Читати про іншу війну, в той час, коли за твоїм вікном на цивільні міста падають російські ракети, коли твої близькі друзі на фронті зі зброєю в руках захищають державу від агресора, це звісно ще те випробування для ментального здоровʼя і власної адекватності. Але доки рідна державонька не потребує моєї скромної персони в рядах наших неймовірних Збройних Сил, я маю можливість вкотре почитати спогади фронтовиків інших воєн і спробувати зрозуміти їхню мотивацію. Здавалося, що б нового тут можна було б знайти. Я прочитав уже стільки мемуарів і спогадів, як про Першу, так і Другу світові війни, це історії з різних сторін фронту, різних родів військ і різних соціальних прошарків. У них завжди є дещо спільне, є дещо різне, проте кожна така розповідь докладає новий вимір до опису війни. Адже кожен солдат, цивільний чи воєнний стратег по своєму бачить війну, по різному пропускає її через себе і рефлексує. Я взагалі вважаю, що вивчення військових мемуарів має бути обовʼязковим окремим пунктом в програмі світової літератури. Тільки це дозволить людині правильно витрактувати події минулого і зробити з них вірні висновки. Адже розповідати лише сухі факти на уроках історії, показувати лише дати і короткі висновки, це наче тому, хто ніколи не бачив людину показати скелет і намагатися пояснити як він рухався. Спогади фронтовиків - це м'язи війни, а, як відомо, їх завжди потрібно підтримувати в тонусі.
Спогади Роберта Лекі, морського піхотинця, що воював на тихоокеанському фронті, дещо вирізняються серед інших схожих творів. Він не намагався перетворити своє минуле на повчання для прийдешніх поколінь чи на описи жахів війни. Не пробував повчати читача, не намагався в кращому світлі виставити себе чи в гіршому своїх ворогів. Він просто розказав як усе було. З жартами, з жахливими смертями, з надлюдськими випробуваннями і поголовним пʼянством, з бажанням за будь-яку ціну вижити і бажанням допомогти побратимам. Війна в його описах постає справжньою, без демонізації і без вихваляння. Цей текст, можна було б назвати "окопною правдою", якби морська піхота багато часу проводила в окопах. Роберт Лекі знає за що він воює, але не намагається виставити себе якимось супергероєм. Він і його побратими пишаються тим, що належать до елітного підрозділу морпіхів, сміються над армійцями і моряками, але при цьому роблять це по-доброму, розуміючи, що усі роблять одну справу. Рухаючись сторінками цієї розповіді видно як змінюється автор, від наївності до розуміння межі життя і смерті. Автор спогадів чесно визнає, коли йому страшно, відверто каже що в якийсь момент втік в госпіталь аби відпочити. Йому не важливо, що про нього подумаємо ми, читачі книги, Роберту Лекі не потрібно боротися за повагу людей, що будуть читати написані ним рядки. А це значить, що він може дозволити собі писати правду, це найбільше і підкупає в його спогадах.
Мені видається, що так чесно і відверто може писати про війну лише той, хто бореться за правду, хто в війні займає правильну сторону. Злочинець, загарбник, агресор, ніколи не зможе написати настільки відверту книгу, бо постійно буде хотіти виставити себе праведником, применшивши власні злочини. Думаю, що після нашої перемоги в теперішній війні, будуть написані не менш чесні і відверті книги. Лишається тільки дожити до цього моменту, аби їх прочитати
Немає коментарів:
Дописати коментар