Масааки Имаи – «Кайдзен»

Почав читання: 17.12.2015р. Закінчив читання: 25.02.2016р.

Зазвичай я не читаю таких книг як ця. Я обходжу стороною усілякі мотиваційні тексти які розказують як ефективно управляти своїм часом, як досягнути успіху в бізнесі, побудувати успішну бізнес-модель чи заробити мільйон доларів. Вважаю все це третьосортною хуїтою для дебілів, накшталт проповідей американських священників, де вони ходять по залу і кричать в мікрофон голосно втираючи щось про бога, перериваючи свої «проповіді» істеричними вигуками «алілуя», так ніби від кількості децибелів залежить почує їх той бог чи ні. Так от усі книги які вчать мене як жити, я відношу до проповідницької літератури, яку мені навіть в руки гидко брати.

Книгу ж Масаакі Імаі я прочитав з превеликим задоволенням, хоча і розтягнув читання на кілька місяців. На перший погляд ця книга написана в тому ж проповідницькому стилі, але то лише на перший погляд. Я дізнався про неї в період захоплення усілякими гнучкими alige-методологіями і читання співпало з періодом активного пропагування мною цих ідей серед колег. Хоча назвати це активним пропагуванням певно було б не зовсім чесно. Ви бачили колись, як маленьких дітей годують манною кашею, коли в тій каші усі, і діти і батьки і стіни в будинку? Ну от це було щось схоже. Колеги пручалися активному включенню в мої експериментаторські ідеї, а я не менш активно роздавав наліво і направо підсрачники і змушував їх ходити на code-review і робити комміти в git. Звісно я розумію, що порушив цим всі постулати alige, попсував собі scrum-карму і викликав би в пана Імаі інфаркт, якби він побачив це, але ж хто винуватий, що мої колеги такі ліниві?

Хоча власне в самій книзі не так багато практичних порад саме для мене, але вона містить багато філософських концепцій, які мені прийшли до душі. І найголовніша  з них та, яка винесена в назву книги. Кайдзен – ідея самовдосконалення заради самовдосконалення. Саме ця концепція привела думки в моїй голові у відповідність з тим, що я маю робити на роботію. Не в останню чергу завдяки цій книзі я за останні кілька місяців отримав купу нових знань і сформував нове ставлення до робочих задач, які невластиві моїй посаді. Однозначно корисна книга для впорядкування робочих думок в голові, тому я дуже радий, що трапилася вона мені в потрібний час.

Дякую, Всесвіте, ти заїбісь все вгадав.

Василь Шкляр –«Чорне сонце»

Почав читання: 26.01.2016р. Закінчив читання: 01.02.2016р.

Про війну не можна писати по-свіжому, такі думки мають вилежатися, дозріти до певного моменту. Бо у протилежному випадку автор ризикує написати поверхневий, занадто інфантильний чи необдумано-емоційний текст. Гірше ніж писати про війну, яка щойно закінчилася, може бути лиш писати про війну яка ще триває.
По хорошому я б увів якийсь мораторій на видання книг про українсько-російську війну 2014-201? років, як мінімум доки війна не скінчиться, а за тим не пройде ще років п'ять.
Але Шкляр явно не поділяє моєї думки, про необхідність ґрунтовного підходу до висвітлення воєнної тематики, бо як інакше пояснити вихід книги "Чорне Сонце"? Власне сама книга - це збірка з однойменної повісті і кількох недолугих, незрозумілих текстів написаних автором на початку 80-х. Буду говорити про першу повість, бо сільські оповідки в стилі "історія про студента який приїхав з села в місто вступать в інститут з чумайданом" (орфографія не моя, а Шкляра) чи "історія про бабу Ганю, яка жила в нашому селі" просто не варті навіть згадки в моєму безумовно далекому від академічності блозі. Але обіцяю, при зустрічі обов'язково засуну той "чумайдан" Шкляру в дупу, за весь час який я витратив на читання цієї єресі.
Так от, щодо "Чорного сонця". Дещо фантасмагоричний опис націоналістів-азовців, які всі в рунічних наколках "чорного сонця", "ідеї нації" і "повного декалогу українського націоналіста на грудях" (ШТА!?) раптом починають цитувати на пам'ять вірші Василя Симоненка, ще й ті ліпші - найжалисливіші. Якщо читачу і цього видається замало, то далі герої йдуть в театр на виставу по твору Квітки-Основ'яненка, розбираються в тонкощах установки кам'яних баб у скіфських степах і вирішують складні геополітичні суперечки в барі за склянкою чорного немирова. Видається, що Шкляр дізнався про націоналістів з Вікіпедії, а за нерозумінням їхнього внутрішнього менталітету, просто поєднав ці образи з своїм життєвим досвідом. Вийшло комічно, хоча автор ніби як писав серйозну історію. Все це перемежовується свіжою "зрадою": оповідь яскравий приклад українського інфантилізму, коли "мій кум Микола може бути президентом, бо я його знаю, він чесний.

"Андрія Штепу я бачу на посаді міністра економіки та фінансів. Він за секунду вирахував, скільки це буде гривень із трьохсот рублів. Він чітко відраховує п’ятдесят відсотків зі свого прибутку, щоб поділитися з нами. Якби так робили всі міністри, депутати, олігархи, війна б давно закінчилася. "

За такі висновки автора просто хочеться уїбати, сильно і безжально, бо такі висновки може робити сантехнік, але ніяк не світоч української літератури, гордість центральної України і совість нації - Василь Шкляр.
Та і рівень володіння словом у автора на рівні мого сусіда Генадія Петровича (поміж сусідами знаного як Гєник), який працює будівельником після 8-класів освіти. Приклад, примівітизації і комічності тексту, яку дозволяє собі автор, сказана словами героя фраза: "На Googlі він вичитав". Якщо так Шкляр хотів додати веселості у розповідь про хлопців з полку "Азов", то це абсолютно недоречна комічність поруч з історією як ці хлопці помирали. А якщо пан Василь не знає як пишеться назва корпорації "Google" то може варто і далі писати про "бабу Ганю з нашого села", а свій членський квиток Спілки письменників України просто ритуально з'їсти?
Підсумовуючи, можу сказати що це +1 до книг про війну, які не варто писати, а тим паче читати.