Почав читання: 18.01.2018 Закінчив читання: 20.02.2018В процесі читання точно є якась магія, або якась особлива, поки недосліджена вченими силова взаємодія, що притягує читача до книги й не відпускає до останнього слова в останньому реченні. Книги - це як важкі наркотики: якщо спробував раз, то вже не зможеш зіскочити ніколи. Все читаєш, і читаєш і ніяк не можеш заспокоїтися. І видається тоді, що найкращим варіантом Всесвіту був би такий світ, де все так чи інакше стосується книг.
В книзі Вальтера Моерса "Город мечтающих книг" розказується саме про такий світ. Світ, в якому найпрестижніша професія - писати книги, в якому все так чи інакше крутиться навколо літератури. Я б хотів жити в такому світі. З ранку до ночі читати сидячи в кав'ярні біля каміна і сьорбаючи трав'яний чай, полювати за старими, раритетними книгами в запилених бібліотеках, вишукувати чудові тексти серед посередностей.
З велетенським задоволенням я б жив в такому Всесвіті, який вигадав пан Моерс, шкода, що це не можливо зробити в реальності. Лишається тільки прочитати його історію, хай навіть вона трохи по-дитячому наївна. Тим не менше від цієї книги віє якоюсь неймовірною добротою, яка присутня тільки в книгах для дітей. Головний герой зустрічається зі страшними монстрами, бачить як його ворогам відривають голови, але при цьому не стає страшно читачу. Не знаю як автору вдалося написати такий текст, але він викликає бажання перечитати всі книги, які тільки знайдеш. Коли я читав "Город мечтающих книг" я шкодував, що ця книга не потрапила мені в руки раніше, в підлітковому віці, коли я читав запоями й ковтав книги за один-два дні. Але потім, зрозумів, що то на краще. Я і так не міг відірватися від читання і весь свій вільний час проводив за книгами, а якщо прочитав би ще й цей текст Вальтера Моерса, то потонув би в глибинах літератури назавжди. Але зараз, коли по мірках читацького Всесвіту я вже досвідчений сивобородий читач, можу прочитати цю захопливу книгу без ризику ніколи не випірнути з книжкових глибин у реальний світ. Хоча, не можу брехати й мушу зізнатися, що інколи й зараз хочеться кинути усе, піти жити самітником десь в гори й, забарикадувавшись в якомусь теплому гірському будиночку з велетенською бібліотекою, читати, читати, читати. Я б завів собі маленьку, пухнасту овечку яка жила б зі мною в тому будинку. Тільки ми двоє: я й овечка. І я б читав їй різноманітні книги, а вона дивилася б на мене своїми смішними очима. Вранці, я б протирав морозну шибку і дивився на сніг, а потім, запаривши свіжого чаю, сідав би до читання. Так проходили б дні й тижні й зима б ніколи не закінчувалася б і книги б ніколи не закінчувалися. А вночі, я б лежав в теплому ліжку і читав би спеціальні нічні книги, які можна сприйняти тільки коли на небі немає сонця, овечка лежала б біля мого ліжка і я б чухав її за вушком. Книжково-читальна ідилія.
Шкода, що у мене немає такого будинку і немає овечки, пухнастої, як маленька хмариночка, тож все що мені залишається, це сподіватися, що десь в паралельній реальності я сиджу за столом в будиночку у засніжених горах і читаю книгу Вальтера Моерса, доки тепла овечка дзвенить біля мене маленьким дзвіночком на шиї й каже: "Перегортай вже сторінку, я уже прочитала…"
Немає коментарів:
Дописати коментар