми, кто против вас, если бы вы победили и получили класть? Или с теми, кто не с вами?
Вернер на мгновение замолчал.
— Здесь много разных путей, — проговорил он затем.
— Кое-какие мне известны. Тебе тоже. Убийства, пытки, концентрационные лагеря — ты их, конечно, тоже имеешь в виду?
— В том числе. В зависимости от обстоятельств.

Тож мусимо пам'ятати по знак рівності між нацизмом і комунізмом, мусимо не допустити повторення тих жахливих часів. Ніколи знову!

Вальтер Моерс – «Город мечтающих книг»

Почав читання: 18.01.2018 Закінчив читання: 20.02.2018

В процесі читання точно є якась магія, або якась особлива, поки недосліджена вченими силова взаємодія, що притягує читача до книги й не відпускає до останнього слова в останньому реченні. Книги - це як важкі наркотики: якщо спробував раз, то вже не зможеш зіскочити ніколи. Все читаєш, і читаєш і ніяк не можеш заспокоїтися. І видається тоді, що найкращим варіантом Всесвіту був би такий світ, де все так чи інакше стосується книг.
В книзі Вальтера Моерса "Город мечтающих книг" розказується саме про такий світ. Світ, в якому найпрестижніша професія - писати книги, в якому все так чи інакше крутиться навколо літератури. Я б хотів жити в такому світі. З ранку до ночі читати сидячи в кав'ярні біля каміна і сьорбаючи трав'яний чай, полювати за старими, раритетними книгами в запилених бібліотеках, вишукувати чудові тексти серед посередностей.
З велетенським задоволенням я б жив в такому Всесвіті, який вигадав пан Моерс, шкода, що це не можливо зробити в реальності. Лишається тільки прочитати його історію, хай навіть вона трохи по-дитячому наївна. Тим не менше від цієї книги віє якоюсь неймовірною добротою, яка присутня тільки в книгах для дітей. Головний герой зустрічається зі страшними монстрами, бачить як його ворогам відривають голови, але при цьому не стає страшно читачу. Не знаю як автору вдалося написати такий текст, але він викликає бажання перечитати всі книги, які тільки знайдеш. Коли я читав "Город мечтающих книг" я шкодував, що ця книга не потрапила мені в руки раніше, в підлітковому віці, коли я читав запоями й ковтав книги за один-два дні. Але потім, зрозумів, що то на краще. Я і так не міг відірватися від читання і весь свій вільний час проводив за книгами, а якщо прочитав би ще й цей текст Вальтера Моерса, то потонув би в глибинах літератури назавжди. Але зараз, коли по мірках читацького Всесвіту я вже досвідчений сивобородий читач, можу прочитати цю захопливу книгу без ризику ніколи не випірнути з книжкових глибин у реальний світ. Хоча, не можу брехати й мушу зізнатися, що інколи й зараз хочеться кинути усе, піти жити самітником десь в гори й, забарикадувавшись в якомусь теплому гірському будиночку з велетенською бібліотекою, читати, читати, читати. Я б завів собі маленьку, пухнасту овечку яка жила б зі мною в тому будинку. Тільки ми двоє: я й овечка. І я б читав їй різноманітні книги, а вона дивилася б на мене своїми смішними очима. Вранці, я б протирав морозну шибку і дивився на сніг, а потім, запаривши свіжого чаю, сідав би до читання. Так проходили б дні й тижні й зима б ніколи не закінчувалася б і книги б ніколи не закінчувалися. А вночі, я б лежав в теплому ліжку і читав би спеціальні нічні книги, які можна сприйняти тільки коли на небі немає сонця, овечка лежала б біля мого ліжка і я б чухав її за вушком. Книжково-читальна ідилія.
Шкода, що у мене немає такого будинку і немає овечки, пухнастої, як маленька хмариночка, тож все що мені залишається, це сподіватися, що десь в паралельній реальності я сиджу за столом в будиночку у засніжених горах і читаю книгу Вальтера Моерса, доки тепла овечка дзвенить біля мене маленьким дзвіночком на шиї й каже: "Перегортай вже сторінку, я уже прочитала…"