Якщо б мене попросили порадити книгу, схожу на "Чужинець на чужій землі", то я б певно порекомендував людині почитати "Так казав Заратустра" Фрідріха Ніцше. Це багато в чому схожі книги, що описують однакові філософські концепції. Тож читачу не варто обманюватися нібито фантастичністю твору Роберта Гайнлайна, адже фантастики там насправді дуже мало. Вона є лише чимось накшталт фундаменту, основою, яка дозволяє збудувати книгу на зрозумілому читачеві підґрунті. Метафорично ця книга нагадує мені перевернуту піраміду, що стоїть на землі своєю гострою вершиною. Аби зрозуміти суть цієї книги, ти маєш підійматися вверх поверх за поверхом. Але робити це стає щораз важче, мало того, що піраміда розширюється, та ще і кожен новий поверх являє собою ще більш складний і заплутаний лабіринт. Більшість книг читаються інакше: спочатку ти не розумієш геть нічого, але якщо знаходиш в собі сили не кинути книгу, то з часом тобі відкривається задум автора і читання приносить все більше і більше розуміння. У випадку ж з книгою "Чужинець на чужій землі" все відбувається діаметрально протилежно. Якщо спочатку тобі все видається чітким і зрозумілим, інколи аж настільки зрозумілим, що тобі стає нецікаво, то з часом сюжет лише заплутується, що ти уже і сам не розумієш про що власне читаєш.
Здавалося б це книга про людину-з-Марсу, що потрапляє в зовсім незвичне земне середовище. І хоча "марсіанин" теж є людиною, нащадком перших колоністів, але марсіанське виховання так його змінило, що стає неясно що простіше: адаптуватися до нових земних умов чи повернутися на Марс. Проте непомітно книга трансформується і видається, що вона насправді розказує про моральне питання "що робить нас людьми?" про "квінтесенцію людяності". З наївністю дорослої дитини, чистого, не забрудненого людською мораллю чоловіка людина-з-Марсу, а за нею і всі читачі, задається питаннями людського буття. Навіщо люди брешуть? Що є віра? Що є любов? Чому існує насилля? Чому не можна (чи можна?) їсти інших людей? Чи можлива полігамія? І врешті яка головна ознака людини. Роберт Гайнлайн на це питання відповідає вустами свого персонажа і робить це дуже елегантно: стверджує що саме вміння сміятися, аби приховати біль, робить з нас людей.
Здавалося б от тут книга мала б і закінчитися, але ж ні, далі ще є текст, який ставить нові питання перед читачем. Питання моралі, ці найважливіші питання, якими можуть задаватися людські створіння, починають блякнути і починається найскладніша для розуміння частина книги. Людина-з-Марсу виходить поза рамки людського, починає досліджувати нові сенси, незбагненні для оточуючих. Власне в цій частині книги і є найбільше схожості з Ніцше. Як в складності сприйняття, так і в певному підході до викладу ідей. Хоча Гайнлайн не каже цього прямо, але як на мене, в цей момент історія людини-з-Марсу остаточно перетворюється на філософську концепцію надлюдини. Як відомо надлюдиною може стати тільки той, хто вийшов поза межі людського. Хто може більше вийти поза межі людського, окрім людини що народилася на іншій планеті і виховалася в іншій, нелюдській культурі. Проте завдання надлюдини "підняти" до свого рівня інших людей, тобто навчити інших, показати їм світло істини. Чи не цим власне займається головний герой книги на останніх сторінках? Саме цим.
Тому думаю Роберт Гайнлайн написав іншу версію "Так казав Заратустра", більш осучаснену, доступнішу для людей нашого покоління хоча від цього вона звісно не стає більш простою для розуміння. Для усвідомлення цього тексту доведеться подолати власну обмеженість, зашореність власного розуму. Доведеться вийти за рамки людської моралі, скинути з себе кайдани нав'язаних істин, правил поведінки, облудливих ідей. Зробити це не так і просто, але для надлюдини немає нічого неможливого ;)
Немає коментарів:
Дописати коментар