Олескадр Довженко – «Зачарована Десна»

Почав читання: 27.05.2019 Закінчив читання: 30.05.2019

З великою пересторогою треба ставитися до письменників, які жили в творили в радянський період. Особливо до тих, яких не репресували і не знищили. Довженка я завжди відносив до таких людей, всі вони однакові, ці Тичино-Сосюро-Довженки, пристосуванці, які зігнулися під тиском державної машини, зрадили своїм поглядам, вступили в партію чи на неї працювали. Маю до них стійку відразу, яку не зможу певно ніколи викорінити з свого серця. Проте не можу також ігнорувати їхній літературний талант. В цьому власне і криється найбільша трагедія того часу, люди які могли принести стільки користі українській літературі, змушені були приносити користь літературі окупанта.
Як спосіб дійти внутрішнього компромісу між власною національною ідентичністю і владою, якій доводилося служити такі письменники часто намагалися писати про ту частину свого українства, яка не заборонялася. Про дитинство, про сім'ю, про природу. Любити українську природу їм офіційно було дозволено, а от любити Україну вже попахувало буржуазним націоналізмом. Так от "Зачарована Десна" це яскравий приклад того, як письменник любить Україну в чітко визначених рамках. Він зводить її до рівня "малої батьківщини" свого села, де вони жили з батьками, а весь нарід (сказати націю у мене язик не повенеться) зводить до своєї родини. Відбувається таке своєрідне заміщення, чи навіть зменшення масштабів: любов до більшого проектується на менше, вганяється в тісні рамки дозволено. Проте їй нам неймовірно тісно, так наче на дорослого дядька намагаються вдягнути одяг 12-річної дитини. Весь текст тріщить по швах і розлазиться на шматки:

- Що там за люди пливуть?
- То здалека. Орловськi. Руськi люди, з Росiї пливуть.
- А ми хто? Ми хiба не руськi?
- Нi, ми не руськi.
- А якi ж ми, тату? Хто ми?
- А хто там нас знає,- якось журливо проказує менi батько.- Простi ми люди, синку... Хахли, тi, що хлiб обробляють. Сказать би, мужики ми… Да... Ой-ой-ой... мужики, й квит. Колись козаки, кажуть, були, а зараз тiльки званiє зосталось. 

І здавалося б, от воно, такий сміливий автор так бунтує проти ідеологічного постулату про "адіннарот", чесний літератор, не боячись ні ув'язнень ні катувань, пише про те, що ми таки не росіяни, ми інші, самобутні. Але цього замало, щоб змити з себе злочин співпраці з комуністичною партією треба щось більше ніж одна "патріотична" фраза в творі. Так безперечно "Зачарована десна" дуже цікава книга, я читав її із великим задоволенням, в уяві поставали яскраві образи, я фізично бачив всі ці картинки. Це говорить про велику майстерність Довженка як письменника. Але це не виправдовує його як ідеолога, як того хто скорився "волі партії", хто вирішив що Україна може бути і радянською. Так можливо він помилявся. Але Хвильовий, коли зрозумів що помилився, взяв пістолет і пустив собі кулю у скроню. Чому цього не зробив Довженко?

Сергій Плохій – «Убивство у Мюнхені. По червоному сліду»

Почав читання: 20.05.2019 Закінчив читання: 29.05.2019 

Я ніколи не любив історії про Джеймса Бонда, та і взагалі ніякі детективи чи шпигунські історії не любив. Вони видавалися мені дуже примітивними, нецікавими і такими, які б ніколи не сталися в реальному житті. Проте інколи реальність є неймовірнішою навіть за вигадку, такою, що в неї непросто повірити.
Книга "По червоному сліду" розповідає історію Богдана Сташинського, вбивці Льва Ребета і Степана Бандери. Власне про Сташинського я дізнався тоді, коли у Львові в міському транспорті розмістили мотиваційну рекламу, що закликала львів'ян сплачувати за проїзд, адже зрада Батьківщини починається з неоплаченого проїзду. Це був натяк на те, що Сташинського завербовало НКВД після того, як його спіймали за безквитковий проїзд. Мене зацікавила і сама фігура Богдана Сташинського. Чому він вирішив співпрацювати з КДБ? Чому погодився вбити Бандеру? Як склалося його подальше життя? Судячи з книги "По червоному сліду" це цікавило не одного мене. Історик Сергій Плохій теж вирішив розібратися з цим питанням і в результаті вийшла ось така книга. Я досі не можу зрозуміти чи можна назвати її художньою, адже вона читається так легко і просто, з таким захопленням поринаєш в події, що часом забуваєш, що то все відбувалося насправді. Починаєш думати, що персонажі ці вигадані, що ось в кінці книги автор зізнається що вигадав Совєцький Союз, придумав страшне КДБ з його кілерами, що всього цього не було насправді, що і Бандера і Ребет щасливо дожили свого віку. Але ні. Все це було, і вбивства і жорстокості і несправедливості.
Історія Сташинського ніби ілюструє все те зло, через яке довелося пройти попереднім поколінням українців. Простий хлопець з села біля Львова, порядна родина, що підтримує повстанців УПА, батьків поважають в селі, сестра має нареченого - командира місцевого загону повстанців. Богдан їде навчатися у Львів, батьки певно страшенно ним пишаються, адже він отримає освіту, шанс на краще життя. Здавалося б усе складається якнайкраще, але ось один безквитковий проїзд і його уже вербує офіцер НКВД. Чи міг він відмовитися? Міг, але прикрився бажанням врятувати себе і родину і погодився. Виказав нареченого сестри, якого вбили в засідці, виказав повстанський відділ, а потім коли не було куди подітися, бо односельці дізналися про його зраду, офіційно почав працювати на КНВД. Далі навчання, робота в Німеччині, вбивство Ребета, вбивство Бандери. За перше вбивство йому виписали премію і дали орден, квартиру, за друге, знову ж гроші, підвищення по службі і дозволили одружитися з німкенею. Вона ж і намовила Сташинського тікати закордон, геть від безпросвітної сірості радянського буття, від постійних підозр, прослушок і страху за своє життя.
Сташинський перейшов кордон між Східним і Західним Берліном за день до початку будівництва Берлінської Стіни. Як дивно, що цій людині так пощастило, ще б трохи і втеча стала б майже неможливою, а КДБ остаточно ковтнуло б його і перетравило. Проте втеча вдалася, а далі суд, співпраця з західними спецслужбами, вирок і кілька років німецької тюрми, після якої Сташинський безслідно зник на дуже довгий час. Лише в 90-х вдалося дізнатися, що він осів в ПАР де можливо живе і досі. Здавалося б доля вберегла його. За вбивства багатьох людей, за зраду, він отримав можливість спокійно доживати в багатстві і ситості. Але чи справді це так? Від нього відвернулася родина, його новонароджений син загинув, а Сташинський навіть не пішов на його похорон, вирішивши в ту ж ніч тікати на Захід. Після виходу з в'язниці йому довелося змінити не тільки ім'я, а і зовнішність. Десь в той час, або і до виходу з в'язниці він розлучився з жінкою, яка вмовила його тікати з Союзу, себто і особисте життя не склалося. А головне до кінця життя він мусив оглядатися, щодня дивитися чи не слідкує за ним інший агент НКВД, щоб помститися за все. Я думаю це і є справедливість. То може все таки варто було купити той квиток в громадському транспорті?

Кір Буличов – «Острів іржавого лейтенанта»

Почав читання: 23.05.2019 Закінчив читання: 27.05.2019

В моєму дитинстві було не так багато книг. Я навіть не кажу про хороших, якісних книг, взагалі будь-яких книг було не дуже багато. Тому доводилося читати усе що траплялося. Проте багато чого, з прочитаного в ті часи, засіло десь глибоко в свідомості. Коли мені було років 5 чи 6 я побачив екранізацію повісті Кіра Буличова "Острів іржавого лейтенанта" і вона мене страшенно вразила. Історія про великих іржавих роботів які хочуть захопити світ ніяк не могла не знайти відгуку в моєму дитячому серці. Я не міг заглибитися в цю історію занадто глибоко, не міг зрозуміти деяких політичних натяків, що їх автор дозволив собі в цій, в принципі дитячій книзі. Так наприклад "злі роботи" які були спроектовані одною таємною військовою організацією, постійно питали у інших персонажів книги "чи далеко до Москви" і були запрограмовані на "унічтаженіє любова, кто гаваріт па рускі". Нам би в теперішню Україну пару таких роботів, вони б навели порядок…
Але повертаючись від моїх потаємних мрій до реальності книги "Острів іржавого лейтенанта" можна сказати, що це класична історія в стилі радянської фантастики. Як і в деяких книгах Стругацьких, так і в книгах Буличова ніхто навіть не ставить під сумнів мудрість, чесність і порядність людей майбутнього. Вони всі забули про різницю між ними, всі нації, всі релігії, всі кольори шкіри у вільному, щасливому пориві, будують майбутнє людства. Ну і за логікою Буличова це майбутнє звісно ж має бути комуністичне. Вустами головної героїні Аліси він розповідає, що в майбутньому все буде безкоштовне, життя буде легке і щасливе, а зло якщо і буде існувати, то воно буде тупим, карикатурним, приходитиме з темного минулого і туди ж, в небуття, повертатися. Але при цьому чомусь Буличова не хочеться звинувачувати в людоїдській радянській пропаганді. Думаю його книги були своєрідним психологічним способом втекти від реальності. Читаєш про те як в майбутньому не буде грошей і все в магазинах буде безкоштовно, а твоя дружина зашиває твої єдині подерті штани, які ти отримав у спадок від діда. Читаєш про те які скоро будуть люди щасливі і відкриті до інших, як всі нації разом підкорюватимуть космос, а за стіною чуєш як сусіда виселяють підкорювати Сибір. Взагалі цікаво, що в тоталітарному СРСР фантасти писали щасливі книжечки про добро і щастя. А у Вільному Світі, популярними були жорсткі і набагато реалістичніші антиутопії.
Але якщо відкинути політичне підґрунтя і подивитися на повість "Острів іржавого лейтенанта" просто як на красиву казку, то справді можна повірити в чудове майбутнє людства, в нові обрії які нам потрібно буде підкорити в єдиному спільному пориві. Головне при цьому не роззиратися навколо, щоб не засмучуватися.

Артур Кларк – «Побачення з Рамою»

Почав читання: 15.05.2019 Закінчив читання: 22.05.2019

Останнім часом мені дуже подобаються всілякі книги, що розповідають про зіткнення цивілізацій. І так як на нашій планеті незвіданих цивілізацій здається більше не залишилося, то найімовірнішим видається, що в момент якщо такий контакт колись станеться, то цивілізація ця буде позаземною. Думаю художні книги готують нас до такої події. Спочатку ми мусимо змінити свою свідомість, уявити собі і прийняти цю гіпотетичну подію, а потім вона станеться в реальності. Якби я був прибульцем, завданням якого було б підготувати людство до можливого контакту, я б написав і видав би кілька фантастичних книг під різними псевдонімами. Де гарантія, що Артур Кларк не прибулець?
Роман "Побачення з Рамою" я б зарахував до такого собі стилю "аристократичної фантастики". Справа тут не в належності автора до людей з блакитною кров'ю, а скоріше причина лежить в площині аристократичності дій персонажів. Герої книги, дослідники космосу, волею випадку повинні досліджувати невідомий космічний об'єкт, що прибув в Сонячну систему з глибин космосу. Проте головним лейтмотивом групи дослідників є не дізнатися якомога більше, не отримати максимум інформації для науковців. Головне завдання - не нашкодити, не показати себе варварами, що ламають річ, призначення якої не розуміють. Як каже сам Артур Кларк вустами одного з своїх героїв:

"Вимоги науки, як завжди, приносилися в жертву вимогам космічної дипломатії."

Всі ці благородні вчинки дослідників, що рятують один одного, мудрість правителів людських планет, якы вміють знайти консолідоване рішення, адекватність вчених дивувала мене всю книгу. Особливо якщо не забувати те, що відбувається зараз в реальному світі, де більшість думає про власну вигоду, славу, гроші, але ніяк не про честь, обов'язки чи розвиток. За простим текстом про прибуття з космосу інопланетного корабля, ховається дещо більше: історія про те, скільки всього нам необхідно змінити в собі, аби це прибуття можна було б змінити.
Я спробував собі уявити що було б, якби космічний корабель інопланетян "Рама" прибув в сучасну Україну. Спочатку звісно ж красиві дівчатка національному вбранні, уквітчані віночками і в червоних чобітках файно затанцювали би перед кораблем під акомпанемент Національного заслуженого академічного народного хору України імені Григорія Верьовки. А потім червонощокий і товстопузий голова районної ради де цей космічний корабель мав необережність зупинитися, поніс би до корабля коровай. З їбанатським виразом обличчя він би стояв перед кораблем не знаючи що робити далі. А інопланетяни, подивившись на весь цей цирк певно вирішили б що вони помилилися планетою. Такий би певно був "перший контакт" з національно-шароварним колоритом.
Ми катастрофічно неготові до зустрічі з позаземними цивілізаціями. А такі автори як Артур Кларк хоч трошки намагаються допомогти нам підготуватися. Це єдине, що вселяє надію.

Тарас Антипович - "Хронос"

Почав читання: 14.05.2019 Закінчив читання: 17.05.2019

Що є найважливішим ресурсом, яким може керувати людина? Тим ресурсом, володіння яким дає найбільше можливостей, тим ключем, який відкриває перед людиною всі двері, тим філософським каменем, який перетворює ідею в дію. Фізична сила? Ні, ми не живемо в первісному суспільстві й вміння зробити щось силою м'язів давно втратило свою цінність. Гроші? Ні, вони лише кількісний показник вміння людини накопичувати ресурси, але вони не дають головного. Розум? Але чи є розумний щасливим? Чи здатний він лише своїм розумом здобути все чого забажає. Насправді, ні.
Час. Ось найголовніший ресурс, та першопричина всього, що дозволяє людині здобути і силу, і розум, і гроші. Яким би багатим ти не був, а якщо наприкінці життя захочеш стати ще й розумним — навряд чи зможеш досягнути рівня вченого. Сила теж не приходить просто так. Хочеш мати сталеві м'язи й руками гнути підкови — вклади в це свій час, багато, дуже багато часу, та і після того маєш підживлювати свою силу часом. Але якщо ти володієш часом, от тоді ти по справжньому багатий, ти можеш використати його як захочеш. У твоїх силах витратити його на досягнення якоїсь важливої для тебе мети, чи просто розтратити щодня проживаючи одні й ті ж самі прісні моменти. Але твій час належить тобі й тільки тобі, ніхто не може його в тебе відібрати не відбираючи твого життя.
Чи може? Тарас Антипович в "Хроносі" міркує саме про це. Що станеться з нами, якщо люди зможуть обмінюватися часом, якщо час стане товаром який будуть купувати, продавати чи просто викрадати. Як тоді зміниться наш світ, в якому більше не буде нічого питомо твого, нічого що не можна забрати проти твоєї волі. Насправді, ця тема надзвичайно популярна у багатьох письменників. Ті ж Орвел і Бредбері писали про схожі речі, про те, що буде з суспільством, якщо у нього забрати особисту свободу, власну думку, можливість читати, розвиватися, думати. Антипович в "Хроносі" теж виступає в якось такого собі антиутопіста, проте моделює суспільство, в якого замість свободи відібрали час. І, чесно кажучи, це доволі страшна модель. Я б точно не хотів жити в такому суспільстві, де в будь-який момент у тебе можуть відібрати скількись років життя. Автор концентрується саме на змалюванні можливої поведінки людей здатних накачувати себе "додатковим часом", проте я спробував для себе задатися дещо іншим питанням. Що з цим робити в глобальному сенсі? Противитися технічному прогресу який може колись знищити все людство, або, що ще гірше — призвести його до тотальної несвободи? Чи може краще змінювати своє ставлення одне до одного і до світу навколо нас? Змінювати так, щоб при винаході найнебезпечніших речей ми в першу чергу думали як їх застосувати на благо людства, а не для знищення одне одного.

Анатолій Дністровий – «Б-52»

Почав читання: 06.05.2019 Закінчив читання: 14.05.2019

Я вважаю Анатолія Дністрового найкращим українським прозаїком теперішнього часу. Всі ці підстаркуваті "галицькі метри" чи недороблені "співці українського сходу", чи навіть молода паросль, від якої мокнуть трусики в 16-річних дівчаток, всі вони не дотягують до рівня Дністрового. Звісно ж це лише моя думка. Проте як на мене в книгах Анатолія Дністрового як раз і показаний той неймовірний "зріз епохи", яка щойно відійшла в минуле. Його книги неймовірно фактурні, а персонажі справді глибинні. В його текстах немає умовностей, немає "terra incognita", яку читач має сам собі додумати вони деталізовані і реалістичні до дрібниць. Романи Дністрового наче жінка в яку ти довго і трепетно був закоханий, ти довго чекаєш, а потім коли вона шурхотить сторінками і розсуває перед тобою свої білосніжні стегна-сторінки, ти млієш і припадаєш до неї, ловиш кожну краплину, а літери стікають тобі по підборіддю.
"Б-52" не найкращий роман автора, але озирніться навколо, зараз і часи стали не найкращі для творчості. Більшість з нас заплуталися в хитросплетіннях життя, ми борсаємося, продираємося через якісь хащі, але не розуміємо навіщо це нам, яка мета цього руху. Головний герой "Б-52" Мирослав Шефер - це відображення нас усіх. Хто він? Українець бо Мирослав? Німець бо Шефер? А хто ми? Всі ми, люди, яким випала нагода пожити саме в цей час, саме на цій землі. "Славних прадідів великих правнуки погані" чи може знедолений народ, який попри всі негаразди бореться і перемагає? Шефер працює аналітиком, пише економічні викладки для депутатів і політиків, але сам не вірить в свою роботу, думає про своїх замовників за принципом "Ані всє так адінакавиє" але продовжує на них працювати. Бо гроші, бо визнання, бо можливість жити в своє задоволення, їсти в дорогих ресторанах, мати круту машину. Скільки таких навколо нас, тих хто найчесніший, найбільш роботящий, найсправедливіший, але за кожної ж нагоди починає гребти під себе. Побільше, побільше, побільше! Ще одна квартира, ще одна сотня тисяч на рахунку, ще крутіша робота, ще довгоногіша дівчина, більше силікону в губи, більше золота в інтер'єрі. Думаєте це не про вас? Ніііі, ми всі такі, ми голодні, які дорвалися до холодильна і невпинно запихаємо в себе усе до чого можемо дотягнутися. Ми всі Шефери.
Проте у головного героя є і інша сторон, він пише п'єси. Здавалося б що може бути більш непотрібне ніц це. Мертве, конаюче мистецтво театральних постановок, яке цікаво лише нафталіновим стариганям і маргіналізованій молоді, яка не маючи чим хизуватися, ходить в театри і вихваляється цим так, наче "споживати театр" це найвища цінність у світі! Творити для такої публіки теж на сама почесна місія. Але Шефер творить, робить це у своєму специфічному стилі, закохується (а точніше робить вигляд що закохується) в якусь чергову дівчинку, селить її в порожній квартирі своєї матері, щоб ця дівчинка була завжди поруч і перетворює її на літературу. Це так ницо! Колись був у мене знайомий, який спав з жінками лише заради спортивного інтересу, головний герой робить це з літературного інтересу. І те і інше - жахливе паскудство за яке треба відрізати пальці. Бо все це псує концепцію любові, якої і так не вистачає в світі. Життя карає головного героя "Б-52" за його лицемірну позицію. Він вивищив себе на фоні свого оточення, думав що піднявся над ними, простими смертними, колегами-аналітиками, що лише думають як заробити, серйозними дядями-депутатами, які невпинно крадуть не розуміючи навіщо вони то роблять. Він навіть вивищився над своїми жертвами-жінками, яких він випив до дна і викинув, над читачами своїх п'єс, що не могли їх усвідомити. Принаймні він так думав. Але Всесвіт жорстоко пожартував з головного героя, підкинув такий карколомний поворот: жінку до якої Шефер почав щось відчувати. Спочатку ця героїня мені дуже не сподобалася. Прізвище Кропоткіна аж дуже натякало на ідеолога анархізму. Я подумав "Ну от, старіє Дністровий, замість того щоб показати фактурність цієї дівчини, він послуговується прізвищем-шаблоном, щоб не розкривати персонаж" Проте я помилився. Її прізвище було натяком. Натяком на Революцію, яка скоро почнеться по сюжету, натяком на вільність і легкість, на анархізм в стосунках, в ставленні до людей, якого так не вистачало головному герою. А заразом цього ж не вистачає і усім нам. Ми втомлені важким і непростим життям, виживанням в 90-ті, нагулюванням жирку в 2000-х, втомлені своїм снобізмом до оточуючих, жахливим, сповненим ненависті, бажанням усе підкорити своїй волі, але при цьому і далі жалітися. Дністровий відчув суть цього часу і точно спрогнозував його закінчення. Події в книзі закінчуються з приходом чогось нового, того що змінить свідомість, а таких як Шефер і таких як ми з вами, викине на обочину історії, принагідно зламавши нам кілька ребер, щоб не думали, що ми найрозумніші, щоб не думали, що можемо ображати інших.

Роберт Гайнлайн - "Чужинець на чужій землі"

Почав читання: 29.04.2019 Закінчив читання: 14.05.2019

Якщо б мене попросили порадити книгу, схожу на "Чужинець на чужій землі", то я б певно порекомендував людині почитати "Так казав Заратустра" Фрідріха Ніцше. Це багато в чому схожі книги, що описують однакові філософські концепції. Тож читачу не варто обманюватися нібито фантастичністю твору Роберта Гайнлайна, адже фантастики там насправді дуже мало. Вона є лише чимось накшталт фундаменту, основою, яка дозволяє збудувати книгу на зрозумілому читачеві підґрунті. Метафорично ця книга нагадує мені перевернуту піраміду, що стоїть на землі своєю гострою вершиною. Аби зрозуміти суть цієї книги, ти маєш підійматися вверх поверх за поверхом. Але робити це стає щораз важче, мало того, що піраміда розширюється, та ще і кожен новий поверх являє собою ще більш складний і заплутаний лабіринт. Більшість книг читаються інакше: спочатку ти не розумієш геть нічого, але якщо знаходиш в собі сили не кинути книгу, то з часом тобі відкривається задум автора і читання приносить все більше і більше розуміння. У випадку ж з книгою "Чужинець на чужій землі" все відбувається діаметрально протилежно. Якщо спочатку тобі все видається чітким і зрозумілим, інколи аж настільки зрозумілим, що тобі стає нецікаво, то з часом сюжет лише заплутується, що ти уже і сам не розумієш про що власне читаєш.
Здавалося б це книга про людину-з-Марсу, що потрапляє в зовсім незвичне земне середовище. І хоча "марсіанин" теж є людиною, нащадком перших колоністів, але марсіанське виховання так його змінило, що стає неясно що простіше: адаптуватися до нових земних умов чи повернутися на Марс. Проте непомітно книга трансформується і видається, що вона насправді розказує про моральне питання "що робить нас людьми?" про "квінтесенцію людяності". З наївністю дорослої дитини, чистого, не забрудненого людською мораллю чоловіка людина-з-Марсу, а за нею і всі читачі, задається питаннями людського буття. Навіщо люди брешуть? Що є віра? Що є любов? Чому існує насилля? Чому не можна (чи можна?) їсти інших людей? Чи можлива полігамія? І врешті яка головна ознака людини. Роберт Гайнлайн на це питання відповідає вустами свого персонажа і робить це дуже елегантно: стверджує що саме вміння сміятися, аби приховати біль, робить з нас людей.
Здавалося б от тут книга мала б і закінчитися, але ж ні, далі ще є текст, який ставить нові питання перед читачем. Питання моралі, ці найважливіші питання, якими можуть задаватися людські створіння, починають блякнути і починається найскладніша для розуміння частина книги. Людина-з-Марсу виходить поза рамки людського, починає досліджувати нові сенси, незбагненні для оточуючих. Власне в цій частині книги і є найбільше схожості з Ніцше. Як в складності сприйняття, так і в певному підході до викладу ідей. Хоча Гайнлайн не каже цього прямо, але як на мене, в цей момент історія людини-з-Марсу остаточно перетворюється на філософську концепцію надлюдини. Як відомо надлюдиною може стати тільки той, хто вийшов поза межі людського. Хто може більше вийти поза межі людського, окрім людини що народилася на іншій планеті і виховалася в іншій, нелюдській культурі. Проте завдання надлюдини "підняти" до свого рівня інших людей, тобто навчити інших, показати їм світло істини. Чи не цим власне займається головний герой книги на останніх сторінках? Саме цим.
Тому думаю Роберт Гайнлайн написав іншу версію "Так казав Заратустра", більш осучаснену, доступнішу для людей нашого покоління хоча від цього вона звісно не стає більш простою для розуміння. Для усвідомлення цього тексту доведеться подолати власну обмеженість, зашореність власного розуму. Доведеться вийти за рамки людської моралі, скинути з себе кайдани нав'язаних істин, правил поведінки, облудливих ідей. Зробити це не так і просто, але для надлюдини немає нічого неможливого ;)

Прімо Леві – «Чи це людина»

Почав читання: 15.04.2019 Закінчив читання: 27.04.2019

Останнім часом дуже часто до рук потрапляють книги про концтабори. Часто непрості, читати які це не просто так вийти прогулятися. Деякі з них художні твори, де яскраво показані всі ті нелюдські страждання, що їх довелося пережити в'язням концтаборів, деякі з них більше схожі на історичні свідчення: ні грама вигадки, ні грама перебільшення, ніякого додавання трагізму, лише факти, лише істина. І перші і другі книги, як на мене потрібні. Кожна виконує свою функцію, кожна чогось вчить, розповідає про важливий аспект тих страшних часів. Проте книга Прімо Леві "Чи це людина" ніби стоїть трошки осторонь основного масиву схожих книг на тему життя в німецьких концентраційних таборах. Попри те, що книга є автобіографічною і Леві пройшов все те, про що написав, в його книзі не відчувається ні краплини озлобленості. Він ніби просто констатує факт. Наче описує певний період свого життя, щоб не забути і завжди пам'ятати. А ненависті до тих, хто запроторив його в той концтабір, хто знущався з нього, змушував голодувати, важко працювати, хто перетворив його з людини на безсловесного раба… ні, ненависті немає. І це викликає здивування. Чому так? Чи все так сильно вигоріло в душі Прімо Леві, що він не може навіть спромогтися на базову емоцію, якою є ненависть? Чи навпаки він настільки великодушна людина, що пробачив своїх катів, вибачив їм, забув і живе далі, не переймаючись привидами минулого? Ці питання виникали не тільки в мене, тож автор після книги вирішив надати деякі відповіді на ті запитання, які він найчастіше отримує з відгуками про свою книгу. В одній з відповідей він розказує чому в його книзі немає ненависті, стверджує що він не хоче зациклюватися на негативному досвіді, що він вибачив, що всі ми люди і повинні прощати, але при цьому ніколи не забувати. Що ж можливо такий підхід справді є правильним, можливо саме він дозволяє не втрапити в цикл звинувачення когось і образ на життя. Так, сталося таке, так мене скривдили, так це було найгірше що траплялося зі мною в житті. Але я вижив, я пережив цей досвід, він відкарбувався в моїй пам'яті, але він більше не впливає на мене. Я живу далі.
Якщо Прімо Леві справді вдалося прийти до такого рішення, якщо він дійсно сприйняв його всім серцем, то я можу тільки порадіти за нього. Я впевнений що не зміг би так. Я б мстився до кінця моїх днів і за менші образи. Певно великодушності мені таки справді не вистачає. Може я б і зміг пробачити тому, хто образив мене, власному кату, але в жодному разі я б не зміг пробачити кату мого народу. Тож певно я ще не досягнув таких вершин людяності як автор цієї книги. Але незалежно від ставлення до потреби пробачати "Чи це людина" справді хороша книга, написана людиною, яка побачила життєвого лайна і змогла достойно їх витерпіти. Нам би всім варто було б повчитися в пана Леві тому як жити, як писати і, чого уж… і як пробачати.