"Жадан виписався" я часто повторюю цю фразу де треба і не треба. Триває буває така собі світська бесіда: музика, алкоголь, мої друзі клеять якихось сумнівних дівок в барі. Дівчата чи то п'яні, чи то з Могилянки, сміються піддакують, вдихають звуки бару, ковтають слова із склянок. Аж тут приходжу я і раптово кажу:
- Жадан виписався.
- Більше нічого не може толкового написати, - кажу я, - взагалі нічого. Остання достойна річ була "Депеш мод". На цьому йому варто було закінчити.
Ніхто нічого не розуміє, але слова сказані. І ні, я не беру свої слова назад після прочитання його нової книги "Інтернат". Жадан таки виписався. Але тим не менше це ніяк не впливає на важливість роману "Інтернат". Я довго критикував стиль написання - ніби похапцем накидані літери, дещо істеричне письмо в якому шароварні галицизми типу "філіжанка" перемішуються з матюками. Я критикував сюжет - невиразна класично-жаданівська канва сюжету ідеально підходить для того ж "Депеш моду", але вона недолуга для інших текстів. Проте десь на останніх сторінках роману я зумів розгледіти причину цієї книги. Зрозуміти чому і для чого вона написана.
"Інтернат" - це книга -звинувачення, це книга літературно-гаазький трибунал. Це найсправедливіший суд над першопричинами (зверніть увагу не винуватцями, а першопричинами) війни на Сході. Суд над нами.
- Їй схоже нікого не шкода.Всі однакові. Нікого не шкода. Ось лейтмотив роману "Інтернат". Нікого, блять не шкода, бо ми всі однакові. Сидимо в теплих будинках, ходимо на занудну роботу і засуджуємо всіх навколо себе. Не так нас усе і не те, недостатньо щасливо, легко, багато живеться, всі помиляються, тільки я один правий. У нас в Центрі прийнято вважати що події на Сході то така специфічна кара місцевим за лінь, за зарозумілість, за небажання говорити українською, за небажання думати і робити правильні висновки.
- А кого їй має бути шкода? - цікавиться малий. - Фізрука? Чи тебе?
- Ну, я тут ні при чому. - Паша намагається говорити простіше. - Просто не можна всіх звинувачувати. Всі різні.
- Да? - недовірливо говорить на це малий. - А мені здається, ви всі однакові. Знаєш як у нас прапор зривали?
- Ну? - не розуміє його Паша.
- Коротше, вони хотіли зірвати, а Ніна не давала. А всі стояли й дивились.
- І шо? - далі не розуміє його Паша.
- Ну коротше, тих, хто зривав, було всього двоє. І одна Ніна. А всі інші просто стояли і дивились. І нічого не робили. Чоловік сто - дивились, нічого не робили. Всі однакові. Нікого не шкода.
- А хулі, - каже мені мужик в електричці який їде в Шепетівку, - вони самі винуваті. Хулі вони хотіли подачок від влади? Хулі вони сиділи рівно на дупі і голосували за довбойобів?
А за 20 хв проходить контролер, я показую білет, а дядько тихенько тицяє перевіряючому двадцятку. І радіє певно, він же ж зекономив я за квиток заплатив повну суму, а він, розумник, в тричі менше. Всі однакові. Нікого не шкода. От про що пише Жадан. Чи винуватий робітник заводу в Луганську в тому, що він лежить прикопаний десь в посадці, притиснутий до землі гаубичним снарядом? Винуватий. Чи винуватий в цьому пан професор Львівського університету? Винуватий. Чи доклався до цього бізнесмен з Києва? Так, він теж винуватий. Чи винуватий маленьких хлопчик, який не хоче слухати маму і їсти кашу вранці, тихцем викидаючи її в смітник. Винуватий. Чи винувата довгонога красуня, яка зраджує своєму хлопцеві з іншим? Винувата. Всі однакові. Нікого не шкода. Вони творять ентропію довіри, вони посягають на головне - на справедливість, на чесність, на правду. А це найтяжче звинувачення з усіх можливих, смертний гріх за яким слідує найсуворіша кара.
Нікого не шкода.
Нікого.
Немає коментарів:
Дописати коментар