Юрій Легун - "Генеалогія селян Подільської губернії: джерела"

Почав читання: 14.11.2022 - Закінчив читання: 29.12.2022

Все більше і більше в моєму списку читання з'являється специфічна література, яка все більше віддаляється від художньої і все більше наближається до наукової. Цього разу мені до рук потрапила монографія, що буде корисна для будь-якого дослідника генеалогії, книга Юрія Легуна "Генеалогія селян Подільської губернії: джерела". Хоча Поділля не відноситься до регіону мого власного генеалогічного дослідження, проте ця книга дозволяє систематизувати джерела селянської генеалогії і зрозуміти для себе, чи всі можливі документи були знайдені і опрацьовані. Можна із впевненістю стверджувати, що більшість теперішнього населення України - це нащадки селян. Проте селянська генеалогія незаслужено забута, мало хто нею займається, адже думає, що про селян не збереглося ніякої історичної інформації. Власне Юрій Легун намагається довести, що ця галузь досліджень має дуже великі перспективи. І як людина, що теж пройшла свій власний шлях дослідження сімейної історії, можу сказати що з паном Юрієм я абсолютно погоджуюся. На щастя в українських архівах зберігаються велетенські масиви корисної інформації, яка дозволяє кожному охочому заглибитися в історію своєї родини на 6-10 поколінь. Звісно, почати генеалогічну розвідку можна й без прочитання цієї книги. Але так чи інакше, кожен, хто хоче провести дослідження дещо серйозніше аніж "три метрички, дві сповідки" рано чи пізно спробує створити свою власну систему обліку джерел, а отже книга "Генеалогія селян Подільської губернії" стане такому досліднику в пригоді.
Окрім чисто наукового інтересу, ця праця також може бути цікава і в якості простого читання, аби зрозуміти, які ж цікавинки ховаються на запилених полицях архівів. Автор не лише розповідає про джерела для вивчення генеалогії, але й наводить цікаві приклади з архівів. Один з них мені сподобався особливо:

"Надзвичайно актуально для України початку ХХІ ст. звучить і уривок з розмови 1911 року між жителями с. Нової Ободівки Ольгопільського повіту Степаном В'юном (який кілька років служив у Петербурзі й приїхав у відпустку на батьківщину) та колишнім солдатом Григорієм Шевченком: "Во время же разговора Стефан Вьюн и стоявшие с ним подняли меня на смех, за то, что я не говорю по-малороссийски, а по-русски. Говорю же я по-русски потому, что был на военной службе в г. Гродно в 101 пехотном полку и научился там говорить по-русски". На що В'юн резонно зауважив, що він служить довший час, але рідної мови не забуває"

Як бачимо, нічого не міняється з роками. А питання мови гостро стояло як в 1911-му, так і у 2022-му. Але це не один приклад, різних документів автор наводить достатню кількість аби зрозуміти що саме зможе відшукати дослідник, що зважиться замовити таку справу в архіві. В підсумку книга Юрія Легуна виявляється гарним путівником у світі генеалогії Правобережної України і чудовим стартом для всіх, хто бажає знати більше про історію своєї родини.

Еріх Марія Ремарк – «Життя у позику»

Почав читання: 23.10.2022 - Закінчив читання: 04.11.2022

Зводити творчість Ремарка до антивоєнної прози - це наче, потрапивши в місто з красивою, стародавньою архітектурою, розглядати лише дахи будинків, ігноруючи усе інше. Лейтмотивом творчості Ремарка є не війна, а відчуття смерті. Так, справді, бойові дії, війни і страждання роздягають людину до нага, виставляють на позір усі почуття, перед очі здивованої і зацікавленої публіки. Як і сто років тому, так і зараз пересічний споживач життя любить, сидячи в теплі на дивані, потягуючи щось смачненьке, дивитися на те, як хтось інший боїться смерті, стоячи над прірвою. "Entertain us" звучить рефреном крізь століття і нічого не міняється. Хліба і видовищ, от і все, що потрібно людині.
Ремарк дає саме це, кидає в очі спраглому до почуттів читачеві те, що його вразить найбільше - жагу життя і страх смерті. Герої його творів бовтаються в павутині не здатні втекти від смерті, що наближається як голодний павук, який відчуває посмикування тонких мотузочок павутини. Люди стараються вирватися, втекти, оборонитися від приходу невідворотного, але не можуть. Який би текст Ремарка ви не читали, нетлінну класику "На Західному фронті без змін", обожнювані любителями драми і театру "Три товариші" чи, до прикладу, менш відомий широкому загалу твір "Життя у позику", але ви точно можете бути впевнені, шо в творі хтось помре і буде страждати, хоча й любитиме і заслуговуватиме на життя. Бо в цьому і полягає увесь сенс буття, в невідворотності смерті.
"Як жахливо пафосно і безрадісно ти сприймаєш життя!" - можете звинуватити ви мене. Невже немає нічого вищого за ці спроби вижити, невже в кінці тунелю завжди смерть і втрата? Звісно ні. І Ремарк добре це знав. Життя скінченне, сповнене болю і страждань, любові і задоволень. Але вічності йому надає пам'ять. Якщо ви прочитаєте увесь творчий доробок автора, то помітите одну цікаву особливість - деякі твори дуже підозріло схожі між собою. "Повернення" це наче продовження "На Західному фронті без змін", але в продовженні виявляються живими ті персонажі, що померли в попередній книзі. В "Три товариші" один із друзів автомеханіків, що беруть участь в автомобільних перегонах закохується в Патрицію Гольман, дівчину з смертельною хворобою, яка мусить їхати в гірський санаторій, аби продовжити там своє життя. А уже в "Життя у позику" інший автогонщик, забирає із санаторію іншу смертельно хвору дівчину, аби вона могла востаннє насолодитися життям поза лікарнею. Всі ці історії переплетені між собою у вічній спіралі. Вони і є надія на краще, надія на те, що ми прожили наші життя не дарма. Бо більшим сенсом життя аніж смерть є тільки надія, хай навіть помилкова надія, що смерті можна уникнути. І саме тому, в останній главі книги "Життя у позику" повертаючись в лікувальний санаторій, смертельно хвора дівчина зустрічає свого давнього знайомого Гольмана, який одужав, і залишає лікарню. І цей збіг прізвищ з героїнею «Трьох товаришів» зовсім не випадковий. Бо життя є вічним, хоча і скінченним.

Роберт Лекі - "Каска замість подушки"

Почав читання: 24.10.2022 - Закінчив читання: 28.10.2022

Читати про іншу війну, в той час, коли за твоїм вікном на цивільні міста падають російські ракети, коли твої близькі друзі на фронті зі зброєю в руках захищають державу від агресора, це звісно ще те випробування для ментального здоровʼя і власної адекватності. Але доки рідна державонька не потребує моєї скромної персони в рядах наших неймовірних Збройних Сил, я маю можливість вкотре почитати спогади фронтовиків інших воєн і спробувати зрозуміти їхню мотивацію. Здавалося, що б нового тут можна було б знайти. Я прочитав уже стільки мемуарів і спогадів, як про Першу, так і Другу світові війни, це історії з різних сторін фронту, різних родів військ і різних соціальних прошарків. У них завжди є дещо спільне, є дещо різне, проте кожна така розповідь докладає новий вимір до опису війни. Адже кожен солдат, цивільний чи воєнний стратег по своєму бачить війну, по різному пропускає її через себе і рефлексує. Я взагалі вважаю, що вивчення військових мемуарів має бути обовʼязковим окремим пунктом в програмі світової літератури. Тільки це дозволить людині правильно витрактувати події минулого і зробити з них вірні висновки. Адже розповідати лише сухі факти на уроках історії, показувати лише дати і короткі висновки, це наче тому, хто ніколи не бачив людину показати скелет і намагатися пояснити як він рухався. Спогади фронтовиків - це м'язи війни, а, як відомо, їх завжди потрібно підтримувати в тонусі.
Спогади Роберта Лекі, морського піхотинця, що воював на тихоокеанському фронті, дещо вирізняються серед інших схожих творів. Він не намагався перетворити своє минуле на повчання для прийдешніх поколінь чи на описи жахів війни. Не пробував повчати читача, не намагався в кращому світлі виставити себе чи в гіршому своїх ворогів. Він просто розказав як усе було. З жартами, з жахливими смертями, з надлюдськими випробуваннями і поголовним пʼянством, з бажанням за будь-яку ціну вижити і бажанням допомогти побратимам. Війна в його описах постає справжньою, без демонізації і без вихваляння. Цей текст, можна було б назвати "окопною правдою", якби морська піхота багато часу проводила в окопах. Роберт Лекі знає за що він воює, але не намагається виставити себе якимось супергероєм. Він і його побратими пишаються тим, що належать до елітного підрозділу морпіхів, сміються над армійцями і моряками, але при цьому роблять це по-доброму, розуміючи, що усі роблять одну справу. Рухаючись сторінками цієї розповіді видно як змінюється автор, від наївності до розуміння межі життя і смерті. Автор спогадів чесно визнає, коли йому страшно, відверто каже що в якийсь момент втік в госпіталь аби відпочити. Йому не важливо, що про нього подумаємо ми, читачі книги, Роберту Лекі не потрібно боротися за повагу людей, що будуть читати написані ним рядки. А це значить, що він може дозволити собі писати правду, це найбільше і підкупає в його спогадах.

Мені видається, що так чесно і відверто може писати про війну лише той, хто бореться за правду, хто в війні займає правильну сторону. Злочинець, загарбник, агресор, ніколи не зможе написати настільки відверту книгу, бо постійно буде хотіти виставити себе праведником, применшивши власні злочини. Думаю, що після нашої перемоги в теперішній війні, будуть написані не менш чесні і відверті книги. Лишається тільки дожити до цього моменту, аби їх прочитати

Еріх Марія Ремарк – «Ніч у Лісабоні»

Почав читання: 01.10.2022 - Закінчив читання: 23.10.2022

Читаючи "Ніч в Лісабоні", фактично книгу про емігрантів, що втратили Батьківщину і змушені були волочитися по світу, я ловлю себе на думці, що рано чи пізно геть втрачається контакт з людьми, які виїхали за кордон. Не важливо з яких причин близькі тобі люди поїхали в інші країни: через політичні переслідування, через війну, чи просто в пошуках кращого життя. З часом, вони усе одно стають все більше чужі й віддалені. Я раніше думав, що це через те, що ви з цими людьми більше не перебуваєте в одному просторі, вас не турбують одні й ті ж проблеми. Різні країни, різні звичаї, різні щоденні новини створюють дистанцію між людьми. Але ні, не в цьому причина і саме читаючи "Ніч у Лісабоні" я це остаточно усвідомив. Адже часто ми буваємо близькими з людьми, яких можливо ніколи не бачили, бо вони живуть в іншому місті. Або бачили кілька раз в житті, проте розмови, мережа, відвертість, зв'язують нас. То чому ж зникає відчуття інтимності з тими, хто поїхав в чужі краї, але залишається з тими, хто живе з тобою в одній країні, хай навіть далеко? Я думаю справа в уяві. Ми не можемо уявити собі життя емігранта за кордоном (навіть якщо ми колись були в тій країні як туристи) а інтимність спілкування - це інтимність спільної уяви, спільних мрій і фантазій. Вас не врятують щоденні розмови, чи їх відсутність, вашу дружбу не врятує нічого: будете ви ділитися важливим чи лише періодично питати "як ти?" Без спільно уявленого простору, не зважаючи на те які близькі ви не були до того, це розвіється як марево, наче дружби ніколи й не було. Ті, кого ми вважаємо близькими, це не справжні люди, це ефемерний вигаданий образ, який ми собі уявили, така собі проекція людини на нашу уяву. Те що називається дружбою, коханням, зв'язком, відданістю, це тоненькі срібні ниточки які пов'язують ці вигадані образи, наш власний і наших близьких між собою. А кордони, наче гострі безжальні леза розтинають ці ниточки. І чим більше цих кордонів перетинає емігрант, тим більше зв'язків обривається. Там, в іншій державі, в іншій митній зоні чи на іншому материку, за океаном, чи за морем, або навіть просто за найближчою річкою, але на чужій землі, знайомі нам люди стають іншими, навіть якщо вони самі цього не хочуть.
Ніхто і ніколи не зрозуміє біженця чи емігранта, тільки така сама людина як він, тільки вночі, бо ніч витоншує наші чуття, робить серця вразливими та здатними до емпатії. Найкраще це робити в місці, де позаду тебе великий вантаж минулого, тяжкий і неповороткий, а попереду безкрайній простір океану. І отут, на березі океану, можна з кимось поділитися своїм життям. Тільки в нічних закладах, що працюють до останнього відвідувача можна вийняти з себе душу і розказати як втрачається зв'язок з рідними, а потім і з самим собою, коли ти полишаєш рідні береги і тікаєш далеко за кордон. Тільки тут тебе можуть зрозуміти, тільки під світлом вуличних ліхтарів стає ясно куди зникає дружба, де пропало кохання. Лісабон справді ідеальне місце для того аби нарешті розібратися, що ти за людина і одночасно аби загубитися. Колись вважалося, що коли двоє одружуються, то жінка наче "помирає" для своєї родини, її оплакують як померлу. А потім вона "народжується" в родині свого чоловіка наче новою людиною, з цим пов'язане і надбання нового прізвища в шлюбі. Ступаючи на трап корабля або літака емігрант помирає, тому там варто плакати коли наші друзі, рідні, кохані приймають це рішення. Але десь там далеко, за річкою, кордоном чи океаном народиться нова людина. І нам треба радіти, що вона народилася. Бо вона матиме там шанс бути щасливою. Але уже без нас.

Войцех Тохман - "Ти наче камінь їла"

Почав читання: 01.10.2022 - Закінчив читання: 12.10.2022

Я дуже не хочу, аби такі книги, як "Ти наче камінь їла", колись писалися б про нашу власну війну. Бо це той тип книг, що описують поразку. Не щаслива лють переможця, який втратив друзів, але вижив, не правда війни від солдата, не мемуари воєначальника, аби ніколи не забувати про бойові дії і розказати про них світові. Ця книга, наче буденна фіксація поразки, наче коли ти заходиш в розбомблений будинок і перераховуєш, що саме зруйновано. Такі тексти це констатація болю, руйнувань і безсилля. Войцех Тохман писав цю книгу дещо відсторонено, наче новинний сюжет в газету. Сухо викладав факти: Ім'я, скільки років, де людина проживала, потім, що з нею сталося. Короткі фрагментарні історії, за якими тільки злегка проглядалася емпатія. Спочатку мене такий стиль оповіді дуже дратував. Ну як можна бути таким черствим?! Це так "по-журналістськи" відсторонитися від трагедії і просто її фіксувати, знаючи, що це зло тебе самого оминуло. Але потім я зрозумів, що можливо інакше цей текст просто неможливо було написати. Красиві звороти й розгорнуті описи жахіть, з якими довелося зіштовхнутися мешканцям Боснії і Герцеговини (так, свідомо не пишу, про їхню релігійну чи національну приналежність лише географічну) точно не допоможуть повернути до життя вбитих і закатованих, не полікують серця, не повернуть батькам дітей, а жінкам - чоловіків. Якщо красиво написати про програну війну - то це не відбудує знищені будинки і знищені долі, не поверне рідні домівки усім, хто їх втратив. Справді, в такому випадку залишається хіба фіксувати, буденно, крок за кроком, факти. Хто, де, коли загинув. Хто, де, коли вчинив вбивство. Бо більше нічого не зробиш. Бо війна програна, причому обома сторонами. Тому я й не хочу, аби про нашу війну з росією хтось колись написав таку книгу. Я хочу читати про лють, про помсту, про те як росіяни ще десятиліттями будуть мочитися в штани при згадці про українців, але не хочу аби іноземні журналісти отак в літературному вигляді фіксували факти про нас. Бо ми самі маємо написати про себе. Бо наш голос має бути почутим, на відміну від голосу боснійців в 90-х.
В цієї книги дуже вдала назва, слова "Ти наче камінь їла" це слова хлопчика, який каже їх своїй матері, яка навіть через багато років не може спати спокійно, бо до неї уві сні приходить покійний чоловік. Усе що залишається жінці це скреготати зубами від розпачу і болю, а ці звуки такі наче вона жує камінь. Важкий, твердий камінь, який ти жуєш і не можеш розжувати та одночасно не можеш виплюнути - це і є метафора усієї війни в Боснії. І що найгірше, цей камінь боснійці досі жують, хоча пройшло уже стільки років після того, як війна закінчилася. Колись в молодшій школі, коли ти бився з кимось, викладачі потім змушували вас подати одне одному руку і помиритися. І ви далі мали вчитися разом, забувши про бійку. Світ зробив щось схоже, змусив сербів, боснійців і хорватів після взаємних етнічних чисток продовжувати жити в одній країні. Жити разом вбивцям, ґвалтівникам, воєнним злочинцям і їх жертвам. Тому ці люди досі жують свої камені, не маючи сил проковтнути. Чи зміниться це колись? Хто знає…

Ярослав Грицак - "Подолати минуле: глобальна історія України"

Почав читання: 05.09.2022 - Закінчив читання: 30.09.2022

В будь-які часи, для розумної людини, було важливо не втрапити в інтелектуальне кріпацтво від більш розумних дослідників і науковців. Адже є велика спокуса прийняти чужі висновки за факти і далі будувати на них свої міркування. Проте, як відомо, якщо хочеш дізнатися чи вірне якесь твердження - його потрібно поставити під сумнів. Тож спробуймо критично поставитися до нової книги пана Ярослава Грицака "Подолати минуле: глобальна історія України" й не будемо одразу приймати її як божественне одкровення більш розумної аніж ми з вами людини.
Насамперед треба зазначити, що сама по собі ідея книга дуже важлива і потрібна. Більшість існуючих на цей момент викладів Історії України існують у контексті відірваному від глобального світу, від загальної історії. Грушевський, Крипʼякевич, Аркас чи той таки Лисяк-Рудницький писали свої роботи в іншу історичну епоху та з іншою метою. Зараз нам потрібний новий виклад історії, спроба інтерпретувати її в глобальному, загальносвітовому сенсі, щоб пояснити усім наше місце в історії людства. Одночасно з цим нова історія України має пояснити нам важливу річ - прийняття необхідності модернізації і оновлення. З обома цими задачами і покликана справитися книга Ярослава Грицака. Пан Ярослав, як на мене, поклав своє наукове життя на вівтар модернізації, пояснюючи українцям навіщо їм бути сучасними і чому не можна тонути в мороці традиційності (в гіршому розумінні цього вислову) та власних історичних упереджень. Довести це він намагається аналізом різних історичних епох. Проте, як каже сам автор в передмові до книги, він не є експертом з давньої історії України, хоча свою розповідь намагається почати саме з цих часів. В результаті виходять такі собі розповіді про русичів які мають модернізуватися. Причому розказані ці історії наче похапцем, автор просто бере певний факт, який підтверджує його теорію і наводить його в книзі, при цьому ігноруючи інші факти що лежать поруч. Окремо бісить в книзі відсутність посилань на джерела, особливо в ситуації коли висновки робляться на основі дещо контроверсійний даних.
Ще один мінус книги пана Грицака, який впадає в око, це його явні симпатії певним ідеям, історичним постатям чи подіям. Для прикладу наведу цитату:

"Бідність руської інтелектуальної традиції вражає. Між Х та ХVII століттями не знайдемо жодного наукового твору в церковнослов'янськiй традиції, навіть богословського трактату. Як і не знайдемо руських відповідників Омара Хаяма, Абеляра, Сервантеса, Макіавеллі чи Шекспіра та їхніх творів" 

Нема жодного посилання на якийсь аналіз літературних творів, за основу береться дуже широкий часовий інтервал, невідомо чому саме на Хаяма чи Макіавеллі треба орієнтуватися. Власне навіть якщо дійсно взяти за аксіому, що кожен народ повинен мати величну літературу такого рівня, то претензія пана Ярослава виглядає дуже схожою на претензії росіян які спочатку століттями знищували, асимілювали, розстрілювали, крали нашу культуру, а потім запитують: "а де ваші відомі письменники рівня Достоєвського". Я б ще зрозумів такі питання від малоосвіченого малороса який раптом в 2022-му році відкрив для себе великий пласт української літератури, музики, кіно, театру і намагається порівняти цю велич із величчю знайомої йому культури. Але чути це від такого шанованого дослідника як Ярослав Грицак як мінімум дивно. То чому ж він дозволяє собі такі репліки? Я думаю, що саме через упередження. Як людина з заходу України і греко-католик, він має упередження до історичної традиції Наддніпрянщини. Грицак дивиться на історію через дихотомію православʼя - унія, шляхта - козаки, Австро-Угорська імперія - Російська імперія, Західна Україна - Велика Україна, модернізація - відсталість. І якщо в деяких порівняннях це дійсно має зміст, то в інших це виглядає наче натягування сови на глобус. Бажання знайти підтвердження своїм теоріям модернізації, так сильно засліплює пана Грицака, що він не бачить очевидних речей. Ось до прикладу, як він описує міжвоєнну історію західної частини України:

"Ліберальна демократія - єдина норма, яку вони знали і яку намагалися втілити в Західно-Українській Народній Республіці"

Тут хочеться зі здивуванням підняти брови і запитати "ШО!?" Буквально жителі заходу України до 1918 року мали МОНАРХІЧНУ владу! Так, з парламентом, так з виборами (куди як ми знаємо не дуже охоче допускали українців, але все ж), але це була монархія, ніякою ліберальною демократією там і не пахло. ЗУНР в певний момент очолював Євген Петрушевич, буквально ДИКТАТОР! Ще раз повторюсь, його посада буквально називалася "диктатор ЗУНР"! Про яку ліберальну демократію тут можна говорити? Проте пану Ярославу це байдуже. Все, що не підпадає під його модель світобачення він просто відкидає. Тому читаючи його книгу складається враження, що існують якісь хороші, ліберальні, модерні, прогресивні українці і відсталі, православні, погані традиціоналісти. Звісно він не каже про це прямо, але цей наратив постійно читається між рядків.
В результаті сукупності цих моментів, про які я кажу вище і вийшла книга "Подолати минуле: глобальна історія України", книга на потрібну, важливу тематику, але написана однобоко і уривчасто. Вона завелика для статті і замала для наукового дослідження, це нагромадження особистих думок, які подані у вигляді беззаперечних фактів. Це хороша книга, яка погано написана, а для історика рівня Ярослава Грицака це мало б бути недопустимо.

Богдан Коломійчук - "300 миль на схід"

Почав читання: 29.08.2022 - Закінчив читання: 04.09.2022

Буває таке, що письменник який пише досить непогані детективи раптом вирішує, що він народжений для чогось більшого і береться писати свою нову книгу з домішками інших жанрів. Звісно, в такому випадку є певний шанс, що книга від жанрового змішання вийде цікавою і нестандартною, але набагато більш імовірно що вийде "300 миль на схід" І ні, я не можу сказати, що ця книга погана, скоріше це такий собі варіант "not good, not terrible" яким один із героїв серіалу "Чорнобиль" описував ситуацію на станції після вибуху. (Ви зрозуміли мій сарказм, так?)
То про що ж власне книга "300 миль на схід" і чому я вважаю що її краще б не виходити було в світ? Річ у тому, що це завершальна частина циклу про сищика Адама Вістовича, заключна, але не найкраща. Якщо попередні книги були такої-сякої якості детективами на ретротематику, в яких найбільше уваги приділялося сетингу міжвоєнної Європи в цілому і Галичини зокрема, то в останній частині автор вирішив ще більше розширити географію свого твору і відправити головного героя шпигувати за більшовицькими військами під час визволення військами УНР Києва весною 1920 року. Логічним було б допустити що автор, який так яскраво змальовував старий Львів, Відень і Берлін детально розбирався в нюансах тогочасного одягу і виробників різних речей, проведе аналітичну роботу і так само зможе зобразити руїни перших років окупації України більшовиками. Але ні. Нічого подібного не сталося. Його герой потрапляє в Славуту, в палац Сангушків, але ні, жодних яскравих описів. Житомир? Теж ні, просто скупа фраза "Вістович повернувся в Житомир". Може хоч про Білу Церкву щось напише? Та де там! Автор просто не розбирається в цій темі, він не знає як виглядали тоді міста, як жили тодішні люди. Про літераторів інколи кажуть "письменник одного твору" натякаючи, що крім одного хорошого тексту, з-під пера цієї людини нічого хорошого не вийшло. А про Богдана Коломійчука можна сказати, що це "письменник одного сетингу" - винеси його за межі трикутника Львів-Відень-Берлін і він буде розгублено озиратися по сторонах не знаючи що робити.

Окремо треба сказати про історичний контекст книги, точніше про його відсутність. Якщо ви не знаєте нічого про Перші визвольні змагання, якщо не цікавитеся історією України, то не зрозумієте чому львівський детектив опинився в тилу більшовицької армії як шпигун на користь групи американських авіаторів, що воюють на боці поляків (sic!) Хоча… якщо в історії ви розбираєтеся, то все одно не зрозумієте, бо написане є феноменальним глупством і неосвіченістю. Спосіб передачі інформації? Підготовка як шпигуна? Контррозвідувальна робота більшовицьких спецслужб? Нііііі! Вістович дивиться в бінокль як пілоти бомблять ціль, про яку він їм повідомив телеграфом в зашифрованому вигляді. Бо навіщо заморочуватися, навіщо вивчати історію, дізнаватися щось про розвідувальну роботу, якщо можна просто взяти і написати книгу, де твого головного героя кидає як листочок з міста в місто і де він "шпигує".

Я читав "300 миль на схід" і весь час думав навіщо автор написав цю книгу. Відповідь, класично, була наприкінці книги. Вся ця книга була написана лише для того аби "вбити" головного героя вкінці, потім воскресити його на іншому континенті і завершити цикл стандартним "і жив він довго і щасливо". Власне щойно ви прочитали суть усієї книги, а гроші які я вам зекономив на її купівлі ви можете задонатити на ЗСУ, це краще капіталовкладення, аніж купівля книги!

Тімоті Снайдер - "Шлях до несвободи. Росія, Європа, Америка

Почав читання: 30.07.2022 - Закінчив читання: 27.08.2022

Що таке розумна людина? Це та людина, що розуміє мотиви власних вчинків, вона може усвідомити коли нею керує емоція, а коли раціональність. Розумна людина не завжди може змінити мотивацію, не завжди може сказати, наприклад таке: "я не буду керуватися емоцією страху, я буду керуватися раціональним бажанням вижити" Не може тому, що для цього треба бути сильною розумною людиною. Проте є дещо більше ніж розум, що дає усвідомлення того, як все працює в твоїй власній голові, це мудрість. Мудра людина може віддалитися, абстрагуватися від світу і подивитися на нього неупереджено. Вона може зрозуміти як працює світ, чим керується, якими правилами і законами. Більшість із нас відносно розумні люди, все ж освіта і життєвий досвід до середини життя дозволяє трохи зрозуміти себе, а значить набути розуму. Проте дійсно мудрих людей у світі не так багато. Тож тим краще, коли такі люди пишуть книги, як робить це Тімоті Снайдер і діляться своєю мудрістю з нами. Я вважаю, що "зрозуміти як працює Всесвіт" це і є найбільше завдання будь-якої людини. Звісно, осягнути геть все неможливо, але можна обрати спеціалізацію і зрозуміти як працюють окремі фрагменти Світу. Пан Снайдер обрав чи не найскладніший, але дуже важливий фрагмент - сучасність. І в цьому й полягає його мудрість. В книзі "Шлях до несвободи" він намагається простежити механізми, за якими працює теперішнє наше суспільство. Легше аналізувати події 100 або 200 річної давності, вони уже осмислені й відрефлексовані. Важко досліджувати своє власне минуле, яке ще болить і пече як незагоєна рана. Тімоті Снайдер розказує нам про недавнє минуле, про наші власні трансформації протягом 2011-2016 років. Інколи я читав книгу і подумки вигукував "О! Як точно він підмітив оцей момент, все саме так і було!", а інколи навпаки я наче губився серед тексту і не міг зрозуміти звідки в автора такі висновки. Більше того Снайдер пояснює нам не тільки нас самих, але і наших найближчих ворогів і союзників. Перші розділи його книги чудово пояснюють причину російської поведінки, наслідки якої прилітають у нас ракетами, бомбами і танковими пострілами. Автор зміг зрозуміти те, чого роками вперто не бачили більшість європейців і американців, але відчули на своїй шкурі ми. Він багато хвалить українців, які, на його думку, змогли розпізнати російські наміри набагато раніше за інших. Проте, як на мене, в цьому не так уже й багато нашої заслуги, у цьому більше нашого нещастя бути найближче до "серця Мордору". Це з нашого боку була не мудрість розуміння, а швидкість рефлексії. Книга "Шлях до несвободи" покликана розбурхати сплячого ситого і гарно вдягненого європейця та американця. Вона призначена для них, більше ніж для нас, проте та українцям вона важлива як можливість систематизувати знання про себе самих. Те, як автор бачить нас дуже мені імпонує, це досить чесний, хоча й можливо дещо оптимістичний погляд. Я дуже хочу вірити, що ми виправдаємо цей оптимізм Тімоті Снайдера і доведемо собі та всьому світу, що він не дарма в нас вірив

Віталій Михайловський - "Історія Мова Географія. Топоніми середньовічного Поділля"

Почав читання: 23.07.2022 - Закінчив читання: 11.08.2022 

Останнім часом засилля історичної літератури в моєму списку читання стало просто таки масовим. Історичні книги явно перемогли в бійці за право бути прочитаними першими, вони натовкли своїми маленькими кулачками обкладинки усім художнім книгам, всьому книжковому укрсучліту і навіть фантастиці, яку я колись в дитинстві так любив. Тепер тільки історичні книги верховодять в моїй голові, підштовхують мене до нових досліджень. Проте книга історика Віталія Михайловського "Історія Мова Географія. Топоніми середньовічного Поділля" незвичайна книга навіть для цього списку прочитаних мною історичних текстів. Річ у тім, що це не зовсім історична оповідь, а скоріше історичний довідник. Книга складається з двох частин: з Словника топонімів історичного Поділля та з довгого, на половину книги вступу, який власне і пояснює історичні особливості цих топонімів. Всупереч тому, що книга справді досить вузькоспеціалізована, але я неймовірно тішуся, що такі книги виходять! Фактично такі праці є підґрунтям, основою для досліджень будь-якого історика. Власне всі ті "історичні розмірковування" про які ви можете почитати у "великих" істориків типу Грушевського, Крип'якевича, Пріцака чи Аркаса мали б бути засновані на отаких от працях, в яких менш відомі їхні колеги-історики опрацьовують великі масиви інформації, формуючи з них джерельну бачу. Я усвідомлюю наскільки це титанічна праця, лише тому, що мені дуже не вистачає схожих книг по регіону який я досліджую, по регіону що лежить на північ від Поділля. Тому можу хіба щиро заздрити, що хоч для Поділля є щось схоже, що допоможе майбутнім поколінням істориків. Віталій Михайловський провів неймовірну роботу, хоча й багато в чому базувався на працях попередників. Власне саме так і працює цей історичний поступ - досліджувати та доповнювати тих хто був до нас, передавати знайдете тим, хто прийде після нас. Сподіваюся так буде завжди.

Юзеф Пілсудський – «Мої перші бої»

Почав читання: 31.05.2022 - Закінчив читання: 10.08.2022

Я великий любитель читати спогади і одночасно великий не любитель Юзефа Пілсудського. Тому спогади Юзефа Пілсудського викликали у мене двоякі відчуття ще до прочитання цієї книги, а після того, як я закінчив книгу вони тільки посилилися. Варто одразу зазначити, що в книзі вміщені фактично два не пов'язані між собою тексти. Перший - "Бібула" розповідає про діяльність Пілсудського в період до Першої Світової Війни, як людина, що переправляє до Польщі нелегальну літературу, яку підпільники називали "бібулою". А друга частина це власне книга "Мої перші бої" де Пілсудський уже є командувачем польських легіонів і воює на боці австрійської армії проти армії російської.
І якщо другу частину ще так-сяк можна читати, то перша - "Бібула" це просто нереально занудна тягомотина. Пілсудський детально розписує способи переховування нелегального самвидаву, розповідає малоцікаві історії з свого життя як він із родичем їздив за кордон до "німців" аби взяти чергову партію бібули. І найголовніша річ яка присутня в тексті це постійне нахвалювання себе: "А от був у нас один товари який міг перевезти за раз багато пудів бібули. Так от він працював ПІД МОЇМ КЕРІВНИЦТВОМ" або "Ми їхали аби забрати бібулу і той хто її переховував дуже боявся. А Я НЕ БОЯВСЯ" Висновки, які я зробив з першої частини книги це: у Пілсудського було просто неймовірно роздуте его і те, що цікаво і захопливо писати він не вміє.
Мені кортіло швидше перейти до другої частини, де більше буде про бої, я сподівався, що хоч там буде трошки цікавіше… Але ні. Все та ж сама нудна оповідка. Пілсудський приклад того, як можна зіпсувати навіть спогади про бойові дії. Окрім уже знаного мені з першої частини чутливого его пана Юзефа, в другій частині відкрилася нова його риса, яка ніби не повинна була б бути притаманна командиру підрозділу, а саме трагізм. Пілсудський, який на момент описуваних подій відповідав за життя і здоров'я десятків тисяч людей був готовий із легкістю ними пожертвувати. Він буквально на кількох рядках змирився з жертвою, що він має скласти, уже в своїй голові кинув свій підрозділ під ноги Молоху війни, а тепер лиш мав вирішити як це зробити красивіше:

"Якщо вже гекатомба має відбутися, то в горах буде принаймні історичніша, бо самостійна, навіть більш театральна. Уже листопад, мають впасти сніги, якi всюди ускладнять проходи, які легко буде оборонити і малими силами. Тож треба спробувати туди добратися, то наше завдання."

Така поведінка командира може свідчити хіба про його інфантильність і недалекоглядство. Власне після прочитання цих спогадів я все більше переконався, що незалежність Польщі за результатами Першої Світової фактично впала їм з неба чи то пак як кістка була кинута союзниками з Антанти. Ми свою перемогу заслужили набагато більше, але її довелося нам чекати аж до кінця століття.
І що ще мене вразило в спогадах Пілсудського, так це тотальний переляк від слова "козаки". Звісно козачі частини в російській імператорській армії часів ПСВ і козаки-запорожці, це абсолютно різні речі. Але в спогадах і сам Пілсудський і його підлеглі не раз з жахом кажуть "В такому-то селі бачили козаків!" А значить не забули, пам'ятають вони 17 і 18 століття коли українські козаки добряче залили смальцю за шкуру полякам. І хай польські легіони воювали проти зовсім інших козачих частин, але навіть саме це слово вселяло у них жах. І це не може не радувати, навіть якщо це єдине, чим ця книга цікава.

Роджер Желязни - "Проклін зона"

Почав читання:30.06.2022 - Закінчив читання:23.07.2022 

Роджер Желязни - один із моїх улюблених авторів у жанрі фантастики, якого я читаю ще ж дитинства. Якимось дивом мені 15-річному вдалося натрапити на, певно, найкращий його цикл "Хроніки Амбера" і відтоді, коли я бачу щось з доробку цього автора, чого я ще не читав - одразу намагаюся виправити цю помилку.
"Проклін зона" не такий складний і багатошаровий текст, як інші твори Желязни, це щось на кшталт чернетки до його наступних книг. Відчуття наче на цьому тексті він спробував декілька прийомів і перевірив, чи сподобаються вони читачам. А з сюжетної сторони ця книга - це така собі спроба вмістити road-movie в формат книги.
Бо, як на мене, головний герой цієї книги саме подорож, саме дорога. Сам сюжет книги дуже простий: в постапокаліптичному світі між східним і західними узбережжями Північної Америки утворилася велика "Проклін-зона" з мутантами і різними монстрами. На сході, в Бостоні вирує страшна хвороба, яка косить людей тисячами, а на заході є вакцина від неї. Питання тільки в тому, як проїхати проклін-зону і доставити вакцину. Цю справу, майже насильно, доручають досвідченому водієві з промовистим імʼям Чорт Тернер, який зневажає закон, турбується тільки про власну вигоду і взагалі є злочинцем, грабіжником і байкером-outlaw. Проте він досвідчений водій, який не раз бував в зоні, хоча й не так далеко, як потрібно заїхати цього разу. Здавалося б простий, наче двері сюжет, то в чому ж особливість цієї книги? Чому читається вона легко і захопливо? А власне саме тому, що головним героєм тут виступає, а ні Чорт, а ні чого напарники, а ні люди, яких він зустрічає в дорозі. Головна героїня тут сама Дорога. Це тільки на перший погляд, "Проклін-зона" - це книга про фантастичні пригоди в постапокаліптичному світі. Насправді вона ще й про те, що обʼєднує обидві частини Америки, що робить з східного узбережжя і західного узбережжя, з пустель, купи міст і річок, лісів і пагорбів одну країну. Дорога. Тисячами звивистих жил вона розтікається по материку, вона носить на собі не тільки людей чи вантажі, а ще й дозволяє спілкуватися, допомагати і співпереживати усім людям, від одного океану до іншого. Дорога зʼєднує людей в спільноту, показує їм, що вони є одним цілим, що бандит і грабіжник із Заходу, може проїхати всю країну, може битися з монстрами та іншими бандитами, аби лише врятувати місто на Сході.
Дороги перетворюються народи в нації, а Роджер Желязни нагадує нам усім цією книгою, що важливо не лише те, хто ці дороги будує, але й те хто цими дорогами їздить.

Тетяна Таїрова-Яковлева - "Коліївщина: Великі ілюзії"

Почав читання:21.06.2022 - Закінчив читання:27.06.2022

Мені неодноразово доводилося чути про Тетяну Таїрову-Яковлеву, як про історика, що знається на темі козацьких часів. Не зважаючи на те, що вона є громадянкою росії, у сферу її наукових зацікавлень входить саме історія України. Вона написала цілу низку різноманітних праць на цю тему, а також долучилася до виходу у світ повної версії "Літопису Самійла Величка". Аж тут мені на очі потрапила інша її праця "Коліївщина: Великі ілюзії", враховуючи, що саме цей історичний період зараз є темою моїх власних досліджень я вирішив прочитати працю Таїрової-Яковлевої. Проте одразу хочу окреслити червоні лінії. Той факт, що авторка цієї книги публічно висловилася за підтримку України в поточній війні з росією ніяк вносить її в список "хороших рускіх". Вона несе таку ж солідарну відповідальність за цю війну, як і будь-який інший громадянин рф.
Сама ж книга "Коліївщина: Великі ілюзії" має досить цікаву структуру, де основну увагу приділено не опису подій Коліївщини, а аналізу причин початку, ключових факторів і "розстановки сил". Це власне і робить працю авторки справді цікавою і корисною. Адже уже занадто багато праць на тему Коліївщини, переповідали кожен на свій лад переказ подій, залишаючи читачеві можливість самому здогадуватися про причину цих подій. Авторка ж досить фахово і з розумінням історичного моменту спробувала проаналізувати, які ж були причини цього повстання, що вибухнуло на Правобережжі в 18 ст. Проте в книзі залишаються певні моменти, які мене, читача, що взяв книгу в руки саме в 2022-му році змушують задуматися - "а чи все викладене в цій книзі правда, чи пані Таїрова просто хоче аби я в це повірив?".
Річ у тім, що в тексті неодноразово зустрічаються фрагменти, які наштовхують на думку ніби авторка хоче виправдати російську владу, відмазати її від того що сталося. В певних моментах вона сама собі суперечить. Наводячи в одному уривку цифри про кількість покараних які зводилися до "сотень осіб", в іншому місці цитує слова тогочасного російського чиновника про те що "в тюрмах уже нема місць для нових гайдамаків". Щодо причетності цариці Катерини, авторка кілька разів пояснює, що вона ніби то не була проти козаків чи українців, вона зовсім не винувата в тому, що хотіла скасувати їхню автономію, просто їй потрібно було провести реформи для того, щоб перенаправити гроші з цих багатих українських земель в російську казну. І Січ вона зруйнувала не зі зла, просто після перемоги над Османською Портою (в тому числі руками запорожців) ці ж таки запорожці стали їй не потрібні. А так, звісно нічого особистого, вона була хорошою освіченою правителькою, ну подумаєш через неї пару десятків чи сотень тисяч українців загинуло, подумаєш автономія скасована, а території анексовані, це ж для блага все було! Нічого ця риторика не нагадує?
У мене змішані відчуття щодо цієї книги. Я справді бачу фаховість викладу професійного історика, але в цьому тексті мені не вистачає трохи українськості, трохи сентименту до козацтва, який завжди буде присутнім в душ українця. Безперечно ця книга хороша, але якби пані Таїрова-Яковлева була українкою, вона б написала кращу книгу, проте… Не усім же бути ідеальними.

Станіслав Асєєв - "Світлий шлях"

Почав читання:17.05.2022 - Закінчив читання:26.05.2022

В будь-якій книзі написане автором це тільки половина смислів. Іншу половину в книгу приносить читач, що її бере до рук. Тож певною мірою неможливо Прочитати (саме так з великої літери) книгу не пройшовши хоч частково шлях, що його пройшов автор. Текст може бути написаний дуже майстерно, читатися легко, наче литися із дзбанка, але стікаючи літерами додолу, минатиме серце читача, лишить його сухим, ніяк його не зачепить. А буває інакше, що книга відверто погана і нецікава, що метафори недоречні і сюжет невловимий, але читаючи її ніби переносишся всередину тексту, відчуваєш кожен поворот сюжету усім тілом, зливаєшся з твором так, що вже й не знаєш де твоє власне життя, а де література.
Я сподіваюся якомога більше читачів не зрозуміють "Світлий шлях" Станіслава Асєєва, так, як не зрозумів її я. Більше того, я хочу вірити що в світі буде все менше таких книг. Не тому, що вона якась погана чи непотрібна, а тому, що я не хочу, аби хтось проходив те, що проходив автор цього тексту. Те, що довелося пережити Станіславу в сумнозвісній донецькій Ізоляції не вкладається в голові. Настільки важко це осягнути, що під час читання постійно хочеться "втратити фокус", коли очі ніби бігають по рядкам тексту, а мозок не пропускає прочитані сенси у свідомість. Я не зміг до кінця осягнути "Світлий шлях" і навряд чи багато хто зможе. Бо це не книга для читання, хоча її потрібно прочитати як можна більшій кількості людей. "Світлий шлях" це спроба перетворити авторський досвід в текст, це єдиний дієвий спосіб "не збожеволіти від світу" як колись казав Дністровий. І в Станіслава Асєєва вийшло написати текст-сповідь, текст-звіт, тексту самоаналіз. Ця книга була написана насправді для одного єдиного читача, для Станіслава Асєєва, це діалог з собою, спроба пояснити собі всі ті місяці полону, катувань і принижень. Я читав текст, намагався вловити не сказане, написане між рядками, але мене постійно не полишала одна думка - ця книга це спроба провернути назад фарш в м'ясорубці, спроба постфактум розібратися що і де лежало, до того, як якісь нелюди взяли і розбили все до чого дотягнулися в голові людини.
"Світлий шлях" це про спробу впорядкувати, про спробу самопсихоаналізу через літературу. Якоюсь мірою це душевний ексгібіціонізм в найбільш сильному його прояві, бо автор тут постає перед читачем не просто душевно оголеним, а наче з м'ясом вивернутим назовні. А ми, читачі, стоїмо навколо і дивимося на те, як автор кровоточить.
Я думаю ніхто не має ніякого морального права оцінювати цю книгу. І дуже сподіваюся ніхто і ніколи це право не отримає бо для цього треба було б пройти те, що пройшов Станіслав. Я можу лише подіватися,що йому полегшало після написання цієї книги, що він зміг поділитися тим, що не давало йому покою, зміг виштовхнути з себе зайвий, болючий досвід. Бо цю книгу треба було написати заради одного єдиного останнього в ній символу - крапки.

Наталя Старченко - "Українські світи Речі Посполитої"

Почав читання:05.12.2021 - Закінчив читання:02.04.2022

Уявіть собі, що ви не пам'ятаєте частини свого життя. Ну окей, перші роки в пам'яті людині справді зберігаються на рівні легенд і переказів від інших. Але десь років з 3-5 людина починає мати власні спогади і вони зазвичай є неперервними. Кожен з нас може згадати, що він робив 10 20 чи 30 років тому хоча б в загальних рисах. Проте уявіть на секунду, що ви геть не пам'ятаєте нічого в період, наприклад з 7 по 30 років. Взагалі нічого. А саме в цей період ви активно формувалися, складався ваш характер, ваші звички правили життя. І от раптом ви опинилися в стані, коли ви знаєте, що не можна пхати пальці в розетку, але абсолютно не пам'ятаєте чому так. Така людина не могла б адекватно сприймати дійсність, бо основа нашого виживання - це досвід і його осмислення.
Народи, вони наче люди, теж не можуть жити не знаючи частини своєї історії, проте про те як Україна жила в середні віки ми майже нічого не знаємо.
Проте пора уже нарешті протирати історичні окуляри і наводити різкість, настав час розібратися чому ми саме такі які ми є і книга Наталі Старченко дуже в цьому допоможе. "Українські світи Речі Посполитої" заповнює прогалину в знаннях українців про себе. Вона є спробую описати той відсутній пазл між "прийшли монголи і все зруйнували" і "виникли козаки і все відвоювали назад". Книга написана на основі досліджень пані Наталею гродських і земських актових книг, одних із небагатьох письмових згадок тих часів. В цих записах здаються реальні люди, їхні дії і вчинки, тут проглядаються їхні характери. З одно боку авторці вдається з чудовою літературною майстерністю показати історичне тло в якому жили тодішні люди. А з іншого вона з майстерністю романіста вимальовує деталі, не переказуючи слова чи дії людей прочитані в актових книгах, а змальовуючи цих персонажів, роблячи їх об'ємними і цікавими. Таким чином книга набуває двох віддзеркалень: науково-історичного - бо заповнює прогалини в наших знаннях про той час, але також і літературного - бо вдихає життя в давно померлих персон, зацікавлює читача ними. А це значить, що такий читай, закінчивши цю книгу не покине дослідження теми, буде продовжувати розбиратися з українським пізнім середньовіччям

Міхаель Бар-Зохар, Нісім Мішаль - "Моссад"

Почав читання:07.04.2022 - Закінчив читання:16.05.2022

Коли я починав читати цю книгу, то одразу налаштував себе на те, що в ній буде багато недосказаностей, перекручувань і суб'єктивізму. Бо й справді писати правду про діяльність спецслужб це дуже невдячна справа. Раптом може виявитися, що ти розказав забагато і дуже швидко можна буде почути дзвінок вхідних дверей. А далі приємний голос з-за темних окулярів запитає: "Пане Міхаель Бар-Зохар?" чи "Пане Нісім Мішаль?" і ваше непевне і здивоване "Таааак…" втоне в пострілі пістолету з глушником. І ходи доводь потім, що ти не хотів нічого поганого, що головне це історична достовірність і все це на благо держави.
Набагато простіше писати напівправду, тільки те, що і так було розкрито в газетах, тільки те що ретельно погоджене керівництвом Моссаду, ЦРУ, МІ-6 і ще десятка різних спецслужб. Тому не очікуйте, що в книзі ви знайдете якісь неймовірно таємні одкровення, там буде лише те, що вам дозволять прочитати. Проте і цього досить, аби зробити книгу цікавою для пересічного читача. Я не багато знаюся на історії спецслужб взагалі і спецслужб Ізраїлю зокрема. Як і всі чув міф про "довгі руки Моссаду" які дістануть кого завгодно і де завгодно. Проте я завжди ставився скептично до інформації про всемогутність ізраїльських спецслужб, просто як на мене вони діють досить агресивно (що не дивно, адже умови в яких перебуває їхня держава вимагають такої агресії) а тому часто досягають результату. До того ж більшість західних спецслужб заточені під збір розвідданих, а Моссад - саме під вбивства. Прочитавши книгу панів Бар-Зохара і Мішаля, я тільки переконався в своїй думці. Міф Моссаду роздутий в тому числі самими моссадівцями, він мало базується на реальній силі і міці служби. Судіть самі. Моссад ліквідував або захопив багатьох високопоставлених нацистів. Правда? Так. Але це були люди які переховувалися (як видно з книги, часто без мінімальної конспірації) за ними не стояла інша спецслужба, держава чи інши сильні цього світу. Так, безперечно спіймати Айхмана це велике досягнення, але це втікач без підтримки, без можливостей захиститися. І навіть тут ізраїльтянам просто пощастило. Інші операції це діяльність проти арабських країн. Судячи з книги таємні атомні об'єкти Ірану це такий собі прохідний двір, де тільки лінивий не робить фоточок. Як воно є насправді ми навряд дізнаємося. Але фат залишається фактом - зірвати ядерну програму не вийшло. Я б остерігався ідеалізувати Моссад і говорити про те, що іншим варто рівнятися на них Навпаки, потрібно розвінчувати міф про всемогутність Моссаду, та і будь кого іншого. Не може бути такого, що ось прямо зараз у ваші двері подзвонить таємний агент… зачекайте, чую дзвінок, до мене хтось прийшов.

-[нерозбірливо]
-Таааак .…
-[звук падіння чогось важкого]

Клер Шерідан - "Щоденник мотоциклістки"

Почав читання:19.02.2022 - Закінчив читання:20.03.2022

 

У Бернарда Вербера є одна цитата, яку я вважаю досить влучною: "Нерозумно не бути анархістом у 20 років, але верх дурості - залишатися ним після 30 років." Можна змінювати кількість років, можна підставляти щось своє замість "бути анархістом" але по факту цитата залишиться незмінною, вона про вчасність і про те що усьому свій час. Проте як же цікаво уявити себе на місці людини що жила сотню років тому і спробувати уявити чим ти тоді довелося займатися, як жити, які політичні погляди мати. Найбільше мене непокоїть один факт, якби я жив сто років тому, чи був би я комуністом? Не знаючи що творитимуть ці нелюди коли прийдуть до влади було б дуже легко обманутися їхніми гаслами і повірити в комуністичну ідею. Адже саме таку помилку зробило багато розумних освічених людей. Одна з таких людей - Клер Шерідан, кузина Вінстона Черчіля, людина що здобула блискучу освіту, багато подорожувала по світу, багато чого бачила. Але все рівно вона дозволила собі обманутися, не помітила справжньої суті комунізму.
Клер Шерідан в першу чергу авантюристка. Людина, яка завдяки своєму походженню мала можливість робити що вона хоче. Гарна освіта дала їй ширину поглядів, багата родина - можливість не турбуватися про щоденний хліб, а вроджене бажання пригод - гнало її вперед безкрайнім світом. Все це разом могло як згубити її, так і зробити відомою. Клер пощастило і її життя пішло по кращому сценарію. Як відомо на початку 20-го століття серед молодих англійських інтелектуалів панувала думка про те що світ треба змінювати. І багато хто вважав що противагою старому світу грошей стане новий світ праці, що його оспівували багато людей. Тим цікавішим видавався "великий експеримент" який ставили в колишній російській імперії. Адже все виглядало так гарно з точки зору молодої англійки Клер: велика країна, де всі працюють і вносять свій вклад в спільну справу, де немає влади грошей і капіталу, де твоя праця є основним мірилом твого достатку. На рівні гасел це працювало просто ідеально і дуже захоплювало, лишалося лиш перевірити на практиці, подивитися своїми очима на це комуністичне диво. Тож Клер і її брат Пітер на запрошення Раковського вирішили мотоциклом проїхати Європою і совєцькою Україною. Вони чекали побачити щасливу країну, що живе в достатку, люди праці, які процвітають в "країні рад", красивих, освічених робітників, радісних селян… І Клер змогла це побачити! Вона була щиро захоплена комуністичною ідеєю, настільки сильно захоплена, що воліла не помічати певних нестиковок, відвертати очі від реальності, списуючи це на "залишки старих порядків", не слухати людей, які уже пожили в цьому "раю на землі" і тепер намагалися за будь-яку ціну виїхати геть. Цьому активно допомагала місцева влада, показуючи Клер і її брату те, що хотілося щоб вони побачили і приховуючи те, що цим англійцям бачити не потрібно. Наївна пані Шерідан думала, що ця країна настільки гостинна, про гостей тут так турбуються, що постійно дають їм супровід.

"На вулиці вже чекав мотоцикл супроводу з коляскою. Озброєний гвинтівкою міліціянт в будьонівці вскочив у неї, а його напарник всівся позаду водія. Ситуація здавалася страшенно діловою. Пітер переконував, що ми схожі на ескортованих бовдурів, я ж зауважила, що на тутешніх гірських стежках можуть промишляти бандити"

Видається що брат Клер таки був дещо розумнішою і розважливішою людиною. Сама ж вона воліла бачити позитив де тільки може. Робітник каже, що після революції зменшили заробітну плату? Нічого! Зате покращили умови праці, каже заводський інженер. В Катеринославі залишилася ціла лише одна вулиця? Байдуже! Зате дивіться які красиві українські степи. Місцевий чоловік каже що ненавидить комунізм! Ото дурний! Він просто нічого не розуміє. Зараз таких як Клер Шерідан назвали б корисними ідіотами, а в 20-х роках минулого століття вона і такі як вона була прикриттям для совєцької влади, за допомогою якого їм вдалося відбілитися перед Світом і налагодити дипломатичні стосунки. А вже в 30-х роках за допомогою інших бажаючих закрити очі і бачити тільки хороше з України вивозили зерно, в той час коли по селах люди помирали від голоду. Тому не тільки совєцька влада відповідальна за Голодомор. Частка провини лежить і на таких корисних ідіотах як Клер Шерідан. На тих хто закривав очі на злочини і хотів бачити позитив. Бо людина несе відповідальність за те, що вона чогось не знала, або не хотіла дізнатися, кожен відповідальний за те, що закривав очі і не шукав істину. І тоді і зараз.

Павло Зінченко - "Українська дуельна традиція"

Почав читання:09.02.2022 - Закінчив читання:17.02.2022

Хочу одразу повідомити усе поштиве панство, яке буде читати цю оповідку мою і завважить, що якщо слова мої про цю книгу зачіпають честь читача чи автора чи інших панів, причетних до цієї справи, то такий уражений пан може сміливо подати позов до земського чи гродського суду. А якщо ж суд сей буде недостатнім для відновлення честі пана - то й до каптурового трибуналу (позаяк короля у нас немає), якщо ж і сього мало буде для відновлення честі, то я готовий в будь який зручний для сього пана час, стати тут, в коментарях до цього посту, і битися словесним двобоєм не на життя, а на смерть!
Напевно почати мені варто з того, що книга "Українська дуельна традиція" не є якимось унікальним історичним дослідженням. Про це сам автор щиро і чесно каже на самому початку. Скоріше це компіляція багатьох різноманітних історичних книг, які не ставили собі на меті розповісти про традиції дуелей на наших землях, але побіжно це згадували. Автор зібрав ці згадки під єдиною обгорткою і треба сказати зробив це досить професійно. Зазвичай такі книжкові компіляції читаються важко через свою строкатість, через потребу постійно перестрибувати з одного джерела на інше, з однієї манери викладу на дещо відмінну від попередньої. В книзі "Українська дуельна традиція" цього не відчувається, проте присутня проблема усіх подібних компіляцій - постійне враження "десь я це уже чув". Читаючи книгу постійно виникає думка про те, що ці слова я уже десь бачив, звідкись вони мені відомі. Проте це може бути лише моя проблема, адже якщо дивитися на список використаної літератури на які посилається Павло Зінченко, то я справді прочитав добру половину з них.
Тож можу сказати упевненістю, що коли на слові "дуель" ви уявляєте лише французьких мушкетерів - вам варто почитати цю книгу. Бо і на наших теренах дуелі не були рідкістю. Проте чого мені таки справді не вистачило в цій оповіді, так це певної художньої складової. Автор гарно розповідає про українські дуелі, порівнює наших дуелянтів з всесвітньовідомими французами чи італійцями, проте зовсім не допомагає мені пірнути в якусь таку історію з головою. Я читав книгу і постійно думав, що от тут би додати невелику художню вставку де описати дуель між якимись українськими шляхтичами! Якими б гарними барвами заграла ця історія, наскільки простіше б тоді читачу було зрозуміти суть цих дуелей.
Проте маємо що маємо, книгу про те які поєдинки влаштовували наші предки, як вони відстоювали власну честь. Не забуваймо про це. А якщо хтось не згоден з моїми думками, що ж. Я готовий відповісти за них на дуелі

Роджер Желязни - "Джек Тіньовий"

Почав читання:14.01.2022 - Закінчив читання:22.01.2022 

Наскільки багато ідей потрапляє нам в голови через книги, які ми читаємо? Зазвичай усі звикли до того, що книги спеціально написані так, аби виховувати в нас усе добре, хороше і прекрасне. Проте інколи в процесі дорослішання людина стикається з невідповідністю примітивних книжкових установок з реаліями складного життя. Персонаж в чорному не завжди злий, а красивий не завжди добрий. Зло звісно може бути хтонічним, але зазвичай воно просто турбується про власне виживання. Не все так однозначно - ось те твердження, якого мали б навчати нас книги.
Власне кажучи, "Джек Тіньовий" Роджера Желязни це саме така книга. Чи радше навіть заготовка до книги. В цій розповіді, за словами самого автора, він спробував описати певний світ, де б добро і зло протистояли одне одному, але розповідь велася з дещо зміненим в сторону "зла" фокусом, аби показати що цей поділ насправді є штучним. А ще ця книга стала тренувальним плацдармом для відпрацювання ідей які потім широко розлилися в моїй улюбленій серії Желязни "Хроніки Амбера".
Джек Тіньовий є володарем тіней, тим чиє існування неможливе без світла і без темряви. В таких базових, зрозумілих алегоріях автор якраз і розкриває основну ідею книги - неможливо бути тільки добрим чи тільки злим, реальне життя складніше ніж ці дві крайнощі. Тільки поєднуючи в собі обидві сторони ми можемо стати сильними, але боротьба між цими полюсами всередині нас буде точитися завжди. Проте боротьба за нашу душу між цими двома полюсами буде точитися завжди і навіть коли буде здаватися, що ми перемогли, отримали що хочемо, заволоділи світом - цю боротьбу можемо програти.
В Джеку Тіньовому я бачу прототип Корвіна з Амбера - людина яка вирішила відновити справедливість, порушений баланс Всесвіту. Отримавши перемогу, отримавши визнання і схвалення він своїми ж діями порушує баланс уже в іншу сторону. За це він має заплатити дорогу ціну. І це другий лейтмотив книги - усе має свою ціну і за все доведеться платити.
Думаю саме такі книги як "Джек Тіньовий" і "Хроніки Амбера" є важливими для формування особистості. Можливо якби ці базові світові закони про які пише Роджер Желязни в дитинстві засвоїло більше людей - світ був би трохи кращим місцем аніж він є зараз.

Террі Пратчетт - "Колір Магії"

Почав читання:10.01.2022 - Закінчив читання:21.01.2022

Нещодавно мені прийшла в голову така думка, що Террі Пратчетт це такий собі Андрій Кокотюха в світі фентезі. Обидва дуже плодовиті і накатали багато десятків текстів, обидва пишуть в принципі непоганий книги, які цікаво читати, проте в обох є щось таке, що не дозволяє назвати їх визначними письменниками. Якщо задатися питанням чи будуть пам'ятати про Пратчетта через 100 років після його смерті то стає зрозумілою вся "ніякість" цього автора. Так, він вміє створювати світи, так, він пише достатньо цікаво аби зацікавити читача, але його книгам не вистачає унікальності, ідеології, яка б поєднувала всі твори і надавала їм більшого сенсу. І Пратчетт і Кокотюха - це літературні ремісники. Штампують книги які популярні зараз, які купить читач, прочитає і буде щасливий, а автору капне копієчка. І ні, не подумайте в цьому немає нічого поганого. Просто… а як же мистецька цінність? Як же щось більше ніж просто розважальна література?
Тепер трохи про саму книгу. "Колір магії" книга, яка висміює фентезійні книги. Це така собі самоіронія. Головний герой книги - маг який навіть не закінчив навчання і не може чаклувати, в його голові засіло одне важливе закляття яке він не може використати, але воно таке важливе, що витісняє з його голови усі інші закляття. Не знаючи нічого, не вміючи нічого, постійно потрапляючи в різні небезпечні ситуації цей маг своїм прикладом показує, як смішно виглядають усі інші маги в усіх інших книгах. Пратчетт цим героєм ніби насміхається з усіх інших авторів. І до правди маю зізнатися, що в певних моментах це справді смішно. Дивлячись як автор жонглює реальністю, аби допомогти своєму герою вибратися з важкої ситуації, раз за разом згадуєш як робили це інші автори-фантасти. І через таку недолугість у Пратчетта розкривається уся недолугість такого прийому в цілому жанрі. Після цього читати фентезійні твори буде набагато важче.
І хоча "Колір магії" як на мене цікава книга, вона все таки не виходить за межі стандарту творів такого жанру. А значить вона його не розвиває. Власне це і є моєю найбільшою претензією до усієї творчості Террі Пратчетта.