суботу, 31 грудня 2016 р.

Шарлота Роч - Вологі зони

Почав читання 19.11.2016р. Закінчив читання 23.12.2016р.

Деякі книжки існують тільки для того щоб шокувати тебе і викликати в тебе, лінивий читачу хоч якісь емоції. Втомлені від велетенської кількості літературного бруду, сучасні споживачі літер складених в слова, потребують чогось такого, що зможе відірвати їх від буденності. Хай навіть це буде настільки хворий, збочений, брудний текст, як у Шарлоти Роч. Але вони потрібні, читаючи ці неприкриті ніякою мораллю і здоровим глуздом слова, ти починаєш краще позиціонувати свої смаки в інших літературних жанрах. Шукати якийсь глибинний зміст чи подвійне сюжетне дно в романі пані Шарлоти геть не варто. Його там не те щоби зовсім немає, але скажімо так – банальна історія підліткового нонконформізму на межі дорослішання це вже настільки заїжджена тема, що тільки лінивий автор не відмітився в ній. Головна принада роману Роч в тому, що вона абсолютно не заморочується тим про що пише, якщо мають бути кров, кишки і хуйня то повірте мені, вони там обов'язково будуть. І як на мене це добре, бо це додає чесності в любовний трикутник «автор-книга-читач». Ти відчуваєш, що авторка не намагається тебе наїбати, не приховує якихось моментів, бо вони бачите неестетичні чи можуть травмувати твою тонку раниму душу. Ні, вона розсуває ноги ствоєї книги перед тобою і кажи «Дивися і можеш навіть помацати». Взагалі деякі моменти мені було читати дуже неприємно, інколи холодок пробігав по спині і шлунок підступно скорочувався ніби кажучи «чувак, що ти там блять читєш, я зараз блювану». Але попри це було дуже цікаво, як ще спобує мене епатувати авторка, показуючи все як є. Ось наприклад одна з спроб здивувати мене:
«Еще я обожаю, чтобы меня вылизывали, когда я истекаю кровью. В самом деле, это способ проверить мужество партнера. Прекратив лизать, он подымает глаза, и я его целую — тогда мы похожи на пару волков, только что растерзавших косулю.» 
Попри надвичайно помітний дискурс нонконформізму в книзі Шарлоти Роч ще є один цікавий підтекст, який як на мене може залишитися непоміченим для неуважного читача. Це дискурс звіриної поведінки, не обтяженої суспільними нормами. Головна героїня, своїм прикладом показує що так жити теж можна, вона відкидає усі суспільні надбудови і живе так як вважає за потрібне. Трахається коли хоче, їсть що бажає, ображає людей які їй не подобаються. І от тут постає, як на мене головний дуалізм цієї книги – героїня сповнена купи комплексів і психологічних проблем одночасно відкидає суспільний договір спільноти в якій живе і цим самим знищує причину по якій в сучасних людей трапляються психологічні проблеми. Вона одночасно нормально-ненормальна, ти хочеш в неї закохуватися і вона тобі бридка, ти її зневажаєш і захоплюєшся. Бо насправді вона це ми, які змогли позбавитися диктату цивілізованості.

пʼятницю, 23 грудня 2016 р.

Паскаль Брюкнер - "Парадокс любові"

Почав читання 02.11.2016р. Закінчив читання 16.12.2016р.
Звичка рахувати міру моєї любові до книги кількістю виписаних цитат звісно крута. Але за цією методологією текст Паскаля Брюкнера потрібно було б просто обожествити і поклонятися йому як нашому новому спасителю. бо його есей хочеться цитувати на кожному третьому рядку. Чим власне я з радістю займався, читаючи цей текст.
Я не сказав би, що Паскаль Брюкнер написав щось новаторське чи невідоме раніше, скоріше він просто зміг вербалізувати ті почуття, які багато хто відчуває, але не може описати. Не знаю як йому це вдалося, але, пишучи про таку тонку матерію як любов, (звісно ж в широкому сенсі цього слова, себто не про якісь чергові піздострадашки 16-ти річних «знавців життя») йому вдалося не скотитися в ні в моралізаторство ні в соплі і «всепропальство» Його, не побоюся цього слова «філософський трактат» охоплює широке поняття любові, від сексуальності, а ж до релігійної любові до бога. Він аналізує всі аспекти цього непростого явища і пояснює багато закономірностей нашого суспільства:
«Свобода любви — наш боевой трофей — досталась нам не даром, ее цену предстоит уточнить. Свобода — не распущенность, а повышение ответственности, не облегчение, а тяжкое бремя.Она не столько решает проблемы, сколько множит парадоксы. Если наш мир порой кажется грубым, причина в том, что в «эмансипированном» мире независимость каждого сталкивается с независимостью других, а это причиняет боль; никогда прежде на плечах каждого не лежал груз стольких ограничений. Эта ноша отчасти объясняет жесткость современных любовных отношений.»
Скажіть чесно хіба ви самі не відчували цю жорстокість сучасних стосунків? І дружніх і любовних і родинних? Всі намагаються зробити одне одному боляче і через цей біль стати щасливими. Справжня любов має бути болючою і пекельною, з трагедією і сумом. Такі вже ми - суспільство мазохістів, невротиків і довбойобів. Але Брюкнер дуже вдало розкладає все по поличкам, колупається в людських мізках і показує всю цю вашу любов, такою як вона є, хорошою і не дуже, болючою і приємною, величною і сексуалізованою до краю. Багато в чому його ідеї в цій сфері співпадають з моїми власними, і скажу відверто це мене дуже тішить. Це звісно не зробить мене щасливим, але принаймні я вже не такий і неправий:
«Все переворачивается с ног на голову: сексуальное наслаждение из подозрительного превращается в принудительное, а тот, кто уклоняется, навлекает на себя подозрение в том, что он серьезно болен. Вместо старых запретов утверждается новый террор — террор оргазма»
Текст Паскаля Брюкнера можна сприймати по різному, або як книгу-посібник з психології стосунків, де можна зрозуміти чого твій чоловік має потребу спати з кимось крім тебе, чи навіщо тобі вдовольняти свою жінку треба в першу чергу словами. Можна сприймати книгу як наукову розвідку, що вивчає питання сексуальності сучасних людей. Але я сприймаю її інакше, скоріше як філософський твір який пропонує започаткувати новий тип моралі, заснований на чесності і взаємному задоволенні. Еріх Фром колись казав, що «людський мозок живе в 20-му столітті, а серце більшості людей – все в кам’яному віці» мені здається Брюкнер своїм текстом хоче це змінити. Його амбітна мета – пояснити механіку розвитку почуттів людини, розвинути ту чуттєву сердечність, якої не вистачає людям сучасного кам’яного віку. Він вважає, що як науковий прогрес є кров’ю якою харчується розвиток людства, так і любов – той з’єднуючий матеріал який дозволяє нашому серцю не відстати від прогресу мозку. При всьому цьому Паскаль Брюкнер не моралізаторствує, не намагається когось вчити як жити і любити. Він визнає всі види любові і залишає бажаючим місце для маневру на цьому непростому полю бою. Тож маневруйте, лиш не стійте на місці.

четвер, 8 грудня 2016 р.

Ярослав Мельник - "Маша або постфашизм"

Почав читання 03.12.2016р. Закінчив читання 06.12.2016р.


Я люблю фантастичні книги, які описують життя людства через сотні і тисячі років. Це ніби дозволяє заглянути нам за "горизонт планування", змоделювати і приміряти на себе майбутнє наче новий костюм. Фантастичні книги є двигуном прогресу, потужнішим ніж наука, бо науковці лише намагаються навчитися робити те, що вже вигадали фантасти. Я люблю філософські книги, які намагають зрозуміти проблематику людини майбутнього. Що вона буде відчувати, як буде думати, які проблеми матиме. Такі книги дозволяють людству не потрапити в "пастку майбутнього" коли в гонитві за новими ідеями ми забуваємо про наші базові почуття. Філософські концепції - це запобіжник який перегорить, коли людство в своєму розвитку зверне кудись не туди.
Ось власне про що книга Ярослава Мельника, він моделює почуття людини майбутнього, намагається відтворити її страхи і переживання. І тут я з паном Мельником дуже сильно погоджуюся. Активно розвиваючи технології ми, тим не менш, забуваємо про інший бік медалі, про людські почуття, про етику майбутньої людини. Страшенно люблю вислів Еріха Фрома, який сказав:
"Человеческий мозг живет в двадцатом веке; сердце большинства людей - все еще в каменном"
У "відчуттєвій моделі людини" ми все ще недалеко пішли від мавп, ми досі лише шукаємо задоволення і реагуємо на зовнішні подразники, ми діємо примітивно, намагаючись цей подразник усунути. Це спричиняє певний перекос в розвитку людства - особина з єдиним бажанням отримати шматочок насолоди (їжа, сон, секс) і одночасно з ядерною зброєю, космічними апаратами і доступом до генної інженерії, може наробити великої шкоди і собі і оточуючому світові. Утилітарна функція книги Мельника - показати нам цю невідповідність, аби ми хоча б почали думати про те, як усе виправити.

Хуліо Кортасар - "Переслідувач"

Почав читання 28.10.2016р. Закінчив читання 03.11.2016р.
Історія циклічна. Кілька років тому я був на концерті мого близького друга-музиканта, слухав його гру і дивувався наскільки ж все таки він, талановита людина. І найперший його талант - пройобувати власне життя, заливаючи його алкоголем, наркотиками і некрасивими, але доступними хвойдами. Я думав щось про унікальність нашого часу, в якому перед музикантом, художником, письменником стоїть стільки викликів, стільки перешкод. Я уявляв як перед магазином Вічності з вивіскою "Акція! Тільки сьогодні, 10 років відомості і слави за твою душу", стоїть в черзі мій друг і відрізаючи від свого серця по шматку обмінює цю криваву субстанцію на ноти своїх нових творів. Але я був неправий. Це не унікальне явище, це вже відбувалося раніше в інші часи і з іншими людьми, про це дуже гарно написав Хуліо Кортасар.
Він спробував розказати історію свого друга музиканта, історію його стосунків з коханою, тою, що її називають "музика". І читаючи цей текст, я вкотре ловив себе на думці, як все такі схожі стосунки джазмена з твору Кортасара на стосунки з жінкою. Не просто якоюсь черговою пасією, яка нічого і ніколи не значила. Не з тими безликими "ніким" які оточують відомих і не дуже музикантів, приходять ввечері після концертів, і дозволяють скористатися їхніми холодними пальцями і вологими вагінами. Ні, я зараз кажу про ту, особливу людину, яка вип'є тебе до дна, спустошить твою душу і розіб'є твоє серце. Сама так і діє музика:
"Пусть музыка спасет хотябы остаток вечера и выполнит, в общем-то, одну из своих худших миссий - поставит добротную ширму перед зеркалом, и сотрет нас на пару часов с лица земли"
Колись я теж думав, що колись напишу книгу про свого друга-музиканта, коли він стане відомим. Але після прочитання цього тексту розумію, що у цьому немає потреби, адже Хуліо Кортасар вже зробив це до мене і виконав цю роботу настільки якісно і точно, що тепер просто немає потреби писати тексти про музикантів і їх стосунки з музикою.