Вітольд Ґомбрович – «Порнографія»

Почав читання: 28.08.2015 р. Закінчив читання: 04.09.2015р.

Книжки – це жінки, з ними треба поводитися абсолютно однаково, і любити їм можна тим самим різновидом любові. Ніжно-пристрастним з легким нальотом обману в тому, що вона в тебе єдина і найкраща. Скільком книгам ми казали сакральне «я люблю тебе» чи більш просте «ти найкраща, мені ніхто не потрібен крім тебе»? А скільки разів виявлялося, що це неправда? І ми йшли до іншої, гортали її сторінки, торкалися її палітурки. Ні, це не зрада, це просто порнографія.

Власне з нею ми познайомилися випадково. Всі мої найкращі знайомства з жінками дуже випадкові, такі ніби вона душею ковзнула по твоїм скроням і все, готово ти вляпався. Я звісно спробував ще для збереження пристойності зробити вигляд що не зацікавився нею, підморгнув кільком іншим, торкнувся їхніх тіл, сказав кілька слів… але ми з нею обоє знали, що я вже вибрав. Тому я, перестав корчити з себе цнотливого, ніби в мене це вперше, витягнув гроші і заплативши, ми вийшли з нею разом. Того ж вечора це сталося вперше, прямо у мене в квартирі на ліжку. Вона багато говорила і пила, розказувала мені історію свого життя слово за словом, сторінку за сторінкою, часто згадуючи одного чоловіка, вона називала його «Він», саме так з великої літери. З її слів я довідався, що він поляк і звуть його Вітольд і що він має практично магічний вплив на цю жінку. Власне, як вона сама зізналася, фактично він її створив і це не було просто легковажним жіночим перебільшенням. Він як привид стояв за нами коли ми займалися цим. Стояв і дивився, спостерігав, здавалося підштовхував нас обох до якихось дій, коли ми зупинялися, а інколи брав когось з нас за руку, наказуючи пригальмувати, коли ми аж занадто розпалювалися в нашій жазі. Це було брудно, дуже брудно, такого у мене раніше ніколи не було, з жодною іншою. При цьому в словах, які вона мені показувала, перегортаючи сторінку за сторінкою, наче розпусниця задирає спідницю все вище, не було нічого такого. Тобто в кожному окремому слові, окремому реченні не було нічого еротичного чи порнографічного. Але разом цей текст, перемішуючись із моїми відчуттями і думками створював страшенно збочений всесвіт. Але це було там приємно і захопливо, що я навіть не міг зупинитися, навіть якби хотів, але я навіть і не думав про таке. Ця розпуста, це словесний ексгібіціонізм так захопив мене, що відкинув геть усі залишки сорому і пуританства, залишивши лише чисті емоції і почуття. Все було на поверхні, свіже, пружне і п‘янке як білосніжні стегна цнотливих дівчат. Тільки візьми, тільки торкнися! Поринь в цей гріх з головою, в солодкий і ніжний гріх читання гарної книги.

Олдос Гакслі – «Прекрасний новий світ»

Почав читання: 18.08.2015 р. Закінчив читання: 28.08.2015 р.

 Смішно і одночасно дуже страшно читати фантастику написану майже сто років тому. Смішно, бо деякі неспівпадіння з теперішнім, як його собі тоді уявляв автор, видаються такими наївними, що хіба посміятися з них. З іншого боку те, що вгадане – як правило виявляється лякливим і страшним. І здається, що справджуються тільки погані прогнози, що людство котиться в прірву і що чекає нас рано чи пізно якесь Орвелівсько-Гакслі-Бредберівське суспільство. От від цього дійсно стає страшно. Бо здається, ми йдемо до того семимильними кроками.

Взагалі антиутопії, які стали дуже популярними останнім часом мають досить благородне покликання. Автор такого тексту свідомо гіперболізує суспільні пророки і найгірші тенденції, аби показати нам всю їх небезпечність. Здавалося б до такого ми точно не повинні були б впасти. Але падаємо, стаємо все гірше і цього не помічаємо. Цим і пояснюється популярність антиутопій, це таке собі самобичування, лякатися з того до чого ми можемо деградувати і все рівно продовжувати це робити. Гакслівська версія страшного світу, чи не найнебезпечніша для нас, бо ми наблизилися до неї майже впритул. Зурбанізоване і насильно зцивілізоване суспільство яке не дозволяє ніяких відхилень в соціальній поверінці у нас є вже зараз. Лишився лиш крок до того, аби цивілізація заглянула до нас в ліжко, в душу і в голову і навчила правильно трахатися, відчувати і думати. Отак закривши книгу Олдоса Гакслі, оглядаєшся і думаєш, а чи не наступає це альтернативне майбутнє тобі на п'яти, може воно вже вхопило тебе за горло, нагнуло і десь саме зараз дістає член аби тебе згвалтувати? І тоді хочеться тікати, робити дурниці, пити, матюкатися, поводитися наксимально маргінально, аби лиш відчути що ти не такий. Що суспільній моралі не зламати твої особисті збочення, що урбанізм не витравить в тобі бажання садити щось в землю і їсти те, що виросте, що ти готовий до простої девіантної поведінки як то бути чесним, любити лише одну жінку в житті і їсти шкідливу їжу. Це важливо для того, аби наш світ не став прекрасним і новим, і лишався старим, збоченим і рідним.

Андрій Любка – «Спати з жінками»

Почав читання: 10.08.2015 р. Закінчив читання: 15.08.2015р.

Я не великий любитель творчості Андрія Любки, для мене всі, хто починали з поезії – будуть підозрілими. Але не прочитати книгу з такою назвою я просто не міг J. Якщо відверто, то назва не має абсолютно ніякого відношення до того, що написано в самому тексті. Як і більшість укрсучлітівських текстів він ні про що і про все одразу. Ця магія української прози створює доволі дивну дуалістичну ситуацію, коли ти складаєш враження про книгу не по тому, як і про що вона написана, а згідно свого особистого ставлення до автора. Хтось прочитає «Спати з жінками» і почне плюватися від абсурдності написаного, а комусь страшенно близькими будуть метафори і натяки автора. Особисто мені книга сподобалася, попри весь пафос написаного (насправді я люблю пафос) і деяку інфантильність (от хто б казав, ну чесне слово J) мені було легко і цікаво її читати. Деякі моменти світовідчуття Любки були збіса схожі на мої власні:

А тепер я засинав і спав з ними. У потязі, який рухався на Захід моєї країни, такої безмежної і соборної, що для пересування нею потяги мають бути винятково спальними; такої соборно й совєцької, що плювати хтось хотів на приватність, особистий простір, чи нюанси чоловічо-жіночого спільного перебування. Аякже, бо всі ми тут не жінки й не чоловіки - ми громадяни. Бо ідеальним образом нашої країни є залізниця, в поїздах якої буває холодно чи спекотно, але ніколи - комфортно. Бо ціла країна, як і потяг, в якому я їду, нагадує велику неприбрану комуналку, в якій доводиться жити, перевдягатися, засинати і спати разом - незалежно від статі й глибини знайомства.

Йопт, подумав я, прочитавши це, та це ж і я міг так сказати! Саме ж отак я і відчуваю «потягову романтику» Як же ж міг Любка так точно описати мої відчуття? Магія, не інакше, магія украсучліту, чи магія писання в бретонівському-стилі коли пишеш не задумуючись, не вибудовуючи слова і речення досконало, а навпаки експресивно виливаєшся на папір усім, що є в голові, а там уже нехай розбирається читач, в тому мотлоху, який написав автор, нехай сам шукає там змісту. За це ми і любимо літературу такого штибу, за можливість знайти там щось своє. Я б назвав це «тіньовим письмом», автор не описує об'єкт, лише його тінь, даючи читачеві самому вигадати що може таку тінь відкидати. Так наприклад абсолютно впевнений, що нам з Любкою подобаються абсолютно різні жінки, і в нас геть різний досвід втаємничего спілкування з цими дивними створіннями. Але при цьому він натякає на те, як він закохується в жінок і я, як читач, домальовую своє сприйняття, проектую це на свій власний досвід і знаходжу співпадіння:

Хіба ж можна не закохатися в жінку, яка каже до чашок, які від необачного руху з гуркотом падають в умивальник: "Тсссс"?

І дійсно, я б закохався і он Любка теж, хоча і закоханості наші абсолютно різні. В цьому вся суть цієї книги, знаходити те чого нема, вигадувати те, що не написано. Читати, думати, що тобі подобається, але все рівно гнати на автора, бо не може ж серйозному чоловікові подобатися проза іншого чоловіка ;)