Тарас Антипович - "Хронос"

Почав читання: 14.05.2019 Закінчив читання: 17.05.2019

Що є найважливішим ресурсом, яким може керувати людина? Тим ресурсом, володіння яким дає найбільше можливостей, тим ключем, який відкриває перед людиною всі двері, тим філософським каменем, який перетворює ідею в дію. Фізична сила? Ні, ми не живемо в первісному суспільстві й вміння зробити щось силою м'язів давно втратило свою цінність. Гроші? Ні, вони лише кількісний показник вміння людини накопичувати ресурси, але вони не дають головного. Розум? Але чи є розумний щасливим? Чи здатний він лише своїм розумом здобути все чого забажає. Насправді, ні.
Час. Ось найголовніший ресурс, та першопричина всього, що дозволяє людині здобути і силу, і розум, і гроші. Яким би багатим ти не був, а якщо наприкінці життя захочеш стати ще й розумним — навряд чи зможеш досягнути рівня вченого. Сила теж не приходить просто так. Хочеш мати сталеві м'язи й руками гнути підкови — вклади в це свій час, багато, дуже багато часу, та і після того маєш підживлювати свою силу часом. Але якщо ти володієш часом, от тоді ти по справжньому багатий, ти можеш використати його як захочеш. У твоїх силах витратити його на досягнення якоїсь важливої для тебе мети, чи просто розтратити щодня проживаючи одні й ті ж самі прісні моменти. Але твій час належить тобі й тільки тобі, ніхто не може його в тебе відібрати не відбираючи твого життя.
Чи може? Тарас Антипович в "Хроносі" міркує саме про це. Що станеться з нами, якщо люди зможуть обмінюватися часом, якщо час стане товаром який будуть купувати, продавати чи просто викрадати. Як тоді зміниться наш світ, в якому більше не буде нічого питомо твого, нічого що не можна забрати проти твоєї волі. Насправді, ця тема надзвичайно популярна у багатьох письменників. Ті ж Орвел і Бредбері писали про схожі речі, про те, що буде з суспільством, якщо у нього забрати особисту свободу, власну думку, можливість читати, розвиватися, думати. Антипович в "Хроносі" теж виступає в якось такого собі антиутопіста, проте моделює суспільство, в якого замість свободи відібрали час. І, чесно кажучи, це доволі страшна модель. Я б точно не хотів жити в такому суспільстві, де в будь-який момент у тебе можуть відібрати скількись років життя. Автор концентрується саме на змалюванні можливої поведінки людей здатних накачувати себе "додатковим часом", проте я спробував для себе задатися дещо іншим питанням. Що з цим робити в глобальному сенсі? Противитися технічному прогресу який може колись знищити все людство, або, що ще гірше — призвести його до тотальної несвободи? Чи може краще змінювати своє ставлення одне до одного і до світу навколо нас? Змінювати так, щоб при винаході найнебезпечніших речей ми в першу чергу думали як їх застосувати на благо людства, а не для знищення одне одного.