Як же ж все таки ми здрібніли. Здрібніли як люди, як особистості. Нами легко маніпулювати, бо втратили мету, орієнтир. Нам легко завдати болю, бо ми розніжені і думаємо лише про власне задоволення. І це ще краще стає помітно, коли читаєш такі спомини як "Коли ліс був наш батько" Марії Лабуньки чи "Тисяча доріг" Марії Савчин. Ці жінки жили в часи, набагато важчі ніж наші, але поводили себе набагато достойніше. Ще і гімназійні часи вступивши в ОУН, після випуску з гімназії авторка цих спогадів одразу поринула в підпільну боротьбу. Не думаючи про себе, не намагаючись знайти кращу роботу чи "тепліше" місце, вона робила те, що підказувало їй серце. І таких як вона були тисячі. Важкі часи вимагають відчайдушних кроків, хтось робить їх без вагання, а хтось не може навіть взяти на себе відповідальність за своє ж власне життя.
Читаючи "Коли ліс був наш батько" я знову і знову задумувався над тим, що спонукало ціле покоління молодих українців йти в підпілля. Чому, наприклад, такої масовості не було в 20-х роках на наших теренах, але стало можливим в 40-х в Галичині. Яка подія призвела до таких зсувів у свідомості? Звісно частково на ці питання є історична відповідь, власне хороший історик якраз і повинен пояснювати таку поведінку. Проте самих лише історичних пояснень мало. Кажуть, що дві світових війни витворило ціле покоління "сталевих людей" можливо. Проте чому саме українською ця сталевість стала лише в одному регіоні? Кажуть, що доля батьків, які воювали за незалежність УНР і ЗУНР повпливала на їхніх дітей. Але чому такої ж одностайності не було у наддніпрянських землях? Кажуть, що імперія витравила українських дух за сотні років між Переяславською радою і Першою Світовою. Але імперія завжди залишається імперією і Австро-Угорська не набагато краща за російську. То чому ж тоді Марія Ровенчук (Лабунька) народилася в Печеніжині, а не десь наприклад в Білій Церкві?
Хтось може зауважити, що я занадто ідеалізую авторку споминів, що наприклад та ж Марія Савчин мала куди більш трагічну і непросту долю (і це дійсно правда) проте я вважаю, що тут не можна узагальнювати і робити такі порівняння. Так "Ірина" не знищила особисто сотні окупантів, не вбила якогось радянського генерала, не здобула самотужки незалежність для України. Мене приємно дивує її стійкість і відданість ідеї. Молода дівчина, якій здавалося б тільки думати про справи сердечні, виконує небезпечну підпільну роботу, живе взимку в вогких сирих криївках, ризикуючи власним життям, виконує накази Проводу. Багатьох ви знаєте теперішніх 23-х річних дівчат здатних на таке? Чи може знаєте когось, здатного нелегально перейти кордон, пройти пішки пів Європи аби дістатися Західної Німеччині, та і там у еміграції не покинути української справи, не жити у власне задоволення в ситій, щасливій Європі, а працювати на благо своєї ідеї? На жаль, таких людей зараз не роблять. Тому і треба читати такі спомини, тому і треба досліджувати їхні життя, розбиратися в першопричинах їхніх вчинків. Аби зрозуміти чому такі як Марія Лабунька, Василь Галаса, Мирослав Симчич, Марія Савчин і багато, багато інших сміливо виконували. Що було в них такого, чого немає у нас? Інколи мені здається, що я знаю відповідь… Сталі в серцях, от чого нам усім зараз не вистачає.
